Галина Пустовгар,
м. Полтава
Я йшов між чорної злоби.
Круті, круті дороги слались,
Обіч хилилися раби,
А горді зрідка зустрічались.
П. Ротач
Він казав про себе: я рядовий працівник культури. Скромний чоловік із негучним голосом, він спростував поширену думку, що “один у полі не воїн”. І прожив життя типового українського інтелігента – не завдяки, а всупереч.
24 січня 1925 року на хуторі Каленівщина на Роменщині народився майбутній поет, прозаїк, літературознавець, енциклопедист, перекладач Петро Ротач. Любов до України йому прищепив батько. Той читав малим дітям наніч Шевченкового “Кобзаря”. Пізніше з цієї любові виникне бажання досліджувати життя Шевченка, його зв’язки з Полтавщиною.
За мірками радянської системи Петро Ротач був тричі неблагонадійним: походив із розкуркуленої родини, в 42му потрапив як остарбайтер до Німеччини, де за кілька років налагодив зв’язки із українським патріотичним рухом. Тоді ж за кордоном вийшла друком його повість про Голодомор 193233 рр., який ще дитиною бачив на власні очі.
Тож, коли під впливом патріотичних почуттів Ротач повернувся на Батьківщину, одразу потрапив під пильний нагляд КДБ. Виникли перешкоди для здобуття вищої освіти, і лише в 1949му вдалося вступити до Полтавського педагогічного інституту. Тут і познайомився з майбутньою дружиною, з якою потім пройшов усе життя.
Подружжя винаймало квартиру 10 років. За цей час Петру Петровичу довелося працювати службовцем, радіожурналістом, шкільним бібліотекарем, учителем мови і літератури. Згодом отримали власне помешкання по вул. Жовтневій, де прожили довгий час у двох кімнатках разом із сином та мамою. А ще ділили житлоплощу… із книгами. “Книги були пристрастю Петра Петровича, — згадувала дружина Алла Олександрівна, — Першим нашим придбанням стала… книжкова шафа. Потім таких шаф стало аж п’ять, але і їх не вистачало”.
Наприкінці 50х Петро Ротач почав укладати бібліографічний словник “Літературна Полтавщина”, де вперше увів у науковий обіг біографії репресованих земляківписьменників, загалом 577 статейперсоналій. Обходячи заборони, друкувався в українських та російських виданнях, часописах закордону. Проте тоді навіть словники не були поза політикою. Через об’єктивність у наукових дослідженнях і свою чітку громадянську позицію Петро Ротач в роки застою надовго потрапив у велику немилість до тоталітарної системи – аж до цькування в пресі та заборони друку в місцевих виданнях.
“Щомісяця викликали в КГБ, схиляли до співпраці з органами. Обіцяли взамін зняти заборону друкуватися. Я відповів: нехай краще інші стежать за мною, аніж я за кимось”, — напише у своїх спогадах Петро Петрович.
Моральний тиск, таємне стеження, перегляд листів, прослуховування телефонних розмов – все це продовжувалося навіть у 80х роках, в часи так званої горбачовської перебудови. Але Петро Ротач вперто орав свою літературну ниву. Робочий стіл він перетворив на поле битви за українську справу. Всі відзначали його дивовижну працездатність. “Міг просидіти за роботою увесь день. Якщо обізвешся до нього в якійсь потребі, завжди зітхав: “Я ж тільки почав працювати!” Не помічав часу, і водночас боявся його гаяти”, — розповідала Алла Олександрівна.
Кожна його робота – це неоціненний скарб для вчителів, бібліотекарів та просто шанувальників рідного слова. Він уклав літературний календар “Колоски з літературної ниви” — 131 розповідь про письменників розміщено за річним календарним циклом. “Розвіяні по чужині: полтавці на еміграції” — дослідження творчого шляху письменників, що вимушено залишили підсовєтську Україну. Він є автором близько трьох тисяч статей в енциклопедичних виданнях, двадцяти п’яти книжок. Але працею свого життя Петро Ротач вважав Полтавську Шевченкіану (сам він називав її спробою крайової шевченківської енциклопедії). Над виданнями такого об’єму працюють інститути. Він же впорався із цим завданням один. Починаючи з 60х років Ротач прискіпливо збирав та впорядковував відомості про перебування Тараса Шевченка в Полтавській губернії, місця, які він відвідував, людей, із якими спілкувався, про митців і мистецькі колективи, що торкалися шевченківської тематики у творчості тощо. Ретельно зіставляв і перевіряв усі факти, і навіть науковці визнавали – відомості, наведені Ротачем – достовірні. Перші уривки “Шевченкіани” з’являлися у часописі “Добромисл” ще на початку 90х. Звернути ж увагу влади на цей проєкт вдалося лише у 20072010 рр. Тоді видання обох томів профінансувало Управління інформаційної та внутрішньої політики Полтавської ОДА. На жаль, автор устиг побачити тільки сигнальний примірник першого тому. Завершити справу він заповів ініціатору видавничого проєкту Ганні Грибан, і це моральне зобов’язання вдалося виконати у 2012му. Чимало праці до видання книги доклали відомий архівіст Тарас Пустовіт, дружина автора Алла Олександрівна, син Олександр. Про обсяг роботи говорить хоча б кількість статей, що увійшли до другого тому — майже півтори тисячі. Енциклопедія набула розголосу, її високо оцінили в Національному заповіднику “Батьківщина Тараса Шевченка” та в кімнатімузеї поета у Петербурзі, де книга стоїть в експозиції на чільному місці. Саме праця Ротача засвідчує, що зв’язки Тараса з Полтавщиною були міцнішими, ніж з іншими куточками України. Тут поет перебував у 184346 роках, завітав і після повернення із заслання, вже 1859. За цей час відвідав 120 тутешніх міст, містечок, сіл та хуторів, що відобразив у своїх творах. Саме на Полтавщині Кобзарем були написані такі визначальні речі, як “І мертвим, і живим…”, містерія “Великий льох”, “Розрита могила”, “Холодний Яр”, поема “Кавказ”, “Псалми Давидові”, “Наймичка” та ін. Ротачеві ми завдячуємо і збереженню унікальної природної пам’ятки – шевченкового дуба в Полтаві на Павленках.
Одним із псевдонімів подвижника був Петро Самотній. Проте, коли одні відверталися і цькували, інших приваблювало внутрішнє світло Ротача – до нього горнулися викладачі полтавських вишів, обдаровані студенти, молоді краєзнавці, науковці. Вони й досі вважають знайомство з ним за дарунок долі. Чимало приятелів Ротач мав серед письменників. Найближчими друзями вважав Феодосія Рогового і Григора Тютюнника, листувався з Ганною Черінь, Яром Славутичем, Дмитром Нитченком, Качуровським…
Червневого дня 2007 його відспівували у недобудованому СвятоУспенському кафедральному соборі. І раптом стало зрозумілим: Петро Самотній насправді не був самотнім. Пошанувати земляка зійшлося чимало однодумців, вони ж і продовжують його справу.
Звісно, постать гідна того, щоб назвати його іменем вулицю чи науковий заклад. 14 жовтня 2009, в день Покрови, на фасаді будинку в Полтаві, де Петро Ротач прожив 45 років, відкрили пам’ятну дошку. У 2018му Полтавська обласна рада заснувала Премію імені Петра Ротача. Проте по собі він залишив нерукотворний пам’ятник – щире слово.
