Роман. Фрагменти
Закінчення. Початок у ч. № 2 за 2021 р.
Тетяна Шелест
Тетянин скутер упевнено, хоч і не дуже швидко просувався на північ у районі Куренівки, коли в шоломі крізь тріск і радіогамір незнайомий голос, долаючи завади, наказав: “Ластівко. Негайно. Замовник відмовився від риби. Змінити адресу. Виконуй”.
Тетяна (Ластівка) відповідно до інструкції зняла зі спини заплічника й обережно поклала його попереду себе на дно скутера, зачепивши лямки так, щоби цінний вантаж не випав на ходу. Потім скинула шолом – вітер пройшовся її довгим темним волоссям. Вона відчула жагу порятунку та, пригальмувавши біля з’їзду (“Exit 37”), залишила скутер, котрий попрямував в автономному, безпілотному режимі далі – туди, де на Тетяну вже чекала антитерористична група національної жандармерії. Бетонна спіраль, якою бігла, задихаючись, Тетяна, вела вниз, де дерева вкривалися першою зеленню, де починалася зона складів та пустирищ, де Тетяна сподівалася сховатися від жандармів. На ходу вона витягла дистанційний детонатор і натиснула червону кнопку, туттаки жахнувшись: уявила силу вибуху, зруйновану трасу А та спалені автівки в радіусі двохсот метрів. “Що я накоїла?..”. Вона викинула детонатор за загорожу – лежатиме на якомусь даху – і за кілька хвилин збагнула, що не почула вибуху. Вирішила, що то Бог пожалів її та не дозволив, щоби на цій землі зросло число невинних жертв. Це врятував її хрестик, подарований Мішель – золотий хрестик, привезений її коханою подругою з Лурда. Потім подумала, що в штабі “Ангелів світла” завівся зрадник, якого треба негайно знищити, доки він не здав Монахову всіх ангелів.
Бог
Дивні люди. Коли в них усе добре – вони забувають про Моє існування. Коли ж прийшла біда – починаються стогони, крики, моління, прохання. Мовляв, Господи, допоможи, друже. Не вбивай мене чи мою дитину, посприяй мені в темному моєму бізнесі, зроби так, щоби мені дісталася та чи інша посада. І лише деякі з них каються – грішний я, порушив твої заповіді, приспав своє сумління, скоїв якесь паскудство. Благають: витягни, Боже, мене з цієї халепи.
А є й такі, які прямо звинувачують Мене у своїх нещастях: як Ти міг, Всевишній, допустити, щоб я впоров цю дурість і програв сто тисяч доларів? Чому не зупинив мене своєчасно?
Чого вони такі тупі? Невже не розуміють, що Я недаремно наділив людину вільною волею, що існує свобода думок і вчинків, і що, врештірешт, Я не можу проконтролювати кожну мурашку на цій грішній Землі? Коли людство тільки починалося, їх було близько кількох тисяч самотніх, переляканих дикунів на величезних територіях… А тепер ЛосАнджелес – понад сорок мільйонів мешканців, СанПауло – тридцять сім, Париж – сорок два, Київ – двадцять; Шанхай – шістдесят три мільйони, Токіо – сорок вісім. Навіть якесь заштатне Гельсінкі розрослося до тринадцяти мільйонів мешканців.
Як можна проконтролювати таку хмару народу, серед якого принаймні двадцять відсотків – генетичні ідіоти, які не розуміють, навіщо прийшли у цей світ, а тридцять три відсотки взагалі не відають, що чинять… Я поводжуся достатньо ліберально, треба визнати це. Не караю ідіотів смертю, терплю їхню тупість, даючи шанс розумним, сильним і вірним Мені здобувати вершини життя.
Але і з цими Моїми висуванцями трапляються різні дурні історії.
Днями звертається до Мене один такий розумник, головний конструктор “машин щастя”, мільярдер, прелат церкви “Архангелів Неба”, який виділив на будівництво храмів величезні суми, і каже:
– Господи, помилуй мене і мою родину. Врятуй мою восьмирічну доньку, справжнього янгола ніжності, добра і краси, яка помирає від саркоми, й ніякі мої мільярди, ніякі найдорожчі ліки їй не допомагають – тільки Ти і Твоя воля можуть зарадити моєму горю. Благаю Тебе…
Ну що ти на це скажеш?
