Іван ЮЩУК
Не потураймо українофобам. Не принижуймося. Той, хто на тридцятому році Незалежності, живучи в Україні, “нє панімаєт” української мови, або розумово відсталий, або й досі вважає Україну колонією Росії.
Мирослав ДОЧИНЕНЕЦЬ:
Вчора, 16-го, був у супермаркеті. Жінка на касі, котра завжди розмовляла російською, мовила:
“Нажміть, пане, будь ласка, пін-код”.
“Натискаю”, – кажу.
“Дякую. На вашу покупку зніжка дев’ять грівен”.
“Спасибі”, – кажу.
“І ми дякуєм, що обираєте наш магазін. Приходьте знова”.
“Обов’язково прийду, – кажу. – У вас гарна українська мова”.
“Ой! – зашарілася. – Я стараюся, але не все получаєцця…”
“Нічого, – кажу, – все вийде, якщо хотіти”.
“Так хочецця…” – щиро всміхнулася.
А нам як хочеться, подумав я. Сотні років чекаємо. Ми і наша мова. Нічого, все вийде. Не одразу, не так легко, не скрізь, але вийде. Бо за нами – Закон і українські пророки.
м. Мукачево
Галина ПАЛАМАРЧУК:
Стаття 9 розд. 3 Закону України “Про забезпечення функціонування української мови як державної” зобов’язує посадових осіб у публічній сфері спілкуватися з клієнтами державною українською мовою. Точніше – навіть не спілкуватися, а вітатися й починати розмову. “Добрий день!”, “Вас вітає…”, “Я вас слухаю”. А далі, як зазначає закон, “на прохання клієнта…” Тобто далі вони можуть домовитися, якою мовою продовжувати спілкування. І я навіть здогадуюся, якою…
Колись давно гігант “Розетка” обслуговував покупців лише російською. Тепер його послуги – на всі смаки, “будь-який каприз за ваші гроші”. Гроші – насправді велика сила. Тож пам’ятаймо: гроші – сила.
В Україні закон начисто й скрізь програє силі. І у вигляді грошей, і фізичній. Судді й прокурори – не тільки мільйонери, вони ще й безкарні. Приклад? Голова Вищого антикорсуду може тусуватися з підслідним, оголошеним у розшук, і ні їй, ні йому за це нічого не буде.
Штраф міг би зіграти свою роль у питанні дотримання закону. Але тут виходить на сцену сила фізична. Хто в нас поліція? Вихованці й плеканці ідейного українофоба Арсена Авакова. І не тільки українофоба, а й ділка. Поліція бере хабарі, поліція викрадає і садить невинних. То ця сіра кримінальна сила, скажімо десь у Харкові, стане на бік українськомовного громадянина, який поскаржиться на продавчиню, що не обслужила його державною мовою? Не стане. Позбиткується незлобиво – а швидше, злобно.
Є ще одна сила. І вона дуже підступна. Це сила московських спецслужб, а паче – п’ята колона. Буде багато негарних провокацій “для картинки”. Ряджені – а перевдягатися й провокувати вони вміють, кому як не нам це знати, – вибалушивши очі, – для КГБ це стандартний образ УБН, – будуть влаштовувати негарні сцени, ображати якусь “милу злякану невинну дівчинку” на касі чи пенсіонерку-кульбабку – закоренілу шовіністку десь на стільчику в аптеці… А потім апелювати до світової спільноти. Першим, звісно, відреагує найсправедливіший у світі офіс президента. Йому теж ця стаття 9 Закону про забезпечення функціонування української мови як державної наче скалка в дупі. І це нас може відкинути ще далі, ніж ми були.
Треба нам бути розумними, обережними і далекоглядними. Виводити на чисту воду провокаторів, у разі принципових конфліктів – дотримуватися дорожньої карти, запропонованої омбудсменом Кременем. Менше обурюватися, бо маємо те, що маємо. Більше – працювати, роз’яснювати. Бо йдеться не тільки про мову. Мова – це становий хребет людини і нації. Йдеться про нашу державу Україну.
м. Київ
Анатолій КИЧИНСЬКИЙ:
Звертаюся до тих російськомовних громадян, котрі проживають не на території Росії. Скажіть, будь ласка, чи на планеті Земля є, наприклад, неяпонська Японія, чи некитайський Китай, чи непольська Польща, чи нефранцузька Франція, чи ненімецька Німеччина, чи (продовжувати можна ще довго)… Звісно, що нема. А неукраїнська Україна, виявляється, є. А чому так? А тому що вона зазнала тривалої насильницької русифікації. Тож хочете ви цього, чи не хочете, а доведеться вам знати, що Україна робитиме все можливе, щоб стати нарешті українською. А тому звертаюся до тих російськомовних, котрі живуть в Україні і пов’язують свої долі з її майбутнім. Україна сподівається і на вашу допомогу. Ви знаєте, на яку.
м. Херсон
Сергій БРАГАР:
Ну ось і набула чинності 30 стаття закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної”.
Звісно, пані та панове, щось із нами дуже-дуже не так. Це ж вдуматися тільки: після майже 30 років незалежності сфера послуг в Україні нарешті переходить на українську мову! В Україні! На Українську! Після 30 років (принаймні часткового) звільнення з-під московської окупації!
А втім, враховуючи реалії, в яких доводиться жити, добре, що це відбувається принаймні зараз і хоча б у такій м’якій формі.
Сьогодні я заходив:
до супермаркету загальноукраїнської мережі — державна мова від початку і (якщо ніхто не просить спілкуватися іншою) до кінця надання послуги; двох місцевих крамниць — в обох привіталися російською, але якщо в першому випадку у відповідь на мою українську я теж почув українську, то в другому — спершу стикнувся з м’яким ігнором, після чого зробив зауваження, і це допомогло; зоомагазину — привітання російською, знову зробив зауваження — знову подіяло.
Московські пропагандиські пси гавкають, але наш караван іде!
Важливо завжди пам’ятати, що ми на своїй землі, яка зветься Україна, і наша українська мова — ключова основа національної безпеки — в публічному просторі не має поступатися жодній іншій!
Вороги розраховують ще й на те, що ми мовчатимемо, соромитимемося, коротше кажучи — продовжуватимемо не користуватися своїм правом на отримання послуг державною мовою. Так ось, власне, тепер ми маємо або послідовно контролювати виконання 30 статті закону про мову, або, щойно переполох минеться і пофігістичні та промосковські бізнеси зрозуміють, що порушення мовного закону не несуть для них наслідків, що на порушення звертають увагу замало клієнтів, почнеться масовий саботаж.
Але ні… Давайте про хороше. Я от вірю, що цього разу ми втримаємо свої позиції!
м. Одеса
Євген КЛОПОТЕНКО:
16 січня. Від сьогодні в Україні, як і раніше, можна розмовляти будь-якою мовою. Хочете балакати іноземною — ю а велкам. Хоч мертвими мовами спілкуйтеся, головне, щоб співрозмовники петрали, про що ви. Просто українську тепер буде чутно частіше. Ви зайдете поїсти і почуєте не “прівєт”, а “вітаю”, от і все. Проте, закон про українську мову вплине на державу. Зараз буде моя особиста історія: я вважаю цей закон прекрасним, бо у 2019 році він став рушієм моїх змін. Це надало мені впевненості публічно розмовляти українською і запустило цілий механізм взаємозалежних дій.
Я видалив всі непотрібні іноземні клавіатури на своєму телефоні. Залишив лише українську та англійську. Почав писати повідомлення, нотатки, запити у гуглі українською. Кожна моя дія загострилася на темі України. На ТБ запровадили квоти. Я на той час був одним з небагатьох відомих людей, що могли вільно розмовляти українською. Мене почали всюди запрошувати. Відповідно, більше людей дізналися про мої проєкти та україновідчуття. Завдяки цьому у мене з’явилися можливості та сили зробити для країни те, що я вже зробив.
Ця історія — це мій приклад того, що закон про мову набагато важливіший, ніж це можна уявити. Бо мова, якою ви думаєте, визначає ваші дії. А ваші дії визначають майбутнє вашої країни. І сьогодні вступила у силу друга частина цього закону. Я радий, що тепер, куди б я не завітав, в моїй країні до мене будуть звертатися не англійською, не італійською, а українською мовою.
У мене все. Цьом.
м. Київ
Валерій РОМАНЬКО:
ЯКЩО АПТЕКАР І ПРОДАВЕЦЬ КОВБАСИ ПОЧАЛИ З 16 СІЧНЯ ГОВОРИТИ УКРАЇНСЬКОЮ, ТО ГОЛОВА ГРОМАДИ ПОВИНЕН ЦЕ РОБИТИ ОБОВЯЗКОВО!
ЗВЕРНЕННЯ ДО ГОЛОВИ Слов’янської міської територіальної громади ЛЯХА В.М.
Шановний Вадиме Михайловичу! Як мешканець Слов’янська, який голосував за Вас у другому турі виборів голови, хочу, щоб Ви прислухалися й до мого голосу. З 16 січня вступив у силу Закон України “ПРО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ЯК ДЕРЖАВНОЇ”. Працівники торгівлі, медицини, деяких спортивних закладів і т. д. (згідно згаданого Закону), обслуговуючи клієнтів, у тому числі у Слов’янську, почали говорити державною мовою. За моїми спостереженнями – ще не всі, хтось із задоволенням, хтось пручається, для когось з часом доведеться виписувати штрафи. Але я про інше.
Дивився останні новини місцевого телебачення. Бачу Вашу активність, компетентність у багатьох питаннях життєдіяльності міста, бажання якомога більше і краще зробити для мешканців Слов’янська. Розповідаєте про ремонт лікарні, роз’яснюєте питання щодо подорожчання газу на Соборній площі – і все це РОСІЙСЬКОЮ мовою. Але ж Ви ДЕРЖАВНИЙ чиновник держави УКРАЇНА. Що ж це за приклад для тих працівників торгівлі, медицини,
освіти, від яких Закон вимагає на роботі спілкуватися українською, а голова міської громади з людьми спілкується мовою іншої держави?! Якось не логічно. Зрозуміло було б, якби це відбувалося у домашній обстановці чи у колі близьких друзів, а на камеру, у робочий час…
Ви знаєте, Вадиме Михайловичу, мені якось було незручно за Вас, коли дружина запитала: “А чому наш голова виступає російською? Від аптекаря і продавця ковбаси вимагаємо української, а керівник міста говорить мовою іншої держави”.
Чув Ваші, Вадиме Михайловичу, поодинокі виступи українською мовою – доволі добре; бачив Вас на одному фото у вишиванці – чудово. Продовжуйте і далі так радувати – адже у Вас, вірю, душа болить за Україну. Це буде на користь нашому місту, на користь державі Україна, на Вашу користь, шановний п. голово нашої територіальної громади. Успіхів Вам!
м. Слов’янськ
Степан ПРОЦЮК:
Нині важливий день для нашої мови! Ще один крок до її зміцнення в Україні. Без мови ми не відбудемося, як не може людина жити без душі..
У романі “Травам не можна помирати” (про радянську Україну 70-х років) йдеться про трагічне становище нашої мови у роки пізнього СРСР. До речі, видавництво “Наш формат” перевидає цей роман, бо зараз Ви вже не знайдете його у книгарнях чи на сайтах.
Отже, уривок, друзі:
“У київських небесах застигла незрима труна. У тій труні лежить паралізована дівчина. ЇЇ вже багато літ намагаються усипити і знищити. У крайньому разі перевести до розряду маргінальних, а то і непоширених, явищ і фактів. Вони начебто є, ці факти, але ж ми, радянські люди, все, мовляв, розуміємо, ми ж не користуємося зараз мотовилом чи залізними обладунками для бою…
Реліктове. Вимерле. Щоб уже ніхто, ніде, ніколи і нізащо її не згадував, не ставився до неї серйозно, щоб, не доведи Боже, не полюбив цю прокажену і паралізовану дівчину у незримій труні.
Ця дівчина – українська мова.
У Києві є українські школи, але у них майже всі говорять російською. І не лише у школах. І не лише в Києві. Але із столиці йдуть концентричні кола.
Поступове зникнення солов’їної мови має засвідчити велику перемогу шовінізму над духом. Комунізму над архаїкою. Пролетарського радянського інтернаціоналізму над українським буржуазним націоналізмом.
Цій мові не може бути місця у великій зоні. Поволі її треба знищити. Чекісти люблять лише опереткових хохлів і божевільних від самогону малоросів.
– Какая разница, на каком языке разговаривать?
– Лишь бы человек хороший…
– Лишь бы не было войны…
Коли виходиш на вулиці українських радянських міст, здається, що цієї мови вже нема ніде. Всі про щось говорять, щось вирішують, намагаються “дістати” щось дефіцитне. Ніхто не протестує. Люди подібні, як радянські п’ятирубльовки. Переважна більшість як чорт ладану боїться говорити українською. Причина до нудотності банальна.
Це і через українську часто гинули у тридцять третьому. Це через неї розстрілювали найрозумніших і найчутливіших, фабрикуючи всілякі справи СВУ та фанатично конструюючи фабрики смерті. Чекістський Мефісто прищепив чудовій дівчині вірус небуття…
Страх голоду, людоловства та людоморства через кілька десятків років дав буйні плоди. Найсміливіші, просто порядні – щезли, їхні діти переважно теж. Прийшло покоління, зачате у страху і покорі. Покоління із тремтливими колінами, переважно готове відректися, забути, задушити паралізовану дівчину у труні.
Циклоп-мімікрія заповзала у провулки і душі. Незрима труна у київських небесах ставала зримішою лише для надчутливих і катів. Протилежності – сходяться….
– Вы из Западной Украины? Прекратите триндеть на вашем бандеровском языке!
– Я із Таращі, на Київщині…
– Я із Лубен, на Полтавщині…
– Я із Сміли, на Черкащині…
– Я із Гайсина, на Вінниччині…
– Я із Шостки, на Сумщині…
– Я з Ізмаїлу, на Одещині…
– Я із Богодухова, на Харківщині…
Вже кілька разів виконавцям здавалося, що паралізована мучениця заснула навіки.
– Долго ж она сопротивлялась, даже не по себе иногда как-то было…
– Мы выполнили заказ. Давай рассчёт!
Мучениця піднімалася з труни. Паралізована вчилася танцювати на милицях. Домовина, старанно підготовлена, була зайвою (але вона згодилася для частини виконавців).
У Києві та Харкові, Таращі і Лубнах, Львові та Ужгороді нетлінна дівчина тоненькими ручками, на яких світилася шкіра, запалювала зорю благої звістки.
Навіть частина лицарів її ордену вже вірили і не вірили, що це – не чорна порожнина.
Ще було багато смертей. Але Той, хто є розпорядником альфи і омеги, вдихнув нетлінність у понівечене тіло. Цього ще ніхто не збагнув.
Найрадісніші знамення повинні приходити непоміченими. Бо люди можуть їх забалакати і замацати.”
м. Івано-Франківськ
