Тріумф і трагедія Миколи Леонтовича

Тіна ПЕРЕСУНЬКО
7 година ранку, 23 січня 1921 року. Рівно 100 років тому. Пострілом з гвинтівки агент російської ЧК вбиває композитора Миколу Леонтовича. Він стікає кров’ю на дивані у батьківській хаті в селі Марківка на Поділлі.
Цього ж дня, 23 січня 1921 року, у Парижі, у відомому Театрі Єлисейських полів (Théâtre des Champs-Élysées) твори Леонтовича зривають овації французької аристократії через кілька годин після трагедії у Марківці (денний концерт Matinée).

“Досконалість невимовна… Мені бракує слів”, — пише паризька газета “La Press” того ж дня.
“Це одна з найцікавіших подій сьогоднішнього Парижу”, — зазначає “Journal Des Debats”.
“Цей хор є одним із найбільш цікавих явищ. Я навіть наважусь сказати – найкращим з усього, що я будь-коли чув у своєму житті, день у день слухаючи вистави, про які пишу”, — зізнається музичний критик “LHomme Libre”. “Це ніби сам народ висловлює себе. Ніби він промовляє до нашого народу”, — резюмує “LHumanité”.
Втім, до делікатної і ненав’язливої музичної промови українців ніхто з політиків в Парижі так і не прислухався. Антанта не підтримала незалежності України. Українську Народну Республіку окупували російські большевики, які одразу ж розпочали чистки серед свідомих українців.
Серед них — і геніальний композитор, автор “Щедрика”, колишній урядовець Міністерства освіти та мистецтв УНР, діяч українського автокефального церковного руху, автор першої україномовної Літургії.
Період тріумфів Української Республіканської Капели, що тривав упродовж 1919-1921 років у 10 країнах Західної Європи, був найубогішим в житті Миколи Леонтовича.
“Для сім’ї не вистачало харчування, не було одягу”, — пише в монографії про Леонтовича вінницький музикознавець Анатолій Завальнюк.
Про цей період також згадує донька композитора Ольга: “Батьки часто на різні релігійні свята відправляли мене погостювати до дідуся в Марківку з надією, що, вертаючись, я принесу сяких-таких харчів”.
Після від’їзду хору Кошиця з Києва, повертається зі столиці на Вінничину і Леонтович (працював разом з Кошицем у музичному відділі УНР-івського Мінкульту).
Гнат Яструбецький подає, що в листопаді 1919 року він пішки йде з Києва до Тульчина (близько 350 км): “Осінню, в листопаді 1919 року Микола Дмитрович у благенькому літньому пальтечку на плечах та неоковирній шапочці, геть змарнілий, застуджений, пішки прийшов з Києва до Тульчина і знову оселився тут”.
Втім, саме в цей час, у листопаді 1919 року, у Парижі відбувається перша прем’єра його “Щедрика”.
“Це турне патріотичної та музичної пропаганди, яку президент молодої Української Республіки спорядив до Франції”, – пише про музично-дипломатичний проєкт Симона Петлюри музичний критик Парижа Луї Шнайдер в газеті “The New-York Herald”, 9 листопада 1919 року. — “В репертуарі українців найбільше нам сподобалась градація мотивів, їхній характерний орієнталізм, а також вибухи щирої веселості, особливо в “Щедрику” – пісні, що починається з раптового наступу, і в якій ефекти справді чудового гумору формуються шляхом простої градації голосів”.
Українські концерти, що мали підняти престиж України в очах західного світу, стають подіями №1 в музичному житті Європи.
Про це є безліч свідчень. Ще більше свідчень — про геній Леонтовича. Його “Щедрик” зриває овації у Відні, Празі, Лондоні, Парижі, Брюсселі, Амстердамі, Барселоні, Женеві, Варшаві. Загалом – у 45 містах 10 країн Західної Європи.
Так лондонська газета “The Daily News and Leader” писала 4 лютого 1920 року: “Багато пісень були виконані на біс – майже всі. Серед найбільш оригінальних і красивих можна назвати “Щедрик” і “Ой там за горою” – обидві створені Леонтовичем”.
Бельгійська газета “Le XX Siècle” подає 10 січня 1920 року, через день після української прем’єри в оперному театрі Ла Моне: “Згадати варто, адже це чарівно проспіваний шедевр народного мистецтва, “Щедрика” в аранжуванні Леонтовича. Глядачі вітали його оваціями стоячи, з ентузіазмом викликаючи на біс”.
Барселонське видання “Das Noticias” пише після української прем’єри в Іспанії 29 січня 1921 року: “Публіка зазначила, що найбільше їй сподобались аранжування Леонтовича, котрі часто викликали на біс”.
“Цей український гашиш – найсолодша з отрут”, каже Павлу Зайцеву, головноуправлячому мистецтв УНР, під час концерту у Берліні одна німецька професорка про “Щедрик” Леонтовича.
І так далі.
Про тріумф творів Леонтовича на концертах Капели УНР свідчили й самі хористи.
Левко Безручко згадує про прем’єру в Парижі 6 листопада 1919 року: “В другому відділі концерту на bis співали “Щедрик” (Леонтовича), а в третьому – “Ой пряду, пряду” (Леонтовича)”.
“Фурори робить “Щедрик” і “Ой пряду” Леонтовича”, подається у подорожньому журналі хору про концерти у Бордо.
Чи не найбільше “бісірували” Щедрика у Нідерландах.
Софія Колодіївна згадує про концерти в Гаазі, Амстердамі й Роттердамі: “Публика приймає нас тепло, “Щедрика” співаємо на bis” (Роттердам, Doelen Zaal, 19 січня 1920 року); “На bis співаємо “Щедрик” і “Опеньки” (Гаага, Koninklijke Schouwburg, 22 січня 1920 року); “На концерті присутні рецензенти всіх часописів амстердамських. На bis співаємо “Щедрика” (Амстердам, Hollandsche Schouwburg, 24 січня 1920 року); “Співаємо гарно, з настроєм. На bis співаємо “Щедрика” Леонтовича” (Гаага, Dierenfuju, 25 січня 1920 року).
У січні 1921 року Українська Республіканська Капела отримує останню квоту державного фінансування. З останніми надіями хористи вирушають до Парижа.
20 січня 1921 року на їхньому концерті присутня відома американська танцюристка Айседора Дункан, що вписує до книги відгуків Капели: “BRAVO!!!” Тут же підписався й генерал французької армії Моріс Пеле.
“Здається, що велика зала Théâtre Des Champs-Elysées перетворилась на храм”, — пише 23 січня 1921 року в газеті “La Soireé” відомий французький критик Луї Лалой. — “Дивно, що нагорі не грає орган. В антракті юрба “вірних” проходжається… Пан Жан Перір’є говорить із захопленням про ці палкі і так велично поставлені голоси. Пані Айседора Дункан з групою молодих людей одягнена сьогодні елегантною парижанкою, що дивує “неофітів”. Атмосфера інтимна й симпатична. Директор Жак Еберто стискає руки приятелям. Тут зібрались усі ті, хто не пішов на “Летючу мишу”.
Поки паризька преса друкує ці слова, у Марківці вбивають Леонтовича. В Парижі ніхто не знає, що автора улюблених творів — “Щедрика”, “Прялі”, “Почаївській Божій Матері”, “Ой там, за горою” щойно не стало.
Та й чи є комусь до того справа?
Про останню зустріч з Леонтовичем згадує його колега по єпархіальному училищу, учитель музики Яким Грех:
“Це було після Різдва 1921 року. Я дуже здивувався, коли побачив на подвір’ї прямуючого до мене Леонтовича. Він був убраний в старе пальто, на голові в нього була оригінальна шапка, яку пошила йому дружина з старого одіяла. На руках рукавиці на один палець (також робота його дружини), а штани – сіро-чорного кольору – з великими фіолетовими латками. Та він ще ніс на паличці зав’язаний у великий платок гостинець для мене – калачі. Це був назверх бездомний подорожній, голодаючий, аж ніяк не Леонтович…”
Таким був композитор незадовго до смерті.
В цей час він пише свою оперу “На русалчин Великдень”. Оперу, яка після презентації українського фольклору, що так вразив Європу, могла ще більше підняти планку української музичної культури.
І України, як держави.
Втім, оперу він так і не дописав.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment