Василь Письменний: поет, учитель, націоналіст, гартований за ґратами

Олена О’ЛІр

У сузір’ї січневих Василівпоетів сяє і світла постать Василя Івановича Письменного. Був він не лише поетом, а й учителем від Бога, і я дякую Богові за те, що в мої зелені шкільні роки він подарував мені щастя скуштувати справжньої української поезії, зпоза меж совєтського освітнього канону, а ще — підтримав мої власні проби пера (перша моя поетична публікація — в газеті “Зірка”, де тоді редакторував його друг Гриць Гайовий, — завдячує його ініціативі). Василь Іванович був учителем української літератури в київській школі № 38, де я провчилась від 5 до 9го класу (8й ми пропустили через чергову “рехформу”, то були 1987–1991 роки), — і відкривав нам, учням, поезію Олеся і Симоненка, з творчости яких тоді лише почали спадати окови заборон. Ми вчили напам’ять Олесеві “Айстри”, Симоненкові “Лебеді материнства”, “Любіть Україну” Сосюри — і це були, напевно, перші українські вірші, які мене посправжньому схвилювали.
Василь Іванович був українцем до найглибших глибин свого єства, і з обличчя, і поставою — справжній козак, та ще й володів не лише мистецтвом слова, а й мистецтвом вправного удару (був професійним боксером, і це не раз ставало йому в пригоді не лише у спорті, а й у житті). Жодної рисочки homo soveticus у ньому не проглядалось — тепер я це ясно бачу. Він майже нічого не розповідав нам, школярам, про себе. Лише згодом, уже після проголошення Незалежности, я довідалась від нього, що його дідасвященника замучили марксистиатеїсти, а всю родину заслали на Урал. Але він ані словом не прохопився про власні в’язничнотаборові митарства. Лише з підписів під поезіями в його єдиній збірці “Найдорожчий скарб” (Видавництво імені Олени Теліги, 2002) — СанктПетербург, тюрма “Кресты”, 1971 р. — Владивосток, грудень 1971 р. (невдовзі після виходу з тюрми) — Київ, Лук’янівська тюрма, 1975 р. — Сімферополь, 69та зона, 1976 р. — Вінниця, 59та зона, 1979 р. — Луганськ, 24та зона, 1980 р. — я змогла нарешті збагнути, в якому пеклі він гартував свою мужню душу… Тепер розумію, чому на уроках української літератури він з особливою емпатією розповідав про долю каторжанина Грабовського, про його любов до Надії Сигиди… І не маю жодного сумніву, що “злочином”, за який карався Василь Іванович, був український націоналізм і антирадянська діяльність. Досить поглянути на його “політичні” вірші тієї пори, зокрема катрен “Марксизм”, датований 1975 роком:
Марксизм — маразм! Прокиньтесь, люди!
Хіба всесильним може буть
Учення те, що лиш Іуди
Ще й досі правдою зовуть?!..
А народився Василь Іванович 3 січня 1938 року в місті Кам’янському, де колись були Дніпрові пороги, в сім’ї металурга Івана Яковича Письменного. Коріння ж його роду — на Полтавщині, і в ті роки, коли я його знала, він плекав мрію придбати в тих краях хату (і це теж нас єднало, бо й моя мама — з Полтавщини, для мене її рідне село Михайлівка Перша Котелевського району було раєм земним…) Закінчив Ленінградський інститут фізичної культури ім. П. Ф. Лесгафта (військовоморський факультет), чотирнадцять років працював у Ленінграді тренером з боксу і вчителем. За короткою автобіографічною довідкою, що супроводжувала котрусь журнальну публікацію його віршів, повернутися в Україну йому допоміг Олесь Гончар: на вечорі пам’яті Шевченка в Ленінградській академії мистецтв запитав: “Чи не пора, Василю, повернутись на Україну? Ви навіть акценту чужинського не маєте…”. У Києві 1972 року Василь Іванович закінчив університет ім. Тараса Шевченка (філфак). І, як свідчать його вказівки на час та місце написання віршів, ув’язнення йому довелося скуштувати і до того, і після…
Ще до київської 38ї школи Василь Іванович працював учителем української мови і літератури, а далі й заступником директора з національного виховання в середній художній школі імені Т. Г. Шевченка. 1991 року, на світанку незалежности, було створено Український гуманітарний ліцей при Шевченківському університеті — і Василь Іванович заохотив мене туди вступити, тож після русифікованої назагал школи я потрапила до пасіонарного українського освітнього середовища, що посприяло моєму дальшому зануренню в українську філологію і вступу на відповідний факультет КНУ, до чого мене також спонукав Василь Іванович. І невдовзі після вступу до ліцею я раптом побачила його в ролі… нашого учителя фізкультури (першабо його вища освіта давала йому на це право)! Диво, до якого в юні роки ставишся як до чогось само собою зрозумілого…
На превеликий жаль, у студентські роки я загубила зв’язок з моїм учителем і лише кілька років тому довідалася, що він помер у Дніпрі, де доживав віку разом із братом… А сьогодні, в день св. Василя, коли я пишу ці рядки, Гриць Гайовий поділився у Фейсбуці таким спогадом про Василя Івановича: “У мене справді склалися дружні стосунки і творче порозуміння з талановитим, сміливим і рішучим Василем Письменним, що й засвідчено в короткому дружньому шаржі, датованому 30 жовтня 2000 року і вміщеному в першому випуску “Пересмішника на Парнасі” (К.: Деміур, 2001, с. 32):
ПРО БУЗИНОВИЙ “ВУРДАЛАК” І НЕПИСЬМЕННИЦЬКИЙ КУЛАК
Василь Письменний поки що не в Спілці —
його сюди ніхто не завернув,
хоч саме він по Бузиновій пиці
розмазав кулачищем бузину…”
Отже, автор пасквіля “Вурдалак Тарас Шевченко”, який саме 2000 року й був опублікований, отримав від Василя Івановича (з його боксерськими кулаками) по заслузі.
…У часи мого дитинства, звертаючись до нас, нерозумнихнесвідомих, Василь Іванович часто повторював трохи переінакшену цитату з “Лісової пісні” Лесі Українки:
І хоч я добре бачу
твою ледачу вдачу,
та я тобі пробачу,
бо я тебе люблю.
Свята любов учителя до своїх учнів… Люблю Вас, Василю Івановичу, перший мій учителю поезії, і дякую за наставництво, і часто згадую… І вірю, що там, де Ви зараз, маєте Ви і хату — полтавського штибу, яка Вам так мріялася, — і садокрайочок, і свою маленьку — а насправді велику — благодать…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment