Борис Михайлович Баркас
Верховний Координатор Директорії ЛІБРУ (Лібертаніанської республіки Україна), голова НІР (Народноімперського руху) на прізвисько “Чудотворець” – Борис Михайлович Баркас – був попереджений про замах, підготований купкою молодих фанатиків із нікому невідомої організації “Ангели світла”. Членом цього об’єднання став агент таємної поліції, що влаштувався менеджером до харчевні Макдональдс на площі Льва Толстого та відстежував усі рухи терористівневдах.
Баркас сидів у шезлонгу на балконі президентського палацу, який здіймався на вершині гори у Вишгороді; перед Координатором, що прикривав своє тіло пухнастим пледом, подарованим диктатором Аргентини, розкинувся краєвид на святиню держави – Київське море, котре рятувало Дніпро від остаточного зневоднення. Безхмарне небо хоч і зблакитнювало темні його води, проте водосховище продовжувало зберігати суворо похмурий, майже зимовий вигляд.
Зітхнувши, Баркас подумав, що сидіння у Вишгороді – це державницька традиція з княжих часів, відколи тут стояв палац Ярослава Мудрого.
“Сама Історія прокреслювала лінію від Мудрого до Чудотворця”, – трохи патетично сформулював свою думку Баркас. Треба підказати її спічрайтеру. Баркас не знав ані історії цієї землі, ані топографії визначних фактів, бо не чув нічого про події, яких не було – принаймні він нічого про них не відав. Усе, що лишилося поза особистим життєвим досвідом Бориса Михайловича, не існувало, було вигадане літописцями чи так званими істориками, які обслуговували різних правителів і виконували їхні накази та забаганки.
У цьому був твердо переконаний Верховний Координатор, якого оточували власні літописці та історики, що створювали величні тексти його телевізійних та інтернетних послань народу – різні, з огляду на політичну доцільність поточного моменту.
Баркас побачив тінь у небі, що насувалася зі сходу. Це наближалася космічна станція “Ілон Маск” – величезний чорний диск на висоті понад чотириста кілометрів, що транслював потужні сигнали глобального інтернету на землю. Хоч би як намагалися урядові “глушилки” знищити потік ворожої пропаганди, вороги ЛІБРУ (Баркас пишався назвою своєї держави, яка несла в собі присмак свободи, “liberty”) потай, попри суворі заборони, дивилися цю маячню. Єдине, що тішило Координатора – те, що ворогів залишилося небагато: якась мерзенна купка недобитків генерала Балюка – непримиренні українські націоналісти, озлоблені ліберальні інтелігенти та недорозвинені молоді авантюристи, виховані в Польщі, в цій колисці віковічних ворогів України.
Зітхнувши, Баркас прикрив додатковим коцом – цього разу карпатським – змерзлі ноги й заходився читати текст вечірнього телеінтернетного звернення до народу з приводу невдалого замаху на його життя.
“Дорогі співвітчизникилібруніанці, наша вільна та незалежна земля сьогодні дивом уникла трагедії, спланованої купкою безвідповідальних і жорстоких злочинців, польських агентів, що виступають проти всенародного народноімперського руху, високою метою якого є об’єднання навколо Києва всіх євразійських держав задля створення Київської Імперії – цього материка єдності, миру і стабільності”, – читав Баркас перші слова звернення.
Думав, у якому вбранні належить з’явитися сьогодні ввечері перед очима мільйонів глядачів. Вирішив – у темнофіолетовому, майже чорному френчі, що вигідно підкреслить вагу моменту. Уявив, як довге світле волосся, підсвітлене ззаду, ореолом святості осяє його обличчя, незворушне й богонатхненне, й тільки чорні очі, глибоко сховані в очницях, захищені суворими бровами, занурені у вічну тінь таємниці, від погляду яких люди затамовували подих, відчуваючи невідому тривогу, наче тварини перед землетрусом, примушували глядачів перейнятися незрозумілим страхом наближення страшного, але справедливого суду. Тільки останні лиходії, позбавлені залишків совісті, могли здійняти руку на народного улюбленця, цілителя та чудотворця.
Подивився на годинник. Нова примара з’явилася на овиді. Гігантська темночервона китайська космічна станція “Конфуцій” стрімко підлітала до Київського моря. Баркас привітно помахав рукою, наче сподіваючись, що астронавти побачать його. Станція мала форму кажана – величезні крилаантени, розкинуті над землею, висилали свіжі порції новин, прямо протилежних американським. Населення земної кулі перебувало в шизофренічному подвійному інформаційному полі, розтративши всі об’єктивні орієнтири істини.
“На чолі цього мерзенного замаху, – читав далі Баркас, – стоїть відомий авантюрист Святослав Закревський, найманець американопольських спецслужб, колишній полковник військової розвідки генерала Балюка. Безпосередня виконавчиня злочину – Тетяна Шелест, безхатнє, нещасне, упосліджене створіння, наркоманка та прибічниця ЛГБТ, яку вже затримали наші спецслужби. Вона дає викривальні свідчення.
Мішенню замаху мав стати Я. Але Провидіння відвело руку скритовбивць. Як бачите, я – неушкоджений і сповнений сил. Я не став жертвою безжальних катів.
На жаль, не обійшлося без трагедії. Вибух забрав життя двох охоронців та випадкових перехожих – семирічної дівчинки та її матері.
Вчинити таке могли не ангели світла, а дияволи темряви”.
Баркас зупинився на мить і уявив Тетяну – сліпучу красуню, зірку українського телебачення, яка брала в нього інтерв’ю ще тоді, коли він був тільки цілителем, коли починала гриміти його слава чудотворця. Згадав, як Таня вихваляла його в своїх програмах на “Каналіплюс”. У пам’яті спливли її тонкі, вродливі риси обличчя, смаглявий колір шкіри й темнокарі, сповнені небесної краси очі. Він запропонував їй повечеряти у своєму приміському помісті в Кончі, але вона ввічливо відмовилася.
Координатор продовжив читання свого вечірнього виступу:
“Дорогі громадяни ЛІБРУ! (Баркас усіляко уникав слова “Україна”.) Незважаючи на всю важкість злочину – спробу мого вбивства і дестабілізації нашої відродженої держави, – ми залишимось найвільнішою країною світу. Нагадаю, що в ЛІБРУ після похмурих років воєнної диктатури відновлена свобода слова, право на об’єднання громадян та їх мирну діяльність. Ми – перша держава у світі, де ліквідовано в’язниці, немає корумпованих судів, натомість діє пряме народне правосуддя.
Отож, народ вирішить долю купки терористіввідступників, які не зупинять нашої переможної ходу до мрії – побудови демократичної вільної імперії народів планети, об’єднаних ідеалами стабільності, процвітання, миру та духовноінтелектуальної єдності всіх громадян.
На добраніч, любі друзі. Нехай Бог боронить ЛІБРУ!”.
“Непогано”, – подумав Баркас, вирішивши зробити кілька стилістичних правок і прибрати з тексту повторення згадки про нову імперію – Київську Русь.
До проголошення офіційної звістки про замах на нього залишалося дві години тридцять сім хвилин. За цей час люди Монахова заарештують Тетяну Шелест. До трансляції його промови – іще цілих дев’ять годин. Часу вистачало на ухвалення відповідних оперативних рішень, на репетицію і запис промови.
Святослав Закревський
Лімузин, у якому їхав Андрій Олександрович Закревський, довго продирався середмістям Києва. Крізь затемнені вікна Закревський бачив постаті старих, напівзруйнованих будинків – наче плив під водою, дивлячись на острови затоплених кораблів. Інколи в напівтемний простір броньованого електромобіля, попри всі ущільнення й технології звукопоглинання, долинало скреготіння металу ззовні – коли лімузин терся своїми бортами, розсуваючи скелети старих автомобілів, що захаращували порожні вулиці. Оскільки всі урядові установи переїхали до нової столиці – Вишгорода, ці дільниці втратили стратегічне значення й тому тут не працювали патрулі національної жандармерії, а регламентне обслуговування камер спостереження було занедбане й багато з них вкривала непроглядна курява; чимало камер не працювали зовсім. Проїхали повз колишню будівлю Верховної Ради, яку після пожежі нова влада перетворила на радіолокаційну станцію. З болем дивився Закревський на руїни Печерської Лаври, знищеної під час другої російськоукраїнської війни: саме звідти спецназ Псковської десантної дивізії почав наступ на місто, спіткавши запеклий опір добровольчої бригади Героїв Майдану, що отаборилася була в приміщеннях автошляхового інституту. Тут воював Святослав, тут дістав він перше поранення й перший свій орден. Тепер тут панувала мертва пустка, й лише обгорілі іржаві танки та рештки БМП нагадували про минуле.
Залишили позаду знайому Закревському будівлю інституту глибинної психології, при якому Андрій Олександрович колись організував свою лабораторію, названу просто – Лабораторія біоінформаційних досліджень. Було це тридцять років тому, коли спалахнула Перша російськоукраїнська війна й коли хвиля великоімперської пропаганди почала заливати мережі, заповнювати екрани телевізорів й електронні нутрощі комп’ютерів, а відтак – і слабкі душі українців. Закревський зітхнув, згадавши ту далеку епоху, коли він іще не почувався старим.
Тим часом лімузин в’їхав у вузький провулок на дніпровому схилі. Зліва бовваніла гігантська титанова постать МатеріВітчизни – щоправда, без голови, відірваної керованою ракетою, котра прилетіла з лівого берега. Безголова Мати гордо підносила щит, продірявлений влучними чергами бронебійних снарядів.
Охоронець одчинив важкі двері автомобіля. Закревський, відчуваючи біль у суглобах, повільно видостався з комфортного затишку, опинившись у старому приміщенні, схожому на майстерню якогось київського самоукабляхаря, який може відрихтувати пом’яті крила машини, приварити латки до дірок, залишених кулеметними чергами, й перефарбувати, якщо треба, крадену автівку. Андрій Олександрович потрапив в обійми сина Святослава – високого п’ятдесятидворічного полковника у вицвілому, обшарпаному камуфляжі без будьяких розпізнавальних відзнак.
– Та! – Святослав міцно обійняв академіка, який іронічно подумав: сцена з “Тараса Бульби” Гоголя. А насправді був дуже розчулений; не бачив сина майже рік, відколи пішов у підпілля та перевів туди лабораторію.
“Та” замість “Тату” – так змалку звав його Свят.
Вони зайшли до старовинного будинку кінця дев’ятнадцятого сторіччя, обшарпаного, зі старими віконницями, із запилюженими шибками, немовби навіть нежилого. Але всередині було досить охайно. На обідньому столі, накритому на чотирьох, стояла пляшка горілки; буханець чорного хліба вже був покраяний, на тарілці лежали наготовані тонкі скибки сала, на кожному з яких – акуратно покладений зубчик часнику. У великій глиняній мисці парувала молода картопля, салатницю прикрашали свіжі помідори та зелена цибуля. “Де вони взяли у березні молоду бараболю?” – подумав академік і відчув, що зголоднів. Нічого з того, що стояло на столі, йому не можна було їсти з огляду на хронічні хвороби старості, але він зрозумів, що ніщо сьогодні його не спинить від такої розкішної їжі київських пролетарів.
За столом сиділо двоє надто серйозних незнайомих мужів, які, здавалося, й при пляшці горілки трималися за стійкою “струнко”, були поважні та зосереджені, тому схожі один на одного, ще й зарослі триденною щетиною, з однаковими непроникнонедовірливими поглядами.
