Василь КЛІЧАК Відгукується планетарним болем

Як фрагменти кіно, виникають на екрані пам’яті ті чи ті люди, які жили у моєму дитячому часі. Його вже не повернути, той час – і тих людей також. Вони, як тіні над річкою Рибницею, що бере початок у Карпатах, хитаються в її хвилях. Вода спливає, а тіні залишаються. Тіні людей, що йшли через кладку чи убрід через ріку. Котрісь із них запам’яталися виразно, котрісь слабенько, а декого й не можу пригадати.
Рідне моє село Рудники, що на Покутті, оточене лісами. Є в ньому кут Заріка, де я виріс. Його ще називають Варшавою, бо жило тут із десяток польських сімей. Поляки виїхали після війни, а в їхніх хатах поселили лемків.
Образи тих тіней хвилюють мене досі. Наприклад, сюжет вірша “Фіалки”. Хочу дещо читачеві прояснити. Ідеться про велику трагедію. Шістнадцятирічна дівчинка закохалася в хлопця. Мати-учителька не схвалювала її захоплення, якось прийшла на шкільний вечір, висварила дочку при дітях. Напевно, була занадто висока емоційна напруга, бо та дівчинка втекла з вечора, пішки подалася в сусіднє село, де є залізнична станція, і там кинулася під поїзд… Усе це бачили і пережили фіалки, які ростуть при дорозі біля її дому. А чому дві Наталки? – Мати через деякий час народила другу дочку. І назвала її Наталкою…
Живий у пам’яті той кут, той край, і та самотня батьківська хата, яку я наповнював новими словами, новими смислами, які затаїлися в павутинних закутках. Чекають мене. Чекають нових слів…

СТЕЖКИ ПЕРЕХРЕСНІ
Уся зима в снігах, льодах, вітрах.
А літо в квітах, травах, бур’янах.
Таке нам пам’ятається з тобою.
Невже воно спливло, як за водою?
І сидимо удома. Карантин
подовжено на місяць. Чи один?
І вісточка від тебе, як бутон,
що ось розквітне, як минеться сон.
Ти згадуєш про те, коли ішла
до родички аж на краю села
на стежці поміж квітів і ожин.
Без куряви і гуркоту машин.
І босою по шовковій траві
ішла й води черпнула у рові.
І змила втому й спеку із лиця.
Так живо бачиться картина ця.
Почався ліс. Він пАм’ятний тобі
горбом, усіяним суницями в траві.
І квіточками, й запахом суниць,
і співами, і щебетанням птиць.
Почався ліс. Він пАм’ятний мені
глибоким яром в темній глибині.
Дерева там повалені лежать.
Одне з них викликає досі жах,
що, спиляне, із усієї сили
мене у мить якусь ледь не прибило.
Я встиг тоді відскочити убік.
Сказати просто — від тієї втік,
що вже косу з плечей своїх знімала.
Не встигла. Передумала. І стала.
А стежкою ти далі собі йшла.
А мене інша в інший бік вела.
Їх називають просто — перехресні.
Якщо вони і навіть безшелесні.
Та все одно я чую, як ти йдеш
стежиною. І бачу, як ростеш
І вищаєш над квітами в очах.
І травами не заростає шлях.
За обрійні зникає рубежі,
моєї доторкаючись душі…

ВІХТІ
На обійсті хащі бузини.
Ані хати. Ні городу. Ні
духу від колишньої господи.
Мов знесли її весняні води.
Тут жили Катруся й Николай.
Він приймак. Життя було не рай.
Спав чомусь у затхлій комірчині.
А вона в покої як графиня.
Одиначка в татабагача.
Їй дитячий крик не докуча.
Їй би спокій, щоб читати книги.
Кухня чи прання їй не до шмиги.
Звикла, що все робить Николай.
Тож не спи. А досвіта вставай.
Так було, як тут наймитував.
Жодних змін і як заґаздував.
Десь ховали ровера. На нім
так ніхто й не їздив. Лихо з ним.
Біля брами розкарякагруша.
Фіри мимо їхали натужно.
Віхтями там обривалось сіно
на гілках, що встромлювались сильно
у поклажу, тягнену кіньмИ
з возом чи із грубими саньми.
Николай виходив із подвір’я
і здирав ті віхті, наче пір’я.
Зідране заносив до стодоли,
сіна у якій було доволі.
Так, були вони скупердяЇ
І бажання тлумили свої.
Зачинялись від колядникІв.
Двоє вже довіку скупарів.
Шкода, як згадаєш, тих людей.
Що то за життя щобожий день ?
Віхтики у пам’яті висять.
На гілках, немов листки, ряхтять.
Николай затямився безвільним.
Хоч і був дбайливим, не бездільним.
Та було в житті у нього втіхи
На малий чи трохи більший віхоть…

Від гирла Рибниці, від берега Прута
супроти течії убрід ловили рибу.
Камінням сіті прикладали. І вода
збивала й піднімалася на диби.
І крок за кроком проти течії
ішли, не оглядаючись, угору.
Прості були обов’язки мої —
встромляти бовт у прибережні нори
і розганяти скупчення рибин,
їх спрямувати в невидимкисіті.
І сердився на мене не один,
що утікали, як несамовиті
марени, клені, струги і кублі.
Ще їхні назви в пам’яті тримаю .
Хай плодяться у річечці малій,
що протікала свого часу раєм…

ВТІКАЧІ
Гори. Двоє бредуть
через дебрі і хащі.
Ноги самі несуть
тих, що йдуть на пропаще.
Раптом вистрибом звір
їм нагнав переляку.
Не поможе топір.
Не поможуть гілляки.
І рвонули вони
по тріскучому ріщі.
Ніби дух сатани
чути ближче і ближче.
Звір за ними біжить
лінькувато і швидко.
І якраз у ту мить
тут небажані свідки.
Головне втікачам,
потоптавши довіру,
бігти швидше весь час
від партнера щораз,
а не швидше від звіра…

ЗАРІКА
Все частіше відвідує згадка
денькрізьдень про той кут Заріку.
Бачу, як там хитається кладка
Через Рибницю пінну й швидку.
Хто би карту зробив найпростішу?
ВуличкИ і будівлі наніс
від далеких часів до найближчих.
Свідок всьому — задумливий ліс…
А сусіди — немов хуторяни.
Чути рідко тут їх перегук.
Зазвичай прокидаючись рано,
На мобільний лаштуються звук.
Особливо цінується вістка,
чи у дощ не сюрпризить ріка.
Хоч яка би годинонька пізня,
та чекають терпляче дзвінка
Від тогО, хто до берега ближче.
Замузичило.
Й слово “пішла”
зазвучало сигнально й заклично.
Тобто річка ушир потекла
Й понеслася загрозливо й стрімко.
Може навіть будівлі знести,
затопити городи й зарінки
і, неначе зловмисник, втекти.
Тож і дехто раніш через неї
рідне місце міняв на чуже.
І лишились комусь привілеї
чи внизу, чи вгорі, чи десь ще.
Їх обійстя — неначе сузір’я,
трішки скупчені чи в самоті.
Де та карта, де кожне подвір’я,
кожна вуличка в ріднім куті?
Я його відчуваю здалека.
Він крізь душу мою протіка
і ячить у ній, наче лелека :
Заріка.
За — ріка.
За — рі — ка…

КРИЛАТІ ТАНЦІ
Дівки стояли ув окремім гурті.
А в іншому юрмились парубки.
І перші звуки, як джерельний дзюркіт,
пішли, немов струмочок до ріки.
І парубок виходить на майданчик.
І кличе: Ольцю! Лесю! Чи … Марі’ !
Вже біля нього дівчина. І танчик
вони заводять в тій ясній порі.
І видко, що танцюють не уперше.
І видко, що для них той ритуал
такий, якого хочуть перевершить
у королівстві вигнутих дзеркал.
І де тепер — питаєш — дзеркала ті?
Їх часова покрила пелена.
І в пам’яті про танці ті крилаті
жива ще згадка.
Згадкатаїна…

Нові слова приносив я до хати.
Вони самі містилися у ній.
І так жилось, допоки від’їжджати
все ж довелось. Надовго, світку мій.

Їх залишив. Вони в кутках ховались.
Як сироти, ущерблені, німі.
Як приїжджав, вони не признавались.
Напевно, звикли, що весь час самі.

І все ж, коли їх зачепив мій голос,
а ще почули в’язку слів нових,
то стрепенулись, як пшеничний колос,
захвилювались, як ковальський міх.

Душа тоді наповнилась по вінця
справжнісіньким божественним теплом.
Ввійшов у рідну хату без гостинця,
ховаю мокрі очі потайком.

Не знаючи, що йдуть мені на поміч
приховані у закутках слова,
що із усіх можливих пристановищ
лишень отут їх сила ожива…

СТАСЯ
Була у неї заяча губа.
Маленька хатка. І стара верба.
І четверо було рухливих кіз,
що з бабою машерували скрізь.
Як ланцюжком по вулиці ішли,
То ніби нитку уподовж тягли.
Ішли так рівно, чітко й урочисто.
Охайні і завжди напрочуд чисті.
Любила Стася їх, немов дітей.
І відчувалось, дужче, як людей,
що голосу її не зовсім раді,
гугнявому через родиму ваду.
На пасовиську спогади і жарти.
І неодмінна гра у дурня в карти.
І Стасю там ніхто не переміг.
Напевно, знала щось. А то не гріх.
Її тлумачення запам’яталось дивне
про квіточки на галявИнці рівній.
— Ось бачиш — білі пелюстки,
як у ромашки.
Червоні по краях, мов крила пташки.
Та все їх менше, тих червоних цяток.
А все залежить, знаєш, від дівчаток.
Колись вони стидливими були,
Тому з червоним квіточки цвіли.
А зараз, бачиш, переважно білі.
Втрачають стид дівчата наші милі.
І чув я це тоді, як був малий.
І згадується день той голубий.
Розлитий сяйвом білих пелюсток.
Червона облямівка, як в чашок.
Коли із гурту чується дівчат
демонстративний і відвертий мат,
то згадується та сусідка Стася
з тлумаченням квіткової окраси.
Невже цвітуть лиш білі пелюстки?
Напевно так.
Такі тепер роки.
Не думають про стид.
І не говорять.
І жодний не ведеться моніторинг…

СОЛИЩЕ
Я не любив гори тієї.
На ній багато будяків.
Немов були в них привілеї.
І жодних трав. І бур’янів.
Там вигризала їх худоба.
Торкалась майже корінців.
Була земля та, наче здоба.
А все тому, що з правіків
Була із покладами солі.
Копальні тут були колись.
Вони свої зіграли ролі.
Замовкли. І не будять ліс.
Стояли тут чумацькі мажі.
Везли в Європу звідси сіль.
Та хто про це тепер розкаже ?
Хіба що будякові джміль.
Гору ту Солищем назвали.
Худоба землю лиже там,
На місці соляних копалень.
Відповіда її смакам
Те будякове пустирище.
Там босим ти не пробіжиш.
Збирали в купи будячища
на рОзпал злидні. (Дивись вірш).
І час настав , як в їхнім домі
погас вогонь. Пощез і дим.
Помандрували в невідомий
І загадковий отой Крим.
То не назвеш чумакуванням.
Там кримська сіль тепер своя.
Натомість Солище щорання
ледьледь кристалами сія.

МАР’ЯНКА
Я застав інтонаційний спад
у її болючому зізнанні.
Їй багато літ тому назад
доля піднесла випробування.
Перед тим було все до ладу.
Тішилась із вдалого заміжжя.
Жодних передбачень про біду.
Дбай про живність і майбутнє збіжжя.
Чоловік — він майстер, він пічник.
Він усім відомий як Танаско.
Але мучив спогадруйнівник,
що на думку їй приходив часто.
— А ти знаєш, був у мене син.
Вмер так несподівано маленький.
Мав би зараз двадцять і один.
Ґаздував би. Тішив дєдя й неньку.
Було сумно від тих слів мені.
Намагався якось зрозуміти
очі ті Мар’янчині сумні,
що дивились на сусідські діти.
Повінь хату затопила їх.
Збудувались просто біля церкви.
І життя нових набрало віх
у своїй щоденній круговерті.
Стільки люду бачиш із вікна.
А пліток! — Бери й складай у міхи.
І пригода трапилась одна,
та, що заперечує безвихідь.
Хтось постукав якось уночі.
Глянула — там люди й немовлятко.
І її вмовляють прохачі
буть дитині за хрещену матку.
Що поробиш ? Відмовляти — гріх.
ВідбулИ те дійство ритуальне.
“Хто ви, люди? — запитала їх. —
Де знайти вас? Ви близькі чи дальні?”
“Ми цього не скажемо. Простіть.
Виросте дитя й само знайде Вас”.
Зворушила жінку у ту мить
тих нових кумів безпосередність.
І душа наповнена була
зустріччю уявною щоднини.
Хвиля часова її спливла
без появ хрещеної дитини.
А моя уява все кипить.
Хочеться їй більшого розвою.
Цвинтар уявляється. І мить
квітопокладання.
Й миготить
там свіча
од стрічі з таїною…

БАЛАДА ПРО ВЧИТЕЛЯ
Пам’яті Василя Куфлюка

Чи то від переляку, чи від кривди
хлопчисько виліз на сосну високу.
А злізти побоявся.
Й це не дивно.
Життя до нього надто вже жорстоке.
І допоміг йому в ту мить учитель:
— А пошукайно між гілками шишку.
Ми будемо про неї скоро вчити.
Шукаючи, зірвав її хлопчисько.
А потім із сосни спустивсь поволі.
Ще довго запах пам’ятав смолистий.
“Наш дім” — для сиріт і житло, і школа
десь недалечко польської столиці.
Доводилося чути настанови
у домі тім від старшого колеги,
що звався Януш Корчак.
Його мова
вражала чітким баченням стратегій.
Всього десяток літ мине неповний.
Опиниться той Януш з діточками
в концтаборі Треблінці.
Шлях жертовний
усіяний густими колючками.
І випав йому жереб. Випав вибір —
Залишити дітей напризволяще,
а чи піти із ними, як на дибу,
у піч, немов дияволову пащу.
Він не хотів, щоб дітлашня зазнала
чуття покинутості, а точніше — зради.
Вона ішла з учителем, співала,
засвідчуючи непідробну радість
В останній день життя, в останній серпень.
А далі не заглиблюймось в жахіття.
А той, про кого мовили ми спершу,
вернувсь додому після лихоліття.
Привчав дітей до музики, до співу.
До володіння абсолютним слухом.
І світові явив справжніське диво
із незбагненним таємничим духом.
Був одинак. Весь вік. Довкола діти.
Не шкодував умінь своїх і часу.
А дехто прокидався знаменитим,
немов вершину подолав Парнасу.
Учитель тішився, хоча своїх емоцій
не проявляв занадто вже відверто.
І мить фатальна у фатальнім році
його настигла.
І струна завмерла.
Був похорон не дуже велелюдний.
І не прийшли оті, що знамениті.
І височіє в свята чи у будні
Могила. Пустка.
Тут самотній вчитель.
Він має з ким у небі говорити.
Там Корчак з янголятами святими.
А його учні мають свої ритми.
Хай віддаються їм.
Господь із ними…

ФІАЛКИ
Вони і пахнуть, й заворожують
І попри біль, і попри час.
І хтозна, що їх насторожує
зокрема в нас. І тільки в нас,
У тих, що поруч них ходили
У різний час під бережком.
Свої тут клопоти носили,
Ішли немовби напролом
Через незгоди і невдачі,
Оті минаючи квітки,
Що чули, як у когось плаче
душа не рік, не два. Роки.
Вони такі, що відчувають
побіля себе ходаків.
А багатьох уже немає.
І їхній світ як обмілів.
Немає дівчини тієї…
Коріння в них аж запеклось,
заворушилося, як змії,
кричало, як від кулі лось.
Немає вчителя отого,
що їх за звичкою вивчав.
Вони свого молили бога,
Щоби його він відшукав.
Я пам’ятаю ті фіалки.
Я оглядав їх потайком.
Їх так любили дві Наталки
У різний час під бережком.
Вони цвітуть і заворожують
І попри біль, і попри час.
І хтозна, що їх насторожує
І саме зараз. Саме в нас…

ПЕТРО ПЕЧЕЖАК
…А на иншій горі
жив Петро Печежак.
Я родився, як він
мав два роки.
Одинак у батьків.
Ще й який одинак!
А такий, що вони
геть забули про спокій.
Був бешкетником.
Був
так, як звикле в лісах.
Полювати ходив.
Мав рушницюдвостволку.
Брів лісами.
Не знаючи,
що таке страх.
А бродіння оті
геть позбавлені толку.
Ну хіба що розмови.
Брехати любив!
Не згадаю нічого
з предивних історій.
Було мало, звичайно,
в тих історіях див.
Ніби їх приховав
іще Стефан Баторій.
Він хотів дивувати,
той Петро Печежак.
Відслужив десь далеко.
Вернувсь, одружився.
Як він жив?
Не скажу.
Схоже так, що ніяк.
Краще б справді,
як кажуть,
частіше молився.
Та… Аби ж то.
Аби ж то. А то…
Вечір був
особливо погідний.
Він до клубу пішов.
Танцював, як ніхто.
І додому прийшов,
як чужий.
Як нерідний.
У кімнаті був сам.
Сам рушницю дістав.
Сам під бороду дуло наставив.
І ногою гачок
спусковий натискав
різко, сильно.
Й життя
себе раптом
позбавив.
Отакий був сусід.
Той Петро Печежак.
Що ним рухало
в мить ту
фатальну?
Цього вже
не збагнути
нікому
ніяк.
Все ж історія.
Як і подібні,
печальна…

РОМАН ІВОНЯК
В хлопців, що верталися із війська,
інерційний діяв ще рефлекс.
Дбали про свій вигляд поармійськи,
Як редактор про охайний текст.
Ще було незмінним ритуалом
в будьяку погоду на ріці
хлюпатись за церемоніалом,
до якого звикли хлопці ті.
І поволі пристрасть та згасала.
Клопоти. Одруження. Сім’я
їхні хобі переспрямували.
Набирало інших барв життя.
Згадую Івоняка Романа.
Мав він пристрасть. З нею і помер.
Вона звалась київське “Динамо”.
Її міра — тисячі ампер.
Хоч би що робив він у господі.
Чи рубав, пиляв, а чи сапав.
Все кидАв, якщо при тій нагоді
матч футбольний Київ транслював.
Знав тих футболістів поіменно.
Все мене розпитував , чи я
бачив їх. Розповідав натхненно
Хто Коли Кому Забив і Як.
І якщо траплялося, що якось
не було електрики в селі.
У свою ішов він контратаку —
Ровера негайно! Й між полів
У село сусіднє покотився.
Там також були такі, як він…
Якось, Ромку, ти мені наснився:
телевізор. Матч. Олег Блохін.
Міг я книжку підписати в нього.
Міг тобі дарунок піднести.
Вибач мені. Не суди вже строго
за лінивство. Вибач і прости.
То була б тобі велика втіха…
Що казати ?
Все вже відпливло.
Залишилась пам’ять.
Її вихор
із осердям — Рудники , село…

РУДНИКИ
Вони присутні у твоїх думках.
У спогадах. У віщих сновидіннях.
І коли душу огортає страх
від усвідомлення всього марнототління.
Картина зрима — Рибниця біжить.
І зморшки хвиль звучать безперебійно.
А далі за горою ліс шумить,
хитаючи дерева самосійні.
Вони з тобою, Рудники І ти
не в змозі пояснити їх появу
тоді, коли, бува, заважко йти.
І кроки не такі вже моложаві.
І бачиш, що міняються вони
із хвилею нового покоління.
Нові в селі і барви, і тони
на тлі його душі, яка нетлінна…

У ту шпарину він проник,
за ним хитнулося повітря.
На хвилю десь неначе зник,
як у кіно сучаснім титри.

А потім знову повернувсь.
І відчувається присутність
когось потрібного комусь.
І в цьому є найвища сутність.

Спитати можна тут — чого?
Кортить довідатись — а хто ж він?
І далі, далі ще — кого
він ощасливити спроможний?

Навіщо стільки запитань?
Вони здебільше недоречні.
Не все охоплює екран.
Щось поза ним у колотнечі

десь відбувається із кимсь.
Хтось проникає крізь шпарину.
Хтось переходить через дим,
веде коня на полонину.

За ним лишаються ліси,
повиті білими димами,
що виснуть, ніби пояси
над вирубаними верхами.

І лисі гори, і річки,
що на очах усе міліють,
волають гнівно насправжки
про геть руїнницьку затію,

що планетарним, світовим
уже відгукується болем.
А хтось іде крізь час, крізь дим,
і крізь шпарину йде по колу.

І він потрібен ще комусь,
хто сам, у цілковитій тиші
руками сперся на обрус
й нечутно у задумі дише …