А сказати є що. Я міг би нагадати давно забуту ним історію. Він, бувши молодим і бідним клерком, якось побачив мале мишеня, яке, виголодніле, поїдало хлібні крихти з його столу. Чоловік цей страшенно розгнівався та схопивши газету (тоді ще існувала паперова періодика), скрутив її в трубку і скинув нещасне мишеня на підлогу. А мишеня було навдивовижу гарне: срібляста спинка, делікатний хвостик, підчерев’я, вкрите білою шовковистою шерстю, розумні оченята завбільшки з голівку булавки. Тваринка почала бігати по кімнаті, а чоловік цей, сповнюючись нестримної люті, взявся наздоганяти її. Нарешті, коли знесилене мишеня злякано завмерло, не знаходячи рятівних дірок у плінтусах, чоловік гупнув важким черевиком, розплющив малюка та, переможно схопивши присмертне мишеня за хвіст, викинув його з балкона на передвечірню вулицю, де тролейбуси і автівки розчавили, розплющили бідаку, перетворили його на тонку сіру ганчірку, непомітну на сірому ж асфальті.
І цей добрий чоловік не зрозумів, що Я намагаюсь утвердити загальний закон поваги до життя, до всіх живих істот, але злі демони запровадили свій регламент вічних убивств. І як Я можу пояснити цьому прохачеві, що не все в Моїх силах, що Мені бракує інформаційних потужностей устежити за всім, що відбувається у світі? Для жалості та милосердя Я створив Христа, до якого раджу звертатися. Або до Магомета, Будди, Мойсея. Треба зрозуміти, що врешті кожен платить за свої гріхи перед законом Життя. Інколи розплата приходить із запізненням – за дватри покоління. Але приходить.
Я плакав, коли ховали ту чарівну дівчинку, повірте. Мені дуже було її шкода.
Але мишенятко Я теж дуже жалів.
Арні Петрик
Він повертався з Вишгорода, де побував у штабквартирі народного руху КРОВ (Київський рух охоронців Вітчизни), де заладував до свого пошарпаного мінівена “Форд” банери та інші пропагандистські матеріали – переважно портрети Баркаса з його незмигним темним поглядом батьказапліднювача всіх матерів і спасителя всіх знесексуалених чоловіків землі руської.
Арні Петрик, якому заледве виповнилося шістнадцять, повнився тією нестримною руйнівною енергією безжальної молодості, що вела його однодумців і однолітків у бойові фіолетові загони “Кий” для хлопців і дівочі бригади “Либідь”, створені заради наведення на цій землі ладу та для вможливлення побудови Київської імперії вільних людей і щасливих громадян.
Рік тому відбулося величне загальнонародне святкування сотої річниці заснування Великого князівства Київського, яке об’єднало землі Першої Київської Русі та породило великих Героїв – князів Святослава, Володимира, Ярослава. У цій столітній історії ЛІБРУ, затвердженій батьком Петрика, не було багатьох дрібних подій – таких, як війна Хмельницького і загибель польської імперії, захоплення Росією України, Перша світова війна чи Голодомор, а Другій світовій війні присвячувалося кілька абзаців про дружні стосунки українців з німцями та розквіт малого приватного бізнесу (торгівля сигаретами й самогоном) на окупованих територіях.
Особлива увага на святі приділили героїчній боротьбі партії ПІПЛ (Партія Ідейних Простих Людей). Ця назва, запозичена з політичної палітри Гаїті, передражнювалася лихомовними ворогами режиму – українськими націоналістами, непримиренними ненависниками ЛІБРУ – як “Партія Ідіотів і Підлих Ледарів”. На велелюдному святі, де показували голографічне зображення Баркаса й роздавали учасникам іконки та значки з Великим Координатором, побував і Арні Петрик – талановитий молодий лідер ударних груп, здатних зірвати мітинг опозиціонерів або організувати погром крамничок, що належали прихильникам Скаженого Яреми.
Арні Петрик був дуже симпатичним, веселим, відкритим і, по суті, добрим хлопцем – світлоокий, білобровий, із молочнобілим обличчям альбіноса. Він спускався на своєму старенькому бусику бетонною спіраллю з Верхнього Києва, наближеного до неба, до грішної землі куренівських задвірків – зруйнованих старих будинків, пустирищ, захаращених індустріальним мотлохом минулого, байраків, зарослих дикою зеленню. Причина такого заземлення виявилася простою: належало заладувати батареї “Форда” новою порцією електрики. Як усі герої, що рвалися у майбутнє, Петрик був неуважний до побутової прози сьогодення, тож рідко звертав увагу на показники приладів на панелі свого мінівена. Стрілка індикатора заряду батарей упала до червоної позначки. Завдяки крутому спуску та законам інерції можна було заощадити трохи електроенергії, відімкнувши двигун.
Зненацька Арні помітив, що наздоганяє дівчину, яка чимдуж біжить униз проїзною частиною. Петрик увігнав гальмівну педаль у саму підлогу, з вереском зупиняючи мінівен, щоби не вбити цю навіжену; навіть подумав – чи не з Кирилівської божевільні вона? Його уяву, схильну до романтичних очікувань, збудила її струнка постать і легка хода тренованої легкоатлетки, наче була вона Аталантою з Беотії, яку ніхто не міг наздогнати. Простодушний воїн Київської імперії, звичайно, не знав таких міфологічних подробиць, але, перебуваючи під потужним тиском юнацького тестостерону, відразу помітив, яка гарна дупка в тієї, що бігла попереду; наздогнавши її та порівнявшись, він гукнув:
– Гей, марафоннице, підвезти?
На його подив, дівчина не відмовилась і швиденько скочила до кабіни. Він увімкнув двигун і подивився на незнайомку. Побачив її обличчя, розфарбоване, наче пасхальне яйце.
– Оо, – захоплено сказав Петрик. – Ну й мармиза в тебе! Ти що, з верхньотрасових шалав?
Малася на увазі група відчайдушних проституток, які, попри вітер і негоду, чатували нагорі, виловлюючи клієнтів на автострадах Верхнього Києва. Тетяні Шелест, яка задихалася, ніби загнана мисливцями козуля, розуміючи, що приречена, сподобалася гіпотеза цього малого шалопая.
– Так, – відповіла вона, гамуючи задишку. – Тікала від клієнта. Хотів убити.
– Ти що, нагородила його СНІДом? – запитав Арні.
– Та ні… Тут гроші. Він не заплатив, а я забрала боржок.
– А пику чого розмалювала?
– Думала, він не впізнає.
З’явився шанс на порятунок, тож вона почала заспокоюватися.
– А скільки ти коштуєш? – допитувався Петрик, відчувши збудження від самої лише думки, як роздягає класну чувиху.
– Для кого як. Залежить від поведінки… ну, ти розумієш.
Він нічого не зрозумів, але про всяк випадок сказав:
– Звичайно.
Вони зупинилися біля задрипаної автомайстерні з претензійною назвою “MaximGarage”, де торгували дешевою краденою електрикою. Хоч камер спостереження дівчина не помітила, а проте відмовилася виходити з “Форда”, сказавши, що боїться маніяка, який погрожує їй убивством, не бажаючи віддавати борги. Її чорна майка з білим черепом змокла наскрізь. Вона думала: чому не спрацював вибуховий пристрій? І хоч раділа з цього, але уявляла, що б сталося, якби вона, зустрівшись із кортежем Баркаса, спробувала підірвати Великого Координатора та себе… Чому? “Хто зрадник?” – із болем думала Таня, але цієї хвилини повернувся Петрик із паперовою склянкою кави та подав їй:
– Хочеш? Тільки обережно: гаряча. Як тебе звати?
– Оксана. А тебе?
– Арні. Арні Петрик.
– Арні? Що за ім’я?
– На честь Шварцика. Шварценегера. Він – Арні.
– Я десь чула твоє прізвище, – замислено сказала вона, ковтнувши каву. – Петрик, Петрик…
– Мій батько – головний радник Баркаса, – гордо повідомив Арні.
– Вау. Ти велике цабе…
– Та ні, – знітився хлопець. – Я живу окремо від батьків. У мене своя хавира, свій бізнес. Якщо хочеш, можеш зупинитися в мене.
Його збудження зростало, бо її згода означала б…
– Буду вдячна, – майже прошепотіла вона, викликавши в Арні нову гормональну атаку.
– Тоді їдьмо.
Він радісно натиснув стартову кнопку й мінівен зрушив із місця.
Ростислав Закревський
Господи! Ці елегійні запахи аргентинської осені замучили мене. Живу, наче уві сні – у дзеркальнонереальному світі примар, де всі зображення, всі рухи і доторки зі всією їхньою справдешністю здаються уявними.
Але чому ж так болить серце, чому так мучать мене спогади про маму? Саме тут, у БуеносАйресі. Що переслідує мене тут, коли тихо, як сновида, йду по незнайомих мені авенідах, приголомшений, розчавлений красою і величчю цього міста – антипода Києва? Осінні квіти, виставлені на продаж, тягнуться нескінченними рядами. Я не можу зрозуміти, в чому ненормальність цих айстр, жоржин і хризантем. Болюче відчуття потойбічності переслідує мене, наче якась сила викинула мене в інший світ, де я вдихнув запах осінніх квітів – і наче ожила мама, бо цей запах був невіднятний од неї. У день її народження, одинадцятого вересня, друзі – а вона завжди мала їх доста – приносили гори квітів: айстри, жоржини, хризантеми. Особливо мама любила айстри – пурпурні, вохряногарячі, білокремові, з жовтими сердечками, які, мовби авіаційний хаб, об’єднують пелюстки в єдину зореподібну систему. В усьому не хаос, а система. Господь Бог – системник.
Я йду від ПласадеМайо до свого готелю. Щойно я побував у відомому в усій Аргентині КасаРосадо – рожевому домі, приземкуватій, навіть непоказній споруді – палаці президента Аргентини.
Я повертаюсь із зустрічі з військовим диктатором Аргентини генералом Альфонсо Пересом – важким приземкуватим десантником; його засмагле, грубувате обличчя пастуха виглядає молодо, наче підтягнуте досвідченим пластичним хірургом, і лише сиве волосся патриція виказує, що цій мужній людині далеко за шістдесят. Перес – друг нашого Баркаса.
Я віддалився від палацу, де вже п’ятий рік панує Альфонсо Перес. Він був у цивільному костюмі, й тільки блакитнобілоблакитна широка стрічка з жовтим сонечком посередині підкреслювала його офіційний статус. Мене вразила спокійна мудрість цієї людини. Перес довго розпитував мене про мою країну, про Баркаса та його магічні здібності, яким заздрить. Він сказав, що майбутнє – за керованим народовладдям. “Хочете, називайте це автократією або диктатурою. Суть від цього не зміниться. Нас надихає давній приклад Кастро на Кубі, який показав усю гнилизну та неміцність ліберальної демократії. Простий народ, прості люди, що їх веде харизматичний вождь – непереможні”. Генерал Перес залюбки прийняв запрошення Координатора Директорії ЛІБРУ відвідати нашу країну.
Я прибув до Аргентини інкогніто і наше посольство – ці нероби, які не вміють тримати язика за зубами, – не знало нічого про мої відвідини Переса.
Я непомітно вийшов із бічних воріт палацу й репортери, що тупцяли без діла перед головним входом, не звернули на мене уваги. Я був схожий, либонь, на якогось служку чи дрібного кур’єра, нічим не показного.
Мене знову огорнув запах осінніх квітів – запах моєї мами, яка померла з горя, страждаючи в самотності. Винуватцем усіх її нещасть став мій батько – Закревський Андрій Олександрович. Не буде йому прощення за це.
Мама казала, що айстри – це зорі, що впали на землю й принесли осінні тумани, дощі та приморозки. І тиху журбу.
Раптом я збагнув — і зупинився посеред хідника, остовпіло дивлячись на ряди різнобарвних квітів. Я зрозумів, у чому ховається викривленість часу, його подвійні контури, звідки мої болісні марення: я приїхав до БуеносАйреса дванадцятого березня дві тисячі сорок п’ятого року, коли в Києві тільки прокидається весна, а побачив осінні мамині квіти, бо в Аргентині зараз осінь. Київ і БуеносАйрес існують у різних вимірах, різних світах, різних півкулях.
Згадав тужливу пісню, яку часто співала моя мама: “В саду осінні айстри білі схилили голови в журбі. В моєму серці гаснуть сили, чужою стала я тобі”. Від цього спогаду так гірко стало в мене на серці!
Я купив букет айстр різного кольору за двісті песо й повернувся до готелю.