Закревському спочатку здалося, що Святослав був у цій компанії за головного – розливав горілку, припрошував усіх до їжі, наче віддаючи накази. Він першим почав розмову:
– Ситуація в Україні погіршується. Ми впритул підійшли до тієї межі, за якою – розпад держави, хаос і руїна, знищення українського народу…
– Самознищення, – докинув один із незнайомців.
– І демографічна пустеля посеред Європи. Тільки землі залишаться від нас. Так звана нейтральна зона – лівобережна Україна – фактично втрачена. Режим Баркаса веде Україну до ліквідації. Я запросив академіка Закревського (Святослав навмисно не назвав його “батьком”, щоби підкреслити холодну об’єктивність обговорення, віддаленість од будьяких родинних зв’язків), щоби він поінформував вас про результати досліджень його лабораторії. Прошу вас, пане академіку…
Святослав був первістком від Лади – першої дружини Андрія Олександровича Закревського. Вони розлучилися, коли Святославу виповнилося п’ять. Це сталося наприкінці минулого століття, в той забутий, незрозумілий доісторичний час, коли над Хрещатиком стояв сивий дим поганого румунського бензину, коли не було інтернету та мобільних телефонів, коли зграї ошустів та авантюристів почали грабувати Україну, перетворюючи трудовий люд на злидарів. Закревський називав малюка “Святом”, дружина – Славком. Від батька Святослав успадкував здатність уникливо аналізувати ситуацію, знаходити внутрішній зв’язок у, здавалось би, безнадійно заплутаних, суперечливих подіях; від матері перейняв жорстку відповідальність за свої вчинки – те, що згодом склало кодекс офіцерської честі командира Закревського. Невідомо від кого успадкував войовничість. Але ці риси ховалися в мовчазній дитині, яка захопилася самотнім самурайським спортом – бойовим мистецтвом оборони і наступу, коли твоє життя залежить не від автоматичної зброї, а від блискавичних стрибків і ударів ногами, від уміння знайти смертельно беззахисну зону на тілі ворога та вразити її: скроня, око, шия, серце, сонячне сплетіння, яйця, які незрозуміло чому Бог виніс назовні, не сховав усередину тазу. Батько Святослава, ховаючись од злиднів і самотності, виїхав до Польщі, де знайшов роботу в лабораторії Вроцлавського університету. Повернувшись за кілька років до Києва, познайомився з підлітком – чужим, замкненим у собі Святославом, який віддано, хоч і не виказуючи ніжності, любив свою матір; той неохоче, поступово змирився зі зрадою батька, а невдовзі, познайомившись із ним ближче, підпав під чари його інтелекту. Закревський познайомив Святослава з братом Мирославом – від нової дружини. Брати називали один одного “Свят” і “Мир”, і старшому – “Святу” – подобалась роль лідера, авторитетного заводіяки, з якого молодший братик не зводить залюблених очей. Святослав ходив в уніформі Київського військового ліцею імені Богуна, куди його віддала самотня мати, що ледве виживала на копійчану зарплатню наукового співробітника, відмовляючись від допомоги Закревського. Пізніше, коли Андрій Олександрович розлучився з другою дружиною, Мирослав і Святослав побраталися ще тісніше у своїй любові й ненависті до батька. Зблизилися також їхні матері.
У третьої дружини академіка знову народився син, якого нарекли Ростиславом, Ростиком. Зростав він відлюдьком, із братами не спілкувався, з батьком, який невдовзі пішов із сім’ї, контактів не підтримував.
Закревський колись у відвертій – єдиній, мабуть, за все життя – розмові зі Святославом, якого дуже любив, сказав, що його батькове життя нагадує долю волоцюги, який ночує на вокзалі – щоразу на іншому, але незмінно брудному, гамірному, смердючому, де спиш на твердих лавках, застелених старими картонними боками від ящиків; спиш недовго, доки не відчуєш грубе торсання поліцейського, який жене тебе на холодну передранкову платформу, де тремтиш в очікуванні невідьякого поїзда.
І невідомо, куди він тебе завезе.
Святославу стало прикро за батька, коли почув це зізнання. Це трапилося дві тисячі сорокового, під час сто п’ятих уродин академіка Закревського, що їх гучно справили в готелі “Національний”, де взяв участь навіть генералгетьман Балюк, військовий комендант України, а також купа найвищих чиновників уряду, генералів – людей чужих, байдужих до долі академіка та його відкриттів, але ласих до телевізійних камер, до пропагандистського галасу, збуреного довкола Дня народження Закревського. Нічого не розуміючи в його наукових відкриттях, ці люди щедро роздавали інтерв’ю, вихваляючи іменинника й не забуваючи себе.
– Прошу вас, – повторив Святослав, поглянувши на батька.
Закревський устиг трохи поїсти, навіть горілку пригубив, наче на поминках, бо відчув на вустах гіркоту.
– Упродовж останніх років наша лабораторія проводила дослідження впливу телевізійнокомп’ютерних сигналів на організм людини. Нас особливо цікавив феномен Баркаса. Адже погодьтеся: хай що б ми казали, але не вбивство генерала Балюка, не військова акція контрреформації відіграли вирішальну роль і змінили траєкторію України, а вибори Баркаса. Подивімося правді у вічі: вони були цілком демократичні, а результат не сфальшували. Вісімдесят п’ять відсотків виборців проголосували за Баркаса. Український народ цілком свідомо обрав його. Вражає, ви згодні?
Присутні відповіли йому мовчанням. Ніхто з них не торкнувся ні горілки, ні їжі, що вистигала в тарілках. Закревський пошкодував, що не погамував свій апетит.
– Ви скажете, що Баркас своїм магічним поглядом і гіпнотичним талантом цілителя, своєю популярністю чудотворця примусив увесь народ проголосувати за нього. Чи не так? І ми так думали, коли починали дослідження. Ми вивчили всі матеріали попередньої практики Баркаса від самих початків його діяльності. Він вигулькнув на поверхню десь у бессарабських степах. Ми нічого не знаємо про його походження, його освіту. Темне минуле. Кажуть, що працював санітаром у психіатричній лікарні та побачив, як лікарі божеволіють під упливом своїх пацієнтів. Ми знайшли перші телевізійні записи виступів Баркаса в клубах малих містечок, коли він лікував літних людей і допомагав безплідним матерям завагітніти. Бачили, як падають жінки до його ніг, цілують його руки. Він лікував чоловіківімпотентів, наповнював їх сексуальною силою. Але ніколи не займався політикою. Ніколи. Потім він зник невідомо куди, а в дві тисячі сорок першому році знову вигулькнув на одному з національних телеканалів. Вже не тільки як чудотворець, як цілитель, але й як філософреволюціонер. Його програма називалася “Що є істина?” й мала шалений успіх. Чому? Як ви думаєте?
Учасники наради знову суворо промовчали.
– Тому що він знімав страх смерті. Найважливіше екзистенційне почуття будьякої людини – страх померти, небажання вмирати, – тихо, але повільно та виразно мовив академік Закревський.
Святослав, високий мускулястий чоловік із дочиста поголеним черепом і довгою рудою бородою (йому хтось сказав, що він схожий на вікінга, й він цим пишався), слухав батька, якого давно не бачив, відчуваючи жорстку вагомість і малоприємну правдивість його слів.
Святославові колеги, які готували вбивство Баркаса та воєнний переворот, уважали Верховного Координатора дрібним самозванцем, черговим “перекотиполем”, занесеним в Україну чужими вітрами, вбогим авантюристом, результати виборів якого були сфальшовані народноімперським рухом. Опозиціонери Баркаса проголосили маріонеткою в руках ньюйоркського мафіозі Дрофи, який походить із Києва.
