«… Не зраджу я тебе, Україно, твій я навіки»

Леонід Мужук

Агатангелу Кримському було дев’ятнадцять, коли ці слова він записав у свою записну книжку. А нині, якраз сьогодні, 150річчя від дня його народження…
Згадаймо його бодай у цей ювілейний день. І разом подумаймо: якою була його доля?
Насамперед згадаймо про незвичайні два випадки у житті Кримського. Перший трапився на пароплаві, по дорозі до Бейрута. Це відбулося саме у той період, коли молодий Кримський для самого себе склав присягу Україні: “Не зраджу я тебе, Україно, твій я навіки.… Жодної світлої хвилини нема, бо я на чужині…
Покину, покину
Свою я чужину
Та й на Україну
Соколом полину.
Ні, ні, не полину, а мушу зоставатись… Україно, Україно, дихниповій на мене ароматом твого повітря, оживи мене!” Ці слова в його записнику датовані 26 липня 1890 року.
А перед тим з молодим Кримським трапилася оказія, про яку мій університетський професор Арсен Іщук нам, своїм студентам, розповів…
Кримський ходив по палубі, поміж паломниками, які йшли тим пароплавом до Святої Землі, і перекладав усім їм по черзі, аби вони могли порозумітися, спілкуючись на різних мовах. Так тривало довго, аж поки котрийсь з паломників не скрикнув: “Він спустився з неба!” І тоді всі прочани разом хлинули до багатомовного юнака, вкрай зніченого своїм несподіваним перекладацьким ефектом. Паломники нестримно кричали на своїх рідних мовах, що перед ними — Господнє диво. І дружно усвідомивши цей випадок як господній знак, почали просити в юнака благословення. Трапилося ще й так, що Кримський якраз стояв тоді на краю палуби. А його благословення домагалися одночасно не менше сотні паломників, тож пароплав критично нахилився на один бік. Переляканий капітан змушений був негайно вгамувати паломників. Якимсь хитрим чином той досвідчений капітан спромігся витягнути з розбурханої юрби Кримського, спустив його в найнижчу каюту, замкнув на ключ, а паломникам з капітанського мостика у свою капітанську рурку голосно і урочисто сповістив: “Той, хто до вас сьогодні прийшов, усіх вас благословив і щойно вознісся в небеса!”
А тепер — про “загадковий” історичний факт.
У сорок першому, на початку війни, чекісти запроторили Кримського в концтабір, у Казахстан. Морили його там голодом аж до зими сорок другого.
Існує вірогідна версія, що основною причиною арешту Кримського була чекістська операція по ліквідації наміру українців скликати Українську Національну Раду.
Заплановані Українські збори мали відбутися у Києві, в тому самому будинку, де колись проголосили УНР. Організатори установчих зборів нібито планували запросити Агатангела Кримського як авторитетного представника української нації для участі в роботі відновленої УНР. Щоб повністю унеможливити цю історичну спробу, чекісти арештували й вивезли Кримського з України. А також замінували колишній будинок Центральної Ради. У радянському спецархіві багато десятиліть приховували німецьку кінохроніку. Я її опублікував на початку 90х: ми вперше дізналися, як німецькі сапери розмінували той історичний будинок і винесли з його підвалу три з половиною тони радянської вибухівки.
Чи знав академік Агатангел Кримський щось про заплановану для нього долю? Хтозна… Кажуть, що виснаженого допитами Кримського тюремники ще живим посеред зими вкинули у відкриту братську могилу радянських політичних в’язнів…
Оскільки стартує справедлива вимога до українських громадян, аби вони не ігнорували один з параграфів багатостраждального закону про нашу упосліджену мову, спілкуючись нею поміж собою в громадських взаєминах, згадаймо в цьому контексті з біографії Кримського ще один надто виразний факт.
У журналі “Наука и жизнь” (у позаминулому столітті) було опубліковано оповідання “Три картины” за підписом “А. Кримський”. Дехто вважав, що ці оповідання написав молодий Агатангел Кримський. На це у газеті “Громадська думка” Аг. Кримський відповідав: “Я привселюдно заявляю, що такого оповідання я не писав. Та й узагалі вважаю за найогиднішу зраду, коли поросійськи пише вкраїнець, не приневолений до такого писання неминучою, невідкладною потребою”.


Він вільно володів практично всіма мовами світу — понад сто мов опанував бездоганно.
…Коли його запитували, якими він володіє мовами, то жартома відповідав, що йому легше назвати ті, якими він не володіє. А якщо хтось і далі домагався, аби Кримський назвав ті мови, яких він не знає, то Кримський знічено, але щиро зізнавався, що насправді він не знає… яких мов він ще не знає.
Наукова діяльність Кримського була навдивовижу багатогранною. Це й давало право сучасникам вченого називати його “нашим українським університетом, українською академією, українською енциклопедією”. Проте Кримський у такій же мірі був університетом, академією, енциклопедією і для всіх народів Близького Сходу. Адже й досі багато з них вивчають свою історію та історію своєї культури (а то навіть і рідну мову) за підручниками та науковими працями, написаними Кримським.
Араби й іранці, перси і ефіопи, народ Туреччини й Таджикистану та багато інших близькосхідних народів згадують сьогодні про Кримського як про свого національного вченого. І зараз можна без застережень сказати, що без титанічної праці його в галузі сходознавства розвиток науки в більшості цих народів затримався б на тривалий час.
Але насамперед Кримський був поетом… У хвилини найважчої нервової перевтоми він дозволяв собі відпочинок – писав хвилюючі вірші. Це була його відрада в житті.
Поезіє! Супутнице моя!
Ти – теплий, животворний промінь сонця.
Ти – тихий місяць, що в тюрмі сія
З закуреного, темного віконця.
Це був “Заспів” до його єдиної поетичної книги “Пальмове гілля”. Іван Франко схвильовано писав: “Перша поезія – правдива перла в нашім письменстві і виявляє незвичайну глибину чуття та широкий розмах фантазії автора”.
Сучасники Кримського сприймали його поезію як найтонший вияв чистоти людського серця, що прагнуло краси й правди в усьому. І хоч його віршам властиві різкі перепади настрою, але вони, як писав Франко, “Не затемнюють самої об’єктивної правди, а надають їй певне суб’єктивне забарвлення, обдають її гарячим подихом індивідуальності будь щонебудь незвичайної, вразливої, нервової, здібної до гарячих поривів чуття, та поперед усього щирої і ясної до глибини душі”.
На цей час Кримський уже був знайомий зі своєю ровесницею – Лесею Українкою.
Між ними зав’язалася щира дружба. Взаємна увага, товариська допомога – все це давало добрі наслідки для творчості обох початківців, а надто для Кримського.
Та незабаром їхні зустрічі припинились — Леся виїхала з Києва, а невдовзі залишив Україну Кримський, який вступив до Лазаревського інституту східних мов. Східними народами, їхньою історією та мовами Кримський зацікавився спочатку лише для того, щоб, як згадували його сучасники, “мати в руках точне знаряддя для вияснення східних впливів на Україну”. Але захоплення “східною спеціальністю” було в нього значно глибше. Скінчивши інститут, а потім ще й історикофілологічний факультет Московського університету, маючи виняткову наукову підготовку, він готується до професури на кафедру сходознавства.
Але набуті знання молодого вченого, хоч він тоді вже володів 60 мовами, не задовольняли його. І він вирішив поїхати у дворічне наукове відрядження на Близький Схід, щоб вивчити живу мову народів, перейнятися їхнім життям… По приїзді в Бейрут оселяється в родині простого араба.
У листі до брата писав: “Стає мені важко жити в Бейруті. Цей город християнський, здебільшого православний, і, отже, відколи Росія виступила проти Туреччини, мене всі вітають лайками, а двічі кидали камінням і гукали: “Оце москобі, бийте його! Бийте!” Можна би вдатися за поміччю до мусульманської поліції, та якось соромно кликати мусульман проти християн. Тимто терплю. В усякім разі, Бейрута не покину і зостанусь тут ще 18 місяців”.
…Його шлях був нелегким. І не тому, що вимагав унікального обдарування – Кримський його мав від природи, а тому, що навіть людям з непохитним здоров’ям не під силу було зробити те, на що він спромігся. Цей вибір був для нього свідомим — праця! Тільки праця!.. На інше не мав часу.
Обрав життя самітника. Проте не був самотнім. Мав друзів. І хоч зустрічався з ними не часто, проте постійно із ними спілкувався. У цьому йому допомагали листи. Найближчі його друзі, на яких міг покластися, заради яких ніколи не пошкодував би життя свого – Іван Франко і Леся Українка.
Франкові Кримський завдячував, бо старійшина тодішньої української літератури вирізняв талант молодого Кримського із павутиння “народовської” політики, бачив його спрямування у русло світової культури.
Леся Українка… Життя її було для Кримського прикладом подвигу. Може, через те вони й зріднилися так близько, що їхні долі були дуже схожими. Поетеса називала Кримського побратимом, присвятивши одну з найкращих своїх драматичних поем “В катакомбах”, задум якої виник під впливом листів Кримського.
Він став для Лесі Українки товаришем, про якого вона часто казала: “Добрий та уважний друг, що вміє шанувати і моїх приятелів, і мою приязнь”.
За весь час їхнього знайомства їм тільки раз пощастило провести кілька днів разом. Це було восени 1903 року на Кавказі, де “Лесі треба було лікуватись”, куди разом з нею поїхав також і Кримський. Те коротеньке спільне перебування на Кавказі ще дужче зміцнило їхню дружбу. А в Кримського воно залишило в душі глибокий слід на все життя. Та й поетеса теж згадувала той час не без хвилювання. По кількох роках вона в листі зізналася Кримському: “Я чогось часто згадую ті хвилини на двірці, як Ви виїздили…” – писала вона, і, обірвавши думку, поспіхом закінчила: “Ну пишім одно одному із чужини на чужину”. Але мине ще півдесятка років, і вона знову повернеться до цієї розмови: “Ваші слова на Тіфліському пероні я добре чула і думала: “Навіщо ся щира людина отак мучить себе самохіть?” Я й тепер не тямлю, що саме заважало нам тоді частіше та довше бачитись?” — і в кінці цього листа вона просить “свого побратима”, аби він знайшов час на те, щоб завітати до неї, “власне приїхати, а не прожогом заскочити, як то звичайне”. Але тут же вона сумнівається: “От я запрошую Вас у гостину, а чи одміряно мені стільки життя, щоб я могла дочекатися такого святонька?”
Того “святонька” велика поетеса не дочекалась. І найголовнішою причиною того, що вони більше не зустрілися, було, очевидно, те, що в обох… просто не було на ту зустріч часу… Недужа поетеса кожну секунду свого короткого життя віддавала поезії. А Кримський з головою поринув у науку. Він майже зовсім не виходить із свого кабінету, уникає будьякого оточення, гарячково працює без відпочинку. Кількість його унікальних наукових досліджень сягає астрономічних чисел, з’являються ґрунтовні праці з арабістики й тюркології, написані мовами цих народів, а також українською та російською.
Одночасно працює й на ниві рідної науки, про його праці Леся відгукувалась такими словами: “Ви знаєте, я люблю Ваші наукові твори… Я люблю їх стиль, їх тон. Куди діваються Ваші нерви, як Ви пишете такі речі? Так наче Ви античний, врівноважений тілом і духом еллін, як пишете їх. Такий колорит я тільки на Акрополі бачила!” Його працьовитості дивувалися всі, хто його знав.
Кримський пише статті до енциклопедій, де веде близькосхідні відділи. Зпід його пера з’являються сотні рецензій та розвідок з питань зарубіжної літератури, які, хоч і малі обсягом, за змістом були значні й мали неабияке значення. Водночас він працює і на ниві рідної науки. Кримському належить одне з провідних місць серед українських фольклористів, дослідників народної творчості, українського мовознавства та історії літератури, слов’янської філології тощо.
Українську революцію вчений не тільки підтримав, але й активно приєднався до боротьби за її перемогу. Він переїхав з Москви до України, де разом з В. Вернадським очолив Українську академію наук. Недужий, виснажений титанічною працею, знаходить у собі силу стати біля колиски молодої української держави, вік якої тоді був, як тепер знаємо, дуже короткий…

P.S. Згадавши все це сьогодні, в день його 150 річчя, не можу уникнути ще одного історичного факту. Щоправда, перед тим зізнаюся, що візуальний образ Кримського як людини в мене склався з розповідей Арсена Іщука, якому Кримський перед ІІ світовою війною в нашому Київському університеті викладав історію літератури. Читаючи свої лекції в студентській аудиторії, Кримський ставив на професорській трибуні гасову лампу, бо його очі посеред дня потребували додаткового світла. Важка для очей тривала праця, пов’язана з архівними матеріалами, і решта всіх його напружених десятиліть за письмовим столом спричинили для нього таку необхідність. Трагічну глибину цього факту я усвідомив давно, в свої студентські роки, коли вперше прочитав у рукописному відділі колишньої Публічної бібліотеки (теперішня — імені І. Вернадського НАН України) історичний документ: “Автобіографія для СОВБЕЗА, 1938р.” У цьому офіційному зверненні Кримський аргументував своє право на радянську пенсію: “…Мої фізичні сили вже щоразу падають. … Мучення мої, що я виніс через польську окупацію 1920 року, коли мене навіть під розстріл були поставили, одбилися на моїм здоров’ї непоправно”. Чи читав хтонебудь, окрім мене, цей документ? Мені й досі важко судити, бо я не ніде не бачив його оприлюдненим. Тому нині дозволю собі опублікувати цю інформацію в ширшому обсязі й саме так, як її виклав сам Кримський: “На квартирі у мене переховувався комуніст Григорук, і про це хтось доніс польській військовій владі. Тая обвинуватила мене в видатній більшовицькій діяльності, а саме в причетності до редакції підпільного органу “Glas Komunisty”. Польські вояки, під командую свого офіцера, зробили в мене трус, брутально поводилися зо мною, а потім повели вулицями під конвоєм до Академії Наук, попередивши, що коли я не скажу, де міститься редакція “Gl. Kom.”, мене мають розстріляти. Прилюдно привели до Академії в двір, поставили коло стіни дровної повітки, націлили на мене свої рушниці, і польський офіцер останній раз спитав, де тая редакція. Я не міг нічого сказати, бо таки й не знав. Скомандували: “раз!”… потім поволі : “два!”… Тут нерви мої не видержали, я умлів і звалився, впав непритомний на землю. Тоді польські жовніри мене покинули.
На моєму слабкому здоров’ї всенька ця пригода, цеє стражденне стояння на розстрілі під дулами наведених польських рушниць, одбилося навіки: я геть зістарівся передчасно і вже ніколи не міг привернути свого здоров’я до якогось скількинебудь нормального становища”.
Якби нинішня Українська держава підтримала моє давнє прагнення — створити про Кримського правдивий фільм, то цей епізод був би, мабуть, фінальним…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment