Присвячується 150-літтю від дня народження поетеси і пам’яті її кревних
Анна СТОЛЯРОВА,
почесний член Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка та Національної спілки краєзнавців України, автор книги “Харківська весна Лесі Українки”, лауреат премії імені Дмитра Багалія, м. Харків
Продовження. Початок у числі № 2 у 2021 р.
“Драгоманова (по мужу Косач) Ольга Петровна, сестра М. П. Драгоманова. В 1882 г. подчинена негласному надзору в Новоград-Волынске, так как отличалась соціально-демократическим направлением украинофильского оттенка. В 1887 г. во время проживання в Киеве заподозрена в переписке преступного характера, почему вновь подчинена негласному надзору, по распоряжению департамента полиции от 30 апр. 1887 г.” — це вже запис про матір Лесі Українки в тому ж “Словнику”. Ім’я Олени Пчілки замовчувалося в СРСР. В незалежній Україні настав час хоча б коротко розповісти про роль цієї письменниці, громадського діяча і матері не тільки Лесі Українки, а ще п’ятьох талановитих дітей, яких вона виховала у дусі національного патріотизму на вірність Україні. Відомо 155 листів Лесі до матері, які починаються – “Люба мамочко!” і закінчуються – “Твоя Леся!” і вірш, присвячений “Коханій мамі”:
Ой, чи так красно в якій країні,
Як тут, на нашій рідній Волині!
Ніч обгорнула біленькі хати,
Немов маленьких діточок мати…
Висока педагогічна культура в сім’ї увібрала в себе найкращі риси стародавніх родів – Драгоманових і Косачів, а також віковічні традиції українського народу. Це створило відповідні умови й широкий простір для самовиявлення та розвитку здібностей кожної дитини. У своїй доповіді “Праця виховальна”, що прозвучала на засіданні Катеринославської “Просвіти”, організатором якої була Олена Пчілка, вона проголошує свої погляди на роль сім’ї у вихованні дітей: “Діти – се наш дорогий скарб, се наша надія, се молода Україна. Чи дитина виросте приятелем, чи ворогом України – се багато залежить від виховання в сім’ї”. Із листа сестри Лесі Ольги до М. П. Драгоманова дізнаємось: “Кармелюка” написала нам наша мама – п’єсу на 5 дій. В ній були всі головні події Кармелюкового життя. Хоч виставляти її було досить складно, бо на сцені відбувалася навіть пожежа панського палацу, але під керівництвом нашого головного режисера, костюмера, будівничого, творця сцени і артистів – Лесі, ми вив’язалися з честю з цього завдання. З декламації на нашому святі найкраща була брата Микося (4 / ½ – літнього), він дуже гарно з належним виразом декламував Щоголіва “Гей у мене був коняка”. В сім’ї завжди відзначали ювілейні дати Т. Шевченка. Під прибраним ім’ям Олени Пчілки Ольга Петрівна Косач виступала як письменниця, етнограф, публіцист, громадський діяч, журналіст і видавець. Була в неї велика зацікавленість до історії України – відвідувала Почаївський монастир, заснований ще в 13-му ст., Чигирин. Так з’явилася поема “Орлове гніздо”, в якій вона відтворила боротьбу українського народу проти колонізаторської політики російського царизму. Книга “Український народний орнамент” принесла Олені Пчілці славу першого в Україні знавця цього виду народного мистецтва. Окремим виданням побачили світ 31 оригінальних творів, дві п’єси для дитячого театру – “Весняний ранок Тарасовий” та “Казка зеленого гаю”. Видано 19 перекладних, серед них Гоголь – “Весняні ночі”, “Записки причинного”, Гюго – “Діти”, Андерсен – “Вельможі і прості”, Шіллер – “Переспів”, писала вірші, оповідання, повісті. Її комедія в 5-ти діях “Світова ніч” з життя інтелігенції вперше була поставлена 1885 р. у Катеринославі трупою М. Старицького. Коли після Емського указу українська література у межах Росії опинилась під забороною, свій порятунок письменниця знайшла в галицьких часописах (Австро-Угорська імперія), листування із І. Франком було вже крамолою. А вона з ним ще й співпрацювала, разом займалися виданням журналу “Зоря” у Львові, який виходив коштом родини Косачів, разом із письменницею Н. Кобринською були організаторами і спонсорами жіночого альманаху “Перший вінок”, у виданні якого допомагав І. Франко. Завдяки її старанням у Львові вийшли “Співомовки” С. Руданського, а в Галичині вона була обрана Головою українського відділу хорового товариства “Боян”. Олена Пчілка за свої кошти видавала часопис “Рідний край” і додаток до нього для дітей і юнацтва “Молода Україна”. У січні 1905 р. відбулися збори київських громадян в справі скасування заборони на українське слово. Виділили делегацію до тодішнього прем’єра Вітте, в складі була і Олена Пчілка від Волині. Зі спогадів письменниці: “У початку січня делегація виїхала до Петербургу. Вітте прийняв нас у своїм особистім приміщенні (Білий будинок). Вислухав наші доповіді. Розмова тривала більше години. Сказав, що відшукає всі можливості, щоб наше клопотання задовольнили”. 