Святослав із подивом переконався, що його батько, попри свій похилий вік, не впав у старечу немічність, зберіг живу пам’ять і силу думки. Старий Закревський – невеличкий на зріст (Святослав разюче відрізнявся від батька), лисий, укритий білим пухнастим заростом, із ротом, що безперестанно перебував у русі, наче Андрій Олександрович щомиті беззвучно розмовляв сам із собою, вражав тих, хто не знав його, прихованою енергією, яка інколи виривалася назовні під час суперечок. Тоді спокійний, розсудливий академік раптом перетворювався на незнайому громоподібну істоту, ладну знищити все навкруги. За це миролюбні обивателі від науки називали його психом ненормальним і змінили його прізвище на “Закривавський”.
Святослав подумав, як сильно він любить батька і як ним пишається. Водночас – наскільки ж далекий він од нього…
– Якщо всі релігії заспокоювали людину, запевняли, що після смерті існує безсмертя, Баркас пішов іншим шляхом. Він сказав, що життя – це сон, і все в ньому нереальне. Також і смерть. “Забудьте про неї”, – навіював він. Але це так, побічні спостереження. Головне не це. Ми в лабораторії помітили, що після дві тисячі сорок першого року і аж до виборів сорок третього з’явилися нові аспекти, пов’язані з постаттю Баркаса. Поперше, неабияк зросла кількість зображень Баркаса, мультиплікованих на екранах різних гаджетів. Чи ви хочете подивитись документальні матеріали про Першу світову війну, чи цікавитесь циганським романсом або долею канібалів Індонезії – так чи інак ви спіткаєте Баркаса: фрагменти з його виступів, його пресконференцій, його навіювань. А подруге, – і це головне, – зросла сугестивність його впливів на одиницю часу й енергію випромінювання, що вираховується за спеціальною формулою. І – увага…
Академік Закревський призупинив свою промову, хоча його рот продовжував рухи, наче передавав якусь інформацію глухонімим, які вміли читати по вустах. Ніхто не ворухнувся – всі й так були сповнені уваги, бо не розуміли, до чого веде академік, розповідаючи про Баркаса. Вони й без цієї розповіді були переконані, що Баркаса – цього довбаного скурвисина, агента ОРДИ і маріонетку Дрофи, хай звідки б він походив і кого зцілював би, треба знищити: він зі своєю зграєю штовхав Україну до прірви. Про що тут можна дискутувати? І навіщо ми зібралися тут, ризикуючи життям? Заслуховувати фантазії старого академіка, в якого в голові вже гуляють глюки? Чи готувати повстання? Так думав дехто з присутніх.
– Я розумію вас, – сухо сказав Закревський, зиркнувши на суворих чоловіків за столом. – Ви – люди військові, думаєте, як знищити режим Баркаса, вбити їх. Вб’єте – а що потім? Чи підтримують вас українці? Бо влада тримається не на багнетах, а на вірі людей. Власне, ось що головне: минулого року наша лабораторія виявила, що програми Баркаса випромінюють особливий вірус. Вірус безпам’ятства.
Ми довго не вірили, думали, що Баркас і його господарі застосували гіпнотичну зброю. Але врешті переконалися, що це – народжений у надрах електроніки штучний вірус. Справжній РНКвірус у формі пістолетної кулі, яка, проникаючи в мозок, діє, наче куля розривна: нищить нейрони та синапси головного мозку, стерилізує людей, убиваючи пам’ять та здатність мислити раціонально, об’єктивно аналізувати події. Головне, що цей вірус, вирвавшись назовні, подолавши бар’єр телеканалу чи комп’ютерного скріну й заразивши людину, перекидається далі, від людини до людини, спричиняючи спочатку локальні спалахи інфекції, яку ми назвали “хвороба забуття” – “no memory disease”, – а згодом запалює пожежу загальнонаціональної епідемії. Ми виділили цей вірус і назвали його “ЕВН NMV–45/01”, тобто електронно народжений вірус людини, що викликає втрату пам’яті. Встигли вивчити геном, пізнали механізми передачі. Ось цей вірус.
Академік витягнув із внутрішньої кишені старої, колись зеленої, модної серед екологістів, а тепер вицвілої куртки, купленої ще в Польщі, плаский флакончик із темного скла, трохи схожий на незмінного супутника алкоголіків – напівзігнуту алюмінієву пласку пляшечку для улюбленого напою.
– Вірус зберігається тут, на культурі тканин мозку, – пояснив він, обережно ховаючи флакончик. – Це – перший у світі виявлений випадок переходу комп’ютерного, штучно створеного вірусу до людини. Це відкриття світової ваги й ми пишаємося цим. Маємо намір передати зразки і опис до Світового Комітету вірусологів і надрукувати статтю в “Nature”. Ми вважаємо, що це – бойовий вірус, застосований із метою знищення українського народу. А Баркас та його люди – розповсюджувачі цього вірусу. Зрештою, вони ж і перші жертви цієї чуми. Ось чому вони заслуговують на сувору кару.
– Що конкретно ви пропонуєте? – після нетривалого мовчання спитав один із двох незнайомих чоловіків. – Припинити нашу боротьбу, пожаліти Баркаса й дозволити йому і далі ширити епідемію? Погодитись на загибель України?
Закревський знову відчув напад голоду (“Мабуть, рівень цукру в крові підвищився”, – подумав), тож наштрикнув холодну картоплину на виделку.
– Я сказав те, що я сказав. Це – світове відкриття, яке показує, чому людина може відмовитися від свого минулого, від історичної пам’яті, від того, що перетворює зграю людиноподібних істот на народ. Націю. Я – не військовий, висновки робити вам. Але фактор епідемії безпам’ятства вам доведеться врахувати. Інакше ви не зможете довго утримувати владу. Люди пошлють вас якнайдалі.
– А чому ви, ваші співробітники, ми, учасники руху опору, не захворіли на цю хворобу? – іронічно мовив другий незнайомець.
Не Свят, а він, мабуть, і є найголовнішим начальником, вирішив Закревський. Його син Святослав мовчав: або знав таємницю відкриття Закревського, або дотримувався субординації у присутності старших офіцерів.
– А чому десятьп’ятнадцять відсотків популяції не хворіє під час епідемії грипу, сарсу, мерсу, чуми, ковіду, туберкульозу, СНІДу? – спитав Закревський. – Існує вроджений імунітет. Якби ми захворіли, то сиділи б зараз на нараді в Баркаса в управлінні національної жандармерії та думали б, як знищити Рух Опору.
– Ви вважаєте українців ідіотами, неспроможними протистояти безпам’ятству? – напосідав перший незнайомець, на чолі якого академік помітив глибокий шрам. Тембр його голосу відгонив металом і гучав так, неначе мав штучне походження. Закревський згадав, що чув про цю людину, яку звали “скаженим Яремою” – за хоробрість і жорстокість у винищенні ворогів під час проведення повстанських операцій.
– Я переконаний, що відсоток безнаціонального планктону серед українців був і залишається дуже високим. На відміну від поляків, угорців, німців, євреїв, китайців. Нас розбещували, денаціоналізували кілька віків поспіль, а потім на додачу інфікували цим вірусом.
– Ви можете створити вакцину проти цієї зарази? – не вгамовувався “скажений Ярема”.
Закревський похитав головою.
– Ні. Це не так просто. Перебуваючи в підпіллі, ми не можемо навіть швидко зареєструвати новий вірус. А про лабораторні й клінічні випробування вакцини годі й казати… У найліпшому разі мине роки три.
Ярема владно поклав руки на стіл. Закревський побачив на місці правої кисті куксу з уцілілим великим пальцем.
– Дякуємо, пане академіку, за дуже цінне повідомлення. Рух Опору надасть вашій лабораторії всю можливу підтримку. А ми, – Ярема окинув поглядом офіцерів, – зробимо відповідні висновки. Зрозуміло, що треба поспішати. Нараду закінчено.
Він устав і мовчки вийшов ізза столу. Академік зрозумів, що помилився: командував тут саме “скажений Ярема”, а не той незнайомець, який першим спитав, що робити.
Далі буде.
