Олександра ПРИХОДЬКО-ВОЗНЯК,
голова районної організації “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка, прихожанка храму Святої рівноапостольної княгині Ольги, передплатниця та шанувальниця газет “Відродження” та “Слово Просвіти”.
У нашому селищі Глибока Чернівецької області активісти-патріоти, в більшості з сімей репресованих, на чолі з Просвітою, Народним Домом, Козацькою Вартою , з очільниками Народного Руху (Возняк О.Г., Царик Є.І., Лопуляк І.К., Майщук М.С.) в дев’яності роки спорудили пам’ятник “Борцям за волю”, біля підніжжя якого ми приходили молитися рідною мовою, коли ще не мали свого приміщення. Очолював богослужіння отець Володимир Федів…
І ось одного дня всі разом вирушили до тодішнього голови райдержадміністрації Миколи Миколайовича Карлійчука. Він посприяв виділенню невеликого приміщення старої школи — колишньої майстерні. І ми всі дружно перетворили його в тимчасову церкву, на відкриття якої прибув високоповажний високопреосвященний владика Данило. Через деякий час п. Карлійчук М. М. посприяв виділенню місця для будівництво храму саме там, де показував молодий новопризначений священик Роман Грищук.
З приходом до нас отця Романа закипіла велика робота по спорудженню не просто церкви, а величного храму. Ця подвижницька робота продовжується під його керівництвом протягом двадцяти років — і по цей день. Він зранку до пізнього вечора перебував на будівництві, і сяяли його очі, коли було хоч щось зроблено… Спочатку прихожан було мало, здебільшого старенькі, коштів майже зовсім не було, то молодий священик протягом двадцяти років не брав тієї малої зарплати, яку громада йому виділяла. Але отець Роман сам копав, носив пісок, організовував людей на щоденні “толоки”. Він зростав, мужнів разом з паствою, яка все більше довіряла йому, горнулась і пишалась його патріотизмом, відданістю, чесністю та працелюбством. Ми раніше не зустрічали Людини з таким щирим, добропорядним, небайдужим серцем.
У той період я очолювала районну організацію профспілки працівників освіти. Кабінет мала в приміщенні школи, вікна якого виходили на вулицю — і будівництво було на видноті, як на долоні. Якось пізнього холодного листопадового вечора я, затримавшись на роботі, побачила крізь вікно, як до фундаменту будівництва під’їхав якийсь автомобіль і зупинився, не вимикаючи фар. Я миттю побігла туди і побачила, як на старенькому “Москвичу”, на чотирьох спущених колесах наш отець Роман привіз мішки з цементом і почав сам розвантажувати, зрідка хукаючи у замерзлі руки.
У моєму серці ворухнулось щось тепле, і сльози співчуття, подяки та поваги полилися з очей… “Чого Ви хвилюєтесь? Нічого зі мною не станеться… — сказав він. — Усі мусимо працювати однаково, відпочивати будемо потім”.
Та я не знаю, чи колись ця людина відпочиває…
У мене був фотоапарат та відеокамера. Я знімала, і ці матеріали ми розсилали по усьому світу, прохаючи допомоги. Та відповідь і допомога прийшли тільки з Канади та Німеччини, а наші державні діячі та депутати жодного разу так і не відгукнулись, не допомогли…
Усе своє життя о. Роман сам навчається і навчає нас. Успішно навчаються його діти, беруть активну участь у розбудові нашої Вітчизни. Члени сім’ї створили сімейний ансамбль “Україночка” і брали участь у вшануванні пам’яті та ювілейних дат Т. Г. Шевченка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Домки Ботушанської та ін.
Дорогі друзі нашої улюбленої, однієї із кращих патріотичних, наукових, народних газет “Просвіта”! Приємно читати різноманітні матеріали з життя освітян, працівників культури, які постійно з’являються на шпальтах улюбленої газети. Нехай вороги та байдужі мешканці не порадіють тимчасовим негараздам у нашому такому важкому періоді становлення та відбудови.
Сьогодні хочу розповісти про наше просвітянське життя. Цей рік для всіх нас, як і для мене, був особливо несприятливим. Перехворіла коронавірусом. Переважно богослужіння дивилася по телебаченню, майже чотири місяці хворіла, а прихожани разом з о. Романом молилися за мене, за всіх — і за Вас, шановні друзі…
У 2014 році наш о. Роман був на Майдані. Виносив поранених, готував для студентів канапки. Залишив четверо діточок, підставляв своє серце під кулі… Снайпер цілився в око, але у мить, коли куля ворожа вже летіла, він випадково зробив крок уперед — і вона, на щастя, лише обпалила йому обличчя. Наш отець Роман — капелан… Там, де наші земляки-глибочани захищають Україну, він у числі перших був наставником і волонтером, другом і душпастирем. Сотні разів особисто відвозив для наших захисників продукти, теплий одяг, сітки, сплетені руками стареньких прихожан, багатьох з яких уже, на жаль, немає серед нас. Разом з бійцями там, на Донбасі, спорудили капличку. Навчав молитися, сповідав бійців, повінчав закоханих також там, на війні… А тут ми всією громадою зустріли його у військових обладунках, які йому так личили!
Нас, прихожан Православної церкви України, не так багато, а тому маємо з повагою ставитись один до одного. Не даваймо можливості нашим противникам радіти з тимчасових непорозумінь та помилок. Нещодавно мене зустріла колишня наша випускниця, нині адвокат, народжена тут, у Карпатах, де тисячі патріотів загинули в оселях, лісах, криївках, у таборах смерті, захищаючи Україну від сталінських та гітлерівських посіпак. Вона запитала: “І ви, людина з вищою освітою, ходите до цієї неканонічної церкви?” Я їй відповіла: “Та я тому й ходжу до української церкви, що я — людина з вищою освітою… І я — українка!”
І, дійсно, щаслива та людина, яка несе у своїй душі, у серці Добро, Мир, Порядність, Злагоду та все чисте і світле! Часто саме таких людей Бог посилає нам для порятунку душі… Щоб оцінити подвижницьку діяльність нашого о. Романа Грищука, потрібно прилучитись та придивитись до його особистості, до невтомної діяльності у творенні нашої української православної церкви, у відтворенні та збереженні історичної правди про нашу віру та церкву, вслухатися у його розумні твердження та проповіді.
Нехай для Вас усіх і для нього нагородою та подякою пролунають оці рядки:
Хто нам шлях перейшов на зорі уповні,
Посміхнувся привітно і мило,
Чи хустинка пливла в дорогому вікні,
Мов священні любові вітрила,
Тому шана велика і дяки земні!
Хай збуваються думи і мрії
Того, хто в дорогому вікні
Засвітив всі печалі й надії…
І нехай у віках
Відцвітають жита,
А розлукам немає зупину —
Вічна дяка, хто руку в негоду подав
Й добру усмішку в душу закинув!
