Репресовані родичі Лесі Українки

Присвячується 150-літтю від дня народження поетеси і пам’яті її кревних

Анна СТОЛЯРОВА,
почесний член Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка та Національної спілки краєзнавців України, автор книги “Харківська весна Лесі Українки”, лауреат премії імені Дмитра Багалія, м. Харків

Продовження. Початок у числі № 2, 3 у 2021 р.

А в житті Ольги продовжувалися трагедії. Їй доведеться їздити в Харків до тюрми на Холодній горі, де сидів у в’язниці її чоловік за безпідставним звинуваченням у ворожій діяльності в “СВУ”. Друга світова війна Ольгу застала в Києві. Турбуючись про збереження сімейного архіву, вона разом з молодшим сином і сестрою Ізидорою у 1943 році виїжджає з Києва спочатку до Львов. Частину архіву вони прилаштували у Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка, а найдорожче (епістолярну спадщину Лесі) забрали з собою. І вже в Німеччині Ольга закінчила рукописну працю “Хронологія життя і творчості Лесі Українки”. Не знала вона, що саме в цей час неподалік стояла частина радянських військ, в якій був її старший син Михайло, як і він не міг знати, що десь поруч його мати. У німецькому місті Аусбурзі 11 листопада 1945 р. померла “рожева Лілеїчка”, як її ласкаво називала Леся. На могильному камені Ольги напис з поезії Лесі – “Зоре моя! Твоє світло повік буде ясне!”. Рано померла Леся і не могла передбачити, як складеться життя цієї “золоторожевої Лілеї”. Та начебто передчувала, присвячуючи їй оці рядки ще в квітні 1890 року:
Як бідну первістку дочасну, морози поб’ють,
І кущик любистку холоднії роси поллють, —
Не плач, моя роже, весна переможе!
Весняного ранку співай, моя люба, веснянку!
Зі своїм майбутнім швагром (чоловіком сестри Ольги) Михайлом Кривинюком Леся Українка познайомилась 1896 року. Майже відразу вони відчули суголосність пошуків та переконань, і відчуття духової спорідненості не було миттєвим спалахом, а супроводжувало їх все життя. З висоти сьогодення світла постать Михайла Кривинюка особливо контрастно вимальовується на чорному тлі епохи, яка була безжалісною до його чистоти і благородства. Активний учасник українського соціал-демократичного руху, зв’язківець, кореспондент, видавець, перекладач – ось основні сфери його діяльності. І цього було досить, щоб не уникнути шпіцрутенів царських, а пізніше сталінських сатрапів. А для Лесі, як вона пише в листі від 9 червня 1901 р. до сестри Ольги, – “я називаю його своїм братом, то се не жарт і не марне слово, для мене він назавжди брат”. М. Кривинюк перший раз був заарештований 24 листопада 1896 року. Арешти були проведені київським губернським жандармським управлінням. М. Кривинюка, тоді студента Київського університету св. Володимира, притягли до суду в справі про “Союзну Раду київських об’єднаних студентських організацій і земляцтв” та за зберігання і розповсюдження протиурядових видань. Він сидів у Лук’янівській тюрмі (Київ), 7 січня 1898 р. його вислали до тюрми в м. Астрахань на два роки. Леся Українка переживає і пише два вірша, присвячені М. Кривинюку “Весна зимова” і “До товариша”:
Часто літали думки мої в сторону рідну, —
Снігом повита, захована льодом,
лежить вона ген за горами.
Інші гори згадались мені,
вулиці інші й будинки…
Раптом чогось я згадала велику, сувору будову,
Брами з важкими замками,
сторожу й високу ограду,
А за оградою – вас, мій товаришу,
в клітці тюремній.
17 жовтня 1900 р. після повернення із заслання М. Кривинюк мав намір виїхати за кордон для продовження навчання, бо в Росії його в жоден навчальний заклад не приймали як “політично неблагонадійного”. Поетеса надала йому грошову допомогу для виїзду за кордон. 1903 р. М. Кривинюк приїхав до Праги і вступив для навчання у політехнічний інститут. Повертаючись із Сан-Ремо, Леся Українка вирішила заїхати до свого побратима. 15 травня 1903 р. Леся приїхала у Прагу. М. Кривинюк зустрів її на вокзалі, а звідти вони попрямували у його тимчасову квартиру. Якраз тоді М. Кривинюк винаймав помешкання за адресою вулиця “На Боїшті”, 12. Цей будинок зберігся до нашого часу. Неважко уявити, що саме в ньому в ту весняну ніч допізна світилося одне вікно. Забувши про втому, Леся охоче говорила зі своїм швагром про все, що хвилювало обох, жадібно вислуховувала новини, насамперед про сестру Ольгу, яка в той час, можливо, чекала світанку на тюремних нарах у холодному Петербурзі. У найскладніші миттєвості випробувань долі Лесі Українки саме він, лицар Кривинюк, опинявся поряд з нею. В тяжкий для неї час, 23 лютого 1901 р. з Києва до Мінська виїхав М. Кривинюк, щоб допомагати Лесі в догляді за хворим С. К. Мержинським. Він багато допомагав Лесі в її творчих справах. У них була спільна праця про польську літературу, Кривинюк виступав в якості перекладача в російському журналі “Жизнь”. Коли Леся жила в Кутаїсі, то зверталась за допомогою до нього: “Прошу вас, підіть до “Вісника” у Львові і візьміть, що там належить мені за єгипетські вірші, і там же купіть для мене у складі її ті два тома “Матеріалів до Русько-української етнології”, що мають підзаголовок “Дитина в звичаях і віруваннях українського народу”. Відомо, що посилку і гроші Леся одержала. Це був останній лист, писаний до Кривинюка 11 липня 1913 р. з Кутаїсі з подякою за посилку і гроші і підпис “Ваша Леся”. Перед від’їздом у 1909 р. до Єгипту на лікування Леся з чоловіком з Телаві писали Кривинюкові: “Маєте отримати від нас посилку, щоб наші “Народні скарби” де-небуть не затратились, бо там більше півтисячі мелодій”. Це матеріал етнографічної експедиції, яку Леся на свій кошт організувала у 1908 р. по збиранню кобзарських пісень і дум. Валики, на яких були записані мелодії, були відправлені до Львова Науковому товариству ім. Т. Г. Шевченка, а тексти пісень – до Кривинюка на зберігання. В листі від 13 травня 1913 р. Леся дає М. Кривинюку довіреність на договір про видання творів “Лісова пісня” і “Камінний господар”. А він дарує Лесі працю С. Єфремова “Історія українського письменства”. В листі до сестри Ольги пише Леся 5 листопада 1912 р.: “Історію” Єфремова я вже маю – з написом від Михайла – “Дорогій Лесі Косач — Квітці. Од М. Кривинюка. 11 серпня 1912”.
У Кривинюка не було легкого життя. 10 вересня 1907 р. він знову був заарештований і перебував у в’язниці до суда, який 16 січня 1908 р. таки виправдав його. Через десять років у 1917 р. був період надії на щасливе життя. На початку 20-х років він працює в Інституті української мови ВУАН. Але насправді були поневіряння, безробіття і знову політичні репресії. В 1930 р. його арештовують за безпідставним звинуваченням у ворожій діяльності в “СВУ”. Дивом йому вдалося вирватися зі сталінського котла. Та нове горе і невдачі принесла Друга світова війна. Ще 15 червня 1941 р. не віщувало ніякої біди. Кривинюк спокійно виїжджає до Москви, де мешкає Климент Квітка. Туди ж приїздить його старший син Михайло, який працював у Свердловську інженером залізничного транспорту. Син і батько разом з Москви відправились до Свердловська. Початок війни застав їх у поїзді. Син відразу пішов на фронт. А літній та хворий батько залишається у незнайомому місті самотнім. Ольга так і не дізналась про долю старшого сина і чоловіка. Вже потім родичі з’ясували, що чоловік Ольги вижив під час війни. Та сталася трагічна випадковість (але достеменно невідомо, чи була це випадковість) – 1 вересня він загинув під колесами потяга (біля залізничного полотна була його грядка з картоплею). Коли син повернувся після війни до Свердловська, то йому не вдалося віднайти батькової могили.
21 березня 1888 р. в родині Косачів народилася шоста дитина Ізидора. Як найменшу її всі любили. У поемі “Давня казка” Леся милується цим іменем:
Гордо, пишно, променисто
Золотії світять зорі,
Та не може дорівняти
Ні одна з них Ізидорі!
Леся тричі спасає їй життя. Перший раз, коли дворічна сестричка захворіла на дифтерит. Батькам лікарі сказали, що дитина не виживе. У матері стався нервовий струс і вона не могла доглядати дитину. Тоді старший брат Михайло (він був хрещеним батьком) і Леся ні на хвилину не залишали дитину, ретельно виконували всі накази лікаря і врятували Ізидору. Вдруге Леся врятувала сестру 1905 р., коли та була курсисткою в Петербурзі і захворіла на черевний тиф. Леся поїхала до сестри і поралася біля неї до повного видужання. Про третій випадок пізніше. А Ізидора була поруч з Лесею в останні дні її життя в Сурамі, вона пише: “Перед смертю вся їжа Лесі спротивилась, крім ожини. На щастя, в горах було цієї ягоди багато. Я збирала її і робила Лесі морозиво. Недарма позбавлений радощів Лукаш в “Лісовій пісні” просить, блукаючи по осінньому лісі, Долю подати йому хоч гілку з ожини. Може, Леся згадувала цю ягоду з рідних гаїв, і тому не була вона їй огидна, коли вже все їстівне втратило смак”.
Ізидора закінчила Київський політехнічний інститут, здобула спеціальність агронома. Працювала в науково-дослідних установах, викладала в сільськогосподарському інституті в Білій Церкві на Київщині. До родичів Лесі пильно приглядались ДПУ-НКВС, уважно вивчаючи їхні дії та найближче оточення. У серпні 1929 р. здійснили трус у помешканні Ольги та Ізидори, які на той час проживали разом з матір’ю в Києві. Конфіскували листування. Не наважуючись одразу оголошувати про “контрреволюційну” діяльність сестер Лесі, спочатку їм винесли своєрідне застереження, репресувавши у 1929-1930 р.р. їхніх чоловіків. А вже на початку вересня 1937 р. НКВС виніс постанову про доцільність ув’язнення в київській тюрмі Ізидори. Їй інкримінувались злочини, передбачені статтями 54-10, 54-11 Кримінального кодексу УРСР – участь у контрреволюційному націоналістичному угрупуванні та контрреволюційній діяльності. До злочинів віднесли також підтримку зв’язків з родичами за кордоном (сестра Оксана у Празі, брат Микола у Польщі, його дружина з сином у Чехії або Франції, родина дядька М. П. Драгоманова у Болгарії) – всі вони не зі своєї волі там опинилися. Доповнили обвинувачення тим, що вона є дружиною засудженого — активного учасника “Спілки Визволення України”. 10 вересня 1937 р. зробили обшук в її помешканні і арештували Ізидору. Вона навідріз відмовлялася визнати себе винною, водночас не могла заперечувати, що має родичів за кордоном, хоч і не знала про них нічого достеменно. З діяльності слідства було ясно, що керівники НКВС хочуть ізолювати Ізи­дору та Ольгу, чиє помешкання в Києві стало центром гуртування української інтелігенції, а потім у позасудовому порядку фізично розправитися з ними. 20 листопада 1937 р. трійка винесла рішення, в якому І. Косач обвинувачувалася в тому, що вела серед студентів київського сільгоспінституту “контрреволюційну націоналістичну діяльність”. Це було оцінено у 8 років виправно-трудових таборів і 4 лютого 1938 р. її вислали в Онезький табір. Це все відбувалося в той час, коли в країні Рад гучно відзначалося 25 років від дня смерті письменниці Лесі Українки – класика української літератури.
У 1939 р. відбулося воз’єднання західних земель з радянською Україною. Тепер втретє життя Ізидорі врятувало ім’я Лесі Українки. Восени 1939 р. представницька делегація радянської України відвідала Галичину, де відома письменниця Ольга Кобилянська поцікавилася долею сестер Лесі Українки. І було тоді незручно делегації радянських письменників сказати, що родичі її подруги поневіряються в таборах. Ізидору звільнили мовчки, але процес вивчення справи тривав майже рік. Вона повернулася до Києва на початку 1940 року. Після звільнення Ізидору і Ольгу залучили до проведення заходів, присвячених 70- літтю від дня народження Лесі Українки, які збиралися відзначати в 1941 році. Для відділу пропаганди і агітації КП(б)У важливою була їхня присутність, а не їхні спогади.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment