Людина з високого замку

Сергій Тримбач
Від нас пішла Людмила Семикіна (23.08.1924 — 11.01. 2021). Видатна художниця, майстриня декоративного мистецтва, художник по костюмах, одна із легенд національного руху опору 1960-70-х років.

В одному з інтерв’ю її запитали: хто найвлучніше охарактеризував сутність вашої творчості? Відповіла:
— Вадим Скуратівський. Після моєї виставки “Високий Замок” 1996 року він написав: “аристократичний консерватизм”.
Людмила Семикіна була одним із організаторів і членом Клубу творчої молоді, який діяв на початку 1960х. Спершу займалась станковим живописом. У 1964му, до Шевченкового ювілею, у вестибюлі Київського університету створила разом з Опанасом Заливахою, Аллою Горською, Галиною Севрук, Галиною Зубченко вітраж “Шевченко. Мати”. Од вітражу, на щастя, збереглося фото, сам твір було знищено — з якимось винятковим цинізмом.
Тарас Шевченко у вітражі виголошував рядки: “Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло них поставлю слово!” Вітраж розтрощили відразу після завершення роботи — бо чужий, мовляв, “принципам соціалістичного реалізму”. Михайлина Коцюбинська згадувала: “Головний погромник — ректор університету Швець. Сам власноручно, не дочекавшись висновків комісії, трощив ідеологічно шкідливий вітраж… Чому матиУкраїна така сумна? Який “суд”, яку “кару” й на кого накликає Тарас? І взагалі, чому це Україна за ґратами”?
Ви уявляєте от сю картинку — університетський ректор (кажуть, що з молотком, хоч швидше це вже саркастична легенда) нищить вітраж, лупає сю вражу скелю? Це ж як його налякали інструктори якось парткомурайкомуГБ?
У постанові Бюро Київського обласного правління Спілки художників України 13 квітня 1964 року було сказано: “Вітраж дає грубо викривлений архаїзований в дусі середньовічної ікони образ Т. Г. Шевченка, який нічого спільного не має з образом великого революціонерадемократа… У такому ж іконописному дусі витриманий в ескізі образ Катерини, яка є нічим іншим, як стилізованим зображенням богоматері… Шевченкові слова написані церковнослов’янською в’яззю (кирилицею) в поєднанні з іконописно трактованими образами, звучать ідейно двозначно. В образах вітража нема ні найменшої спроби показати Шевченка в дусі радянського світосприйняття. Образи, створені художниками, спеціально заводять у далеке минуле”.
“Спеціально заводять у минуле”, та ще й далеке. А партія, тодішній “наш рулєвой”, кликала у світлу будущину. І хто не хотів туди чимчикувати, мусив начуватись.
Через кілька років Семикіна підписала лист на захист В’ячеслава Чорновола. Отут уже вона остаточно потрапляє в розряд “українських буржуазних націоналюг” й відтак під невсипуще око КГБ. Мусила перейти, як казала вона сама, “на підпільний режим роботи: шила одяг для родичів ув’язнених друзів”. На додачу її, виключили, вже вдруге, зі Спілки художників.
Та все ж 1971 року, за рекомендацією Георгія Якутовича, її запрошують до роботи у знімальній групі фільму “Захар Беркут” (прокат 1972). “Бдітєльниє люді” попереджали про неблагодійність і “ненашість” Семикіної, одначе режисер картини Леонід Осика чхати хотів на подібні застереження. Хотів і начхав…
В одному з інтерв’ю художниця так відтворювала особливості своєї роботи у групі “Захар Беркут”:
— Для фільму я воліла створити передусім замкове, а не помпезне, барвисте, святкове гуцульське вбрання, і відтак заклала в шати українців аскетизм, певну суворість. Князі, за часів, описаних Іваном Франком, носили одяг із сірого сукна, металеві прикраси… Жодної речі (навіть дрібнички) червоного кольору в їхніх гардеробах не було. Воїни хизувалися своєю силою, мужністю, а не одягом. І вбрання їхнє вирізнялося суголосними з природою (передусім землею, травою) відтінками. Так, окрім тухольського, я створювала княжий костюм; а ще як окремий напрямок роботи — костюм татарський.
Справді, костюми персонажів фільму Осики вражають стильністю (і це стиль “консервативного аристократизму”!) і бездоганним, еталонним художнім смаком.
Потому багато чого трапилось у житті Людмили Семикіної. До прикладу, її вітражі та мозаїки у приміщенні станції метро “Почайна” (дотепер “Петрівка”).
Була і Шевченківська премія 1997 року — за колекції одягу під загальною назвою “Високий замок”. У наших краях треба жити довго — і тоді справедливість щодо тебе поновиться. Людмила Семикіна вочевидь знала цю істину, то ж і прожила, слава тобі, Господи, замало не сто літ…
А нині її душа одлітає у сферу високих замків і високих небес. Де вже давно чекають на неї Алла Горська, Опанас Заливаха, Георгій Якутович, Леонід Осика…
Прощайте, пані Людмило! Труд Ваш у вічності, він — назавжди з нами, з Україною, світом.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment