Василь ПИСЬМЕННИЙ

ВИШИВАНКИ
Усім репресованим поетам
і письменникам України
присвячую…
Заплющую очі — цвітуть
вишиванки…
І линуть, знайомі мені,
З далеких тривожних дитячих світанків
Синів України прощальні пісні…

Пісні про кохання, про зоряні ночі,
Пісні про минуле, про Волю і Січ,
Про вдачу козацьку, про карії очі,
Про кляту чужину, що встала навстрiч.

У пам’яті серця — сумні полустанки…
І Батько, що сльози втирає з очей —
Ту пам’ять сувору, мабуть,
до останку
Нічим не вгасити в горнилі грудей.

Нічим не вгасити, бо десь
на чужині,
На півночі, сході, у тундрі, в тайзі —
Лунають ще й досі пісні з України
У їх неповторній і справжній красі.

Як зараз їх бачу: ставних і красивих,
Усміхнених, рідних. Не мертвих — живих.
Окрасу народу, людей особливих —
В тернових вінцях — ореолах
святих.

За що їх карають? Мій розум хлоп’ячий
Безсило метався у тузі німій —
Я вперше побачив, як Батько мій плаче,
Сховавши обличчя в долоні свої.

Заплющую очі — цвітуть
вишиванки,
І линуть, знайомі мені,
З далеких тривожних холодних світанків
Синів України безсмертні пісні.

ПОВЕРНЕННЯ
Гетьману І. Мазепі
Через віки з далекої чужини
На рідні зорі, села і міста
Душа Мазепи, гетьмана Вкраїни,
Верта додому волею Христа.

Його думки і мрії про грядущий
Край незалежний волі і пісень —
У всі серця ударили найдужче
У той серпневий, незабутній день.
Збулось і сталось… Справдилось, звершилось!
Знов служба Божа правиться
в церквах,
І знов Зоря Свободи засвітилась
На змучених Дніпрових берегах…

Він так чекав її, проходили століття,
Козацькі шаблі ворог позбирав
З усіх могил і викинув на смiття,
Аби ніхто про волю й не згадав…

Але ніколи орди ті чужинські,
Загарбники зажерливі та злі
Не полонили душу українську
І горду вдачу нашої землі.

І врештірешт на рідному порозі
Як син землі своєї та Пророк
Він знову став, хоч вічно у дорозі,
Яку призначив Україні Бог.

ВOРОНИ
На крилах чорного прокляття
Над Україною віки
Кружляють в дикому завзятті
Московські вороникруки.

Кружляють ворони, шукають
Нових Базарів, Вінниць, Крут.
Ніхто не спинить кляту зграю,
Вже й на Чечню проліг маршрут.

Жахлива “сталінська” дорога,
Як зойк Поділля… Навкруги
Кістки розстріляних до Бога
Волають: “Ми не вороги!”

“Не вороги”, — земля в три сажні
Здавила крики і кістки…
Вертають ворони звитяжно
До сатанинської Москви.
Москва тих круків зустрічала,
Гострила кігті їм і знов
На Україну посилала,
Аби допити з неї кров.

Та кров святу, козацьку, чисту
Страшні перевертнікруки
Не можуть випити, хоч хисту
Не бракло їм у всі віки…

Кати жорстокі та страхітні —
Всі найзапекліші кати
Позаздрити могли б новітнім
Катам радянської доби.

Страшні Биківня й Куропати
Роками світові кричать:
“Хоча б однісінького ката
За смерть мільйонів покарать…”

А на Вкраїні, на великій,
На тій, що вільною зовуть,
Говорять всі різноязикі —
Лиш мови рідної не чуть!

Ще й досі в тюрмах плачуть мари,
Тремтять на цвинтарях гроби:
“Допоки злочинам без кари
Чекати судної труби?..”

Кружляють ворони в змаганні
Дістати серце Кобзаря,
Але кружляння ті останні:
Шевченка серце — це ж зоря…

Зоря, в котрій Любов і Сила,
І єдність нації всієї,
Зоря, що спалить крукам крила,
За неї — Правда,
Бог за неї.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment