Мирослав ЛАЗАРУК. Карантиноманія

Цикл з пережитого

ЗНАК ПИТАННЯ
Переболіла голова,
Пора би й думати нівроку,
Допоки ще вона жива,
Щоб світ не виплодив мороку.
Аби й до ладу, й до пуття
Нікому ж і не догоджати,
Нехай гадки перелетять,
Засіяв, треба й пожинати.
Повибирати колоски,
Відтак одсіяти полову,
Неначе поголос людський,
Як перед буреломом плову.
Бо що ж іще шукати там,
Де словесами засіває,
Ховаючи лукаво крам,
Де істини, либонь, немає.
Якщо зрікає правдолюб,
Хитає спритно головою,
Та не твердий у нього лоб,
Занадто забагато лою.
То не біда. Минає креш,
Та де поділась позолота,
Зникає повені кортеж,
Виймай надію із болота.
Якщо вона ще, звісно, є,
Не вкрав її хтось тишком ласо,
Якщо воно, авжеж, твоє,
А не розмінний чинник часу.

НАСТРОЄВЕ
Одцвіли неждано дерева,
Наче відлетіли в задзеркалля,
Приховала пустоцвіт трава,
Ніби правду, буйна і зухвала.

Тіштеся, чого як не було
Чи привиділось у сполошілій тиші,
Випадково спалахнуло скло,
В задзеркаллі оніміло дише.

Привиди блукають по землі,
Що не зможуть очі запалити,
Полетять на зламанім крилі,
Де шугають лиш вітри неситі.

Щось минає в зазирах клітин
Й не вертає, як тоді прожити,
Перебути судний карантин,
Душу, як відмити й відмолити.

Щоби знову пишно зацвіла
Й дарувала віру воскресіння,
Щоб родила тирсаковила,
Воля Божа плодила насіння.


Не погордуй простим найменням,
Опісля каторги дала мені матуся,
Господь прийняв. Про мир співати змусив,
Вимолюючи Божого прощення…

Бо мир – любов цвітіння піднебесне,
Зірниця рання оплодотворяє,
Хтось невідомий на тилинці грає,
Можливо, Той, хто для людей воскресне:

Рабів німих і немічних та чесних,
І тих, що правду кажуть, ніби брешуть,
Потилиць неосвячених не чешуть,
Очікуючи променів небесних.

Не віднайти ні сліду мироносиць,
Аби покрили найдорожчим миром,
Усе ж зникає із блаженним виром,
Де навіть Син Господній не попросить

Покаятись і стати до причастя
І тіла Божого, і крови голубої…
Коли немає спраглої любові,
Хіба знайдеш тоді гостинець щастя?

Лиш мама знає, поглядом печальним
Із небуття промовить: не зрікайся,
Як согрішив, упевнено покайся,
Довірившись апостолам всехвальним.

ПЕРША ЗАПОВІДЬ ЗАВІТУ
Зустріну ранок і відчую,
Як дивом тішить птахограй,
Спроквола горлиця віщує:
Пора всміхатися, пора…

І голуб тішиться голубці,
Виводять арії шпаки,
Синички миються у лунці,
Накрапав дощик залюбки,

Росою споліснув небавом
Біленькі келишки бузку,
Спішать три сойки, мов на каву,
За жолудями у ліску.

Хтось усміхається, чекає
Тонкого помаху руки…
Але ж нічого не зникає
Ні днесь, ані через віки.

Який же ти, прекрасний світе,
Хто першим вимовивсказав?
Лиш повторив, як Божу міту,
Найперший стих того Завіту,
Мов чиста вранішня сльоза.


Побути з матір’ю і просто запитати,
Неначе доторкнутись до душі,
Неначе знов додому повертати,
Як щось незнане в пам’яті гортати:
Лиш образ матері зі мною залишіть.

Вона іде, накульгує неначе,
Не поспішає, мов назавше йде,
І голосом лиш горлиця заплаче,
Стікає з віч холодне, щось незряче,
Що біль розпуки в сни переведе.

І не відступить, бо з краплини
Тонкої спалахне сльоза,
Яка до Господа усміхнено полине.
А ти молися, віруючи, сину,
Щоб не погасла Божа бірюза.

Блаженне слово, з вірою зачате,
Не розгубись, росою не розтань,
Не треба ним ні плакать, ні кричати,
Зумій у ньому праведно мовчати,
Ти ним постань…

ПРИВИДІЛАСЬ МАМА…
Запливають дими мовчазні,
Що на когось чекали,
Опромінюють вичахлі дні,
Котрі йдуть собі чвалом,
Непоспішно – багаття горять,
Розбудіть мені жінку,
Та снує собі стишена рать
Манівцем на зарінку.
Ближче, либонь, до зими,
Знов одчинена брама,
І німують ще теплі дими,
Неначе привиділась мама.

МОЛИТВА НА БЛАГОВІСТ
Пташка гойна світ лікує
Чистим голосом небес,
Мов пір’їна залакує
Те, що Він ще не воскрес.
Між людей хреста шукає…
Задрімав, либонь, Пілат,
Мором кожного лякає,
Чей страшнішим устократ.
Що собі мудрує грішник,
Чим замолює страхи,
Як виспівує невтішно
Заприховані гріхи.
Тільки смерть анігілює,
Віднайде Ісус свій хрест,
І любов’ю помирує,
Прикладе до тіла перст.
Причастить і тілом, й кров’ю –
Щедрий Господа Завіт,
Я його вовік ословлю
Й наш неопалимий рід.
Чом ти, пташечко, притихла,
Світ чекає, не мовчи,
Спів нечутний, наче крихта,
Ти любов ’ю пропечи —
З Богом жити нас навчи.

СЛОВО БУЛО БОГ
Світлій пам’яті Ігоря Римарука

“…життя було Світлом людей. А Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його” (Біблія, вiд Iвана 1:15)

Поемастихар

Розвидниться, а очи ще не спали,
Кудись далеко втомлено ішли,
Стелився путівець з дамаскової сталі
У пошукови злагоди. Й гортанної хули

Дісталося спроквола, аж по вінця,
Та хто ж тебе не кпинив, не золив,
Текла душі непогамовна крівця
Й не ангели тебе кудись вели,

А ті, що правлять бал на попелищі,
Мов доливаючи пурпурного вина,
Ти тільки чув, як божевільний свище,
Та не твоя була забрьохана вина?

Лиш заспівав не голосно й не лячно,
Аби щоб змити рваний переляк,
Котрісь тобі молились необачно,
Та ти не озивавсь – стовпом німим закляк.

Хотілось вітром за сліди чіплятись,
Та милиці скрипіли раз у раз,
Вода висока починала рватись
І заливала каламутна в’язь,

Бездушна, безпробудна ще й безтямна,
З якою крок не ступиш, бо впадеш,
Й коли настане проповідь остання,
Ти сам себе, напевно, не знайдеш.

Бо що шукати – Божевільний вітер,
Лиш тільки скроні геть залоскотав,
Лишивши слід від незникомих літер,
Мов зазолив обвітрені вуста.

Ходити скрізь по римах, як по грані,
І не міняти вишній голос, а юрма,
Латала постоли цировані та рвані,
Проте сопе уже не кликана зима.

Сліди земні теменно замітає,
Немов ніхто тут, звісно ж, не ходив,
Лишень диявол чорні проблиски метає,
Як нетривкі зависліди слюди.

…Ледаче вороняччя під зиму голос точить
Не з голоду, а з крайньої нудьги,
Перо нудьке в безсилля люто мочить,
Щоб рятуватись нишком од пурги.

Непевне все якесь, що з язика звисає –
Наївшись восени, чекає холодів,
І день минає, небокрай згасає…
А що ж тобі залишиться тоді?

Пускаючи криваве нице кігтя,
Аби хоч запекло, якщо не заболить…
Проте ніщо не варте і тупого нігтя,
Свідомість і нутро усе тобі засклить.

І вороння дере гидливий голос,
Але немає туги, лишень пісна нудьга:
Коли усе ж не навпіл розкололось,
Розбіглося по різних берегах…
Проте й мовчати, Господи, не сила,
То чий же ти насправді нині син?
Юдоля ницьми світ перекосила,
Втікати треба в небо із низин.

А може, й там ніхто вже не чекає,
Куди ж вандрує братія шорстка,
Яка, либонь, тебе ні гріє, ні лякає,
Як тінь легка німого літака.

…Настане ж часовир. Захочеш помовчати,
Щоб одібрало мову в пустомель.
Кого ж тоді поставити на чати,
Якщо не стане Слова, то шрапнель

Із гаджетів і фейсбуків засюрить,
Куди пощезне мова солов’їв?
Невже Господь візьме і нас одурить,
Неначе й Він собі нечувано змалів.

Але ж неправда, вилизана круто,
Ніхто ж не сміє навіть позіхнуть,
Вичавлюючи тишком тінь отрути,
В кормигу істини, в якій прийдешня суть.

Не вірю кривді й вигірклим обіймам,
Як тісно і пророче не каркала б вона,
Не затуляла би принишклі горебільма,
Підсипавши до келиха облудного вина.

Бо ще ніхто те слово не злукавив,
Не розірвав його на шкаматки,
Нехай комусь на доторк і гіркаве,
Але ж воно прадавнє, як зірки,

Котрих не видно, як вони палають,
Висвічуючи вишню висоту,
До болю серце й душу нишком крають
І відчуття: невже ж я не росту?

Бо Слово було Бог, зі Світла почалося,
Увіруєш його у темряві всякчас,
Немов дороговказ, озарене колосся,
Від нього Бог до кожного озвавсь.

Поклав його на кам’яні скрижалі.
Залишивши Господні письмена,
І заповів іти нахненно далі, далі, далі
До Слова ветхого, що вродить імена

Таки ж святі, а може, і священні,
Що понесуть в безхмарну далечінь.
Впадуть непрощені, незрячі, безіменні,
Котрі несли не Слово, а мечі,

Й занидіють, в іржі заполовіють.
Звідкіль беруться очи засторог,
Самі себе, немов молитву, сіють
Невже не відають, що Слово було Бог.

І жити в ньому, із його найменням,
Щоб відчувати вишню благодать.
Тоді надходить Боже сокровення:
Іди крізь нього, де тече вода,

Висока, гомінка і невтолима,
Чистіш од материнської сльози,
Як світло із небес, таки ж непокорима,
Відлуння незникомої грози.

Просочується Світло, і немає
Ні темряви, ні звуків крем’яних,
Всесутня сила береги ламає
І світ стоїть на далях вогняних.

Легенько пише й на тилинці грає
Таке ж і не присниться, крок у крок,
Мов ненароджене і, звісно ж, не вмирає,
Натхнено відлітає до зірок.

Аби вернутися і знову оживитись,
Як повертається Господня благодать,
Із темряви тісної розповите,
Як парость виноградна молода.

Ніхто ж не визбирає, не складе в пучечки
Калину, що крізь камінь проросте,
Бо й кінь мій, не чекаючи вуздечки,
Збере в собі коріння золоте.

До Бога йшов, у Слово воплотився,
Відсіявши безвір’я на вітрах,
У світлові я гранню засвітився,
Здолавши гріх, мов одчайдущний страх.

Я не минуся у тугому Слові,
Що покрізь камінь рясно проросте,
Вітри з душі повимітають плови,
Тоді зерно постане золоте.
м. Чернівці

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment