Дмитро Дроздовський,
к.філол.н., науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України
Публікація в двох числах “Слова Просвіти” за 2021 рік статті професора Миколи Тимошика викликає потребу в розвиткові означеної дискусії — про “Скопус як діагноз української науки: Замість оновлення – пристосуванство, корупція, непрофесіоналізм, непрозорий бізнес”.
У сприйнятті представників вищої школи назва наукометричної бази SCOPUS перетворюється на “скопуси” або “скопусизацію” — назву, що позначає інтенсивний бізнес у царині науки: щоб здобути диплом доцента чи професора, потрібні публікації в Скопусі або Web of Sciences. Ця норма була покликана долучити українську науку до світової й, навпаки, ознайомити світ зі здобутками українських науковців. Та в реальності таке устремління перетворилося на створення конвеєрів, де за гроші можуть написати статтю, яку публікують у журналах потрібної наукометричної бази. У такому разі публікація в скопусах є профанацією науки.
Зверну увагу на ще один аспект проблеми. Публікація в “скопусах” — це певний інструмент політики в царині науки. Рецензенти міжнародних видань можуть запропонувати авторам долучити до бази цитувань сучасні праці з певної проблематики. Годі думати, що в одній публікації, навіть у виданні в базах SCOPUS/Web of Sciences, можна справді здійснити огляд усіх фундаментальних досліджень.
Подруге, що робити, якщо науковці просто не мають коштів, щоб отримати доступ до певної праці, якої немає у вільному доступі? Якщо бібліотека їхнього університету чи наукової установи не здійснює передплати електронних публікацій, які пропонують долучити зарубіжні експерти?
Одного разу рецензент міжнародного видання запропонував мені долучити до розгляду в статті роботи, які начебто стосувалися проблематики моєї статті: поетологічних особливостей у романі “Холодний дім” Ч. Діккенса. Ішлося, зокрема, про такі праці: Wolfreys, J. (2012). Dickens’s London: Perception, Subjectivity and Phenomenal Urban Multiplicity (Edinburgh); Brimblecombe, P. (1990). Writing on smoke. In Bradby, H. (ed.), Dirty Words. Earthscan Publications (London). Перша робота видана в 2012 р. і її немає ані в ЦНБ, ані в бібліотеці мого Інституту. В другій праці йдеться про аналіз теми забруднення в Лондоні, зокрема згадано, як Діккенс описує цю проблематику. Справді, в сучасній гуманітаристиці чимало міждисциплінарних студій, у яких ідеться про поєднання в компаративістичному ключі екології й літератури, антропології та екологічних студій тощо. Проте в аналізованих працях не було жодного натяку на той аспект проблеми, який порушив я в пропонованій до розгляду статті, де йшлося про тавтологічні конструкції й плеоназми в романі “Холодний дім”.
Рецензенти міжнародних реферованих видань можуть запропонувати ті праці, які, безперечно, вплинуть на рейтинги тих, кого ми цитуємо. І так певна праця може здобути статус у рейтингу цитування. А це вже — різновид наукового колоніалізму, коли одна спільнота визначає ключові тексти й усуває в тінь інші, не вважаючи за потрібне згадувати їх або ж не беручи до уваги, що національні наукові напрацювання можуть бути не менш важливі, ніж ті, що “у форматі”, у міжнародному науковому “тренді”.
Чи може публікація в журналах баз SCOPUS/Web of Sciences бути інструментом промоції, скажімо, західних досліджень і, відповідно, нівеляцією цінності вітчизняних шкіл? Так, у статті можуть бути осмислені фундаментальні роботи останнього часу з певної проблематики, проте завжди можна сказати, що не процитовано ту чи ту працю, видану в СШАВеликій Британії… тощо, яка стосується в певному аспекті представленої статті.
Публікація в журналах баз SCOPUS/Web of Sciences — це інструмент здійснення наукової політики, форма промоції імен і текстів, які здобувають статус за допомогою критерію цитування. Проте сьогодні виникає дедалі більше агенцій, які пропонують послуги з написання статті та її публікації в журналах баз SCOPUS/Web of Sciences (будьякого квартиля). У цих публікаціях також цитують кого потрібно…
У чому ж тоді цінність публікації в цих базах? Чи не призведе це до колоніального статусу вітчизняних наукових шкіл? Чи не сприятиме це формалізації критерію, який призведе до перетворення наукової творчості на бізнесіндустрію?
Цінність науки — в утвердженні нових ідей, в полеміці з наявними концепціями. Розумію важливість долучення до поля наукових пошуків зарубіжних досліджень (“світової науки”, хоча це поняття умовне). Останнє поняття сьогодні абстрактне й неосяжне.
Реформи в науці мають стосуватися розширення не академічної, а фінансової свободи наукових працівників і викладачів, які можуть написати заяву й звернутися до певного відділу наукової установи чи університету з проханням придбати той чи той ресурс, потрібний для здійснення досліджень. Ось що важливо змінити: має функціонувати принцип “фінансування іде за дослідником”. Тоді справді можна говорити про полеміку з важливими в певній царині науки теоріями, це і дасть можливість вітчизняній науці вийти на світовий рівень і забезпечити науковий діалог із іншими школами.
Вимога публікації в SCOPUS/Web of Sciences перетворюється протягом останніх років на диктат, на форму примусу в науці. А що це дає? Що дасть науці така публікація, якщо вона куплена? Або навіть і не куплена, але серед авторів статті — 57 науковців, де 12 писали статтю, а інші “скинулися” фінансово, щоб потім звітувати цими статтями для здобуття корочки доцента, професора, старшого наукового співробітника? Чи принесе тоді реформа потрібний результат?
Передусім важливо сконцентрувати зусилля на оновленні наукових баз, на створені реального доступу науковців до світових бібліотек, на можливості замовляти потрібні наукові праці, які коштують за кордоном дорого: 2080 євро чи більше. Потрібно три дослідження: і вже маємо місячну зарплату кандидата наук. Крім того, публікація в журналах баз SCOPUS/Web of Sciences часто передбачає певні внески — наче й не за публікацію, але за придбання “індексів” і “ідентифікаторів” для статті, щоб розмістити її в міжнародних базах. І от іще 200 доларів чи й більше іде в кошик у колонку витрат.
Чи не на розв’язання цих проблем має бути спрямована реформа?
Тепер про проблеми гуманітарних наук. Науковий поступ у гуманітаристиці можливий у кілька способів: через систематизацію значного корпусу матеріалів і вироблення нової концепції, методології тощо; через запровадження нових теорій, які допомагають глибше розкрити певне явище, закономірність, схарактеризувати тенденцію; через представлення нових імен, текстів, ідей, які мають важливе значення для характеристики доби, тенденції, феномену в культурі, історії, мові та ін.
Сучасна гуманітаристики загалом може бути представлена двома блоками. 1) Дослідження матеріалу певної літератури, культури, мови, що допомагає вияскравити тенденції, закономірності, важливі для науки певної країни. 2) Дослідження, у яких важливу ролі відіграє обізнаність із якнайширших теоретичним апаратом, корпусом текстів (концепціями, теоріями), які розроблені за кордоном, проте полеміка з якими може допомогти вивчити певне явище в світі або ж у певній країні.
Розумію, що такий поділ умовний, що можливі винятки й уточнення. Часом навіть дослідження власного матеріалу (наприклад, творів української літератури певного періоду, архівних матеріалів та ін.) неможливе без залучення методології, яку розробили науковці в інших країнах, представники інокультурних наукових шкіл. Окремі роботи з теорії мистецтва допомагають поновому дослідити певне явище власної національної культури та ін.
Проте науковий поступ — це діалог зі ідеями (якщо не брати до уваги напрямів, у яких важливо систематизувати джерелознавчу базу, вивчити спадщину (архіви), описати певний корпус текстів із домашньої книгозбірні тощо). Полеміка з науковими ідеями передбачає або їх розвиток на новому матеріалі, уточнення, новий рівень узагальнень, або ж заперечення й знову ж таки уточнення, що базується на відкиданні ідей, які втратили свою актуальність. Науковий поступ діалогічний. Проте сучасний вимір науки став настільки глобальним, що в ньому просто неможливо науковцеві бути обізнаним із найбільш сучасними роботами в інших країнах від США до Японії, від Туреччини до Норвегії.
Обізнаність із сучасними дослідженнями, як уже було зазначено, передбачає доступ до наукових баз, у яких індексовано, реферовано наукові журнали, де й містяться публікації. Крім того, це доступ до наукових монографій, які з’являються з певної проблематики. В англомовному сегменті наукового світу щороку з’являються тисячі монографічних досліджень. А що й казати про роботи колег із європейських країн, інших регіонів, де наукові публікації мають лише англомовні анотації.
Отже, сучасна наука перетворилася на глобальний простір, у якому немає кордонів. І годі сподіватися, що можна бути фахівцем навіть в одній літературі, навіть із теорії певного лінгвістичного явища, якщо говорити про охоплення ареалу в глобальному вимірі. Знову ж таки трапляються винятки й дослідження, як “Метатеорія мовознавства” К. М. Тищенка, в якій дослідник вивів максимально об’єктивні закономірності на основі лінгвістичного матеріалу широкого ареалу.
Сучасна наука передбачає можливість доступу до наукових публікацій, принаймні тих, що мають визнаний статус у світі. Водночас зауважу, що наявність статусу “індексовано в наукометричних базах Scopus/Web of Sciences” не означає, що ці видання найкращі. У науковій царині можуть бути визнані журнали, які не мають індексування в зазначених базах.
Проте зверну увагу, що без доступу науковця до баз даних світової науки науковий поступ у певній країні залишатиметься вторинним. Наукові установи, університети мають забезпечити науковців (дослідників, викладачів) доступом до сучасних баз даних, можливість замовити певну наукову монографію чи журнал. І чи все це має відбуватися коштом самого дослідника чи дослідниці? От у чому важливо реформувати систему розподілу коштів: науковці повинні мати можливість отримати доступ до наукового джерела, і тут важливо мати “обігові кошти”, які можна перекинути без бюрократичних процедур і хитросплетінь на дослідження науковця чи наукової групи.
На жаль, у нас таких можливостей майже не існує, а довгий час закордонні відрядження були настільки ускладненими, що науковці брали відпустку за власний рахунок, щоб взяти участь у науковій конференції, не кажучи вже про те, щоб отримати наукову допомогу для участі в симпозіумі. Нараховані добові були сміховинні, а сама підтримка передбачала проходження процедур, після яких бажання кудись поїхати для представлення наукових здобутків було мінімальним.
Висновки. Лише діалог науковців із працями колег за кордоном може вивести науку із загумінкового стану. Але сьогодні в тому полі науки, яке сформовано, потрібний ресурс, щоб отримати доступ до бібліотек і видань. І саме тут університети й наукові установи мали б здійснити реформу.
Саме в цьому плані МОН мало б відіграти ключову роль, щоб спростити механізм придбання доступу до наукових баз і придбання наукових праць, потрібних певній кафедрі чи відділу.
Формалізація вимоги долучити до роботи спецрад і редколегій фахових журналів науковців, які мають публікації в журналах баз SCOPUS/Web of Sciences (ця вимога стосується й тих, хто прагне здобути наукове звання доцента/професора), перетворює науковий простір на чергову форму капіталізму, який колонізує. Маємо ринок, на якому відбувається гоніння за новим різновидом послуг.
Для наукового поступу це немає жодного значення.