1905 рік був таким грізним для імперії, що всі “можливості” загубилися у вирі бурхливих подій. Але громадськість продовжувала добиватися права існування українського слова. Товариство “Просвіта” на своєму засіданні 21 січня 1907 р. ухвалило звернутися до міністра народної освіти в Петербурзі з проханням дати можливість українському народу вчитися на його рідній мові. Серед підписантів були Олена Пчілка і Лариса Косач. І таки було деяке полегшення у цій справі. Революцію 1917 року Олена Пчілка сприйняла оптимістично, почала займатися громадсько-просвітницькою справою, редагує “Газету Гадяцької земської управи”. У травні 1920 р. організувала у м. Гадяч свято Т. Шевченка. Присутній представник радянської влади заборонив проводити свято. Тоді вона у його присутності підійшла до бюста Шевченка і огорнула його жовто-блакитним прапором. І була заарештована. Свідки казали, що її, сімдесятирічну сиву жінку, прив’язали до коня і так вели до помешкання ЧК. Завдяки селянам, які її добре знали і заступились за неї, її відпустили. В 1920 р., після тяжкого потрясіння, спричиненого арештом у більшовицькому Гадячі, Олена Пчілка перебралася з рідного Драгоманівського гнізда — до Могилева-Подільського, де жила тоді зі своєю родиною наймолодша дочка Ізидора. Родинний архів вона залишила “опіці завідуючому народної освіти” для збереження. Вже через рік великий архів розпорошено і перемотлошено. У зв’язку з втратою роботи в Лоцманській Кам’янці родина Ольги Косач-Кривинюк теж перебирається до рідних в Могилев-Подільський. Сюди ж переїхала і Судовщикова-Косач (вдова померлого сина Михайла). Матеріальна скрута змушує їх пробиватися з творами та перекладами до українських видавців. Там відповідали, що могли б надрукувати, якби “п’єски були нейтральні по змісту і без заборонених слів (Бог і т.д.). Всевидат не дозволяє й натяку на релігію і патріотизм”. Безгрошів’я труїло життя родини. Про це знали їхні друзі і в Києві, і в Полтаві, і в Харкові. Добрий приятель у Харкові Михайло Рудинський після настійних клопотань добився для Олени Пчілки грошової підтримки в Комітеті допомоги вченим. Завдяки клопотанням інших друзів (зокрема Агатангела Кримського) Олені Пчілці з 17 березня 1924 р. призначається персональна пенсія в “розмірі повної ставки 10-го розряду”. А у вересні того ж року вона була обрана членом-кореспондентом Академії Наук України. То були важкі часи в Академії. Якщо перші два президенти Академії В. І. Вернадський і О. І Левицький вибиралися академіками, то третій президент Заболотний був призначений Урядом. Була впроваджена нова система праці в Академії – п’ятирічний план. На першому засіданні нової Ради урочисто святкували пам’ять “великого російського письменника і революціонера Чернишевського”. На попередніх засіданнях відзначали ювілейні дати Т. Г. Шевченка. На цьому березневому 1929 р. засіданні про Шевченка не було згадано ані слова, як не згадано взагалі Україну. В 1923 р. в Україні розпочався великий політичний показовий процес. Київським ДПУ було заарештовано кілька чоловік за підозрою у причетності до шпигунської підпільної організації “Центр дій”. Перед судом постало 18 вчених, вони вже були ворогами народу. Дійшла черга і до Олени Пчілки. Вдруге прийшли чекісти арештовувати її в 1930 р., їй було вже 80 років, вона була хвора і не ходяча, а в карателів не було транспорту, щоб відвезти її до тюрми, тому залишили її під домашнім арештом. За десять днів після цієї ночі 4 жовтня 1930 р. її не стало. Ховали Олену Пчілку на Байковому кладовищі, стояла абсолютна тиша, бо промови були заборонені. Її ім’я надовго забули. І тільки 27 лютого 1991 р. Постановою Ради Міністрів України ім’я Олени Пчілки присвоєно Волинській державній обласній універсальній науковій бібліотеці. В тому ж 1991 р. видавництво “Веселка” заснувало літературну премію імені Олени Пчілки на відзначення кращих українських книжок для дітей. Нехай справдяться думки Олени Пчілки, які вона подала в рядках вірша “Перший вінок”:
До спілки ж сестри! В нашім гаю
Вінки ми праці пов’ємо –
І на користь рідного краю
Жіноче серце віддамо.
За радянської влади повністю замовчувались важливі сторінки життєвого шляху Лесиних батьків, братів і сестер, які становили єдине духовне середовище, один з потужних оазисів українського національно-культурного єднання. Вони в інший спосіб плекали творчість Лесі Українки, за що були піддані політичним переслідуванням з боку радянської влади.
Ольга, третя дитина в родині Косачів, була не просто улюбленою сестрою Лесі. Вона була для неї зорею-порадницею, зорею-світочем. А для українського народу вона стала справжнім сонячним променем, бо залишила для нас безцінний скарб – “Хронологію життя і творчості Лесі Українки” — правдиво витлумачені біографічні відомості геніальної поетки. Ольга закінчила Вищі жіночі медичні курси у Петербурзі. Була активною учасницею антиурядових виступів, за що її заарештовувала царська влада двічі: 1903 р. — у Петербурзі, 1907 р. — у Києві. Після закінчення медичних курсів отримує посаду земського патронажного лікаря для дітей сиріт в Лоцманській Кам’янці і працює там до 1922 року. А далі, при радянській владі, життя кидає її в Могилів-Подільський, де займається педагогічною діяльністю, в 1929 році переїздить до Києва, працює бібліографом в науковій медичній бібліотеці. І не кидає при цьому улюбленої праці. Вона зібрала і опублікувала збірник “Українські народні взори в Київщині, Полтавщині і в Катеринославщині”. У львівських журналах “Зоря” і “Дзвінок” друкувала свої твори і переклади прозових творів А. Доде, Жорж Санд, Ч. Діккенса, Е. Ожешко, Гюго, Тургенєва, Кіплінга під псевдонімом “Олеся Зірка”. Була видавцем літератури для дітей. Вона автор низки спогадів про сестру Лесю – “З моїх спогадів”, “З дитячих років Лесі Українки”, “Перебування Лесі Українки в Луцьку”, “Нотатки до біографії Лесі Українки”.
Далі буде.
