Валентина МАСТЄРОВА
За кілька днів потому, як випололи буряки, поїхала до міста і купила розмовник з італійської. Вимовляла уголос незнайомі слова, старанно виводила чужі літери у шкільному зошиті. А коли одного разу побачила сина, що заходив у двір із незнайомцем, поспіхом сховала зошит на полиці, де замість посуду стояли книги, принесені здому.
Сашко привітався нарочито весело і не втримався, щоб не спитати:
– Багато заробила у фермера?
– На хліб і на світло стане – ні в кого не проситиму. – На ці материні слова Сашко спохмурнів, але мати ніби не бачила: – А кого це ти привів до мене в хату? Незнайомець зніяковів, а син без запрошення пройшов, сів. Кивнув і незнайомцю на стілець, який поставив поруч із собою, але той залишився стояти біля дверей.
– Пічника тобі привів, мамо. Тільки, бачу, ти не вельми рада.
Ксеня глянула на чоловіка і тихо, аби той не почув, з недовірою вимовила:
– Він же… – чучмек. Який із нього пічник?
– Чучмек не чучмек – тобі не однаково. Я його аж із Ладинки привіз – емігрант, правда. Та люди хвалять. А як тобі не підходить, то сама знайди кращого. – Здавалося, Сашко почувався господарем і в цій хаті й зовсім не переймався тим, що чоловік у порозі чув і розумів його образливі слова.
– Ну, коли так… Не знаю… Аби потім не переробляти, – говорила невпевнено, почуваючись ніяково за свої слова перед незнайомцем, що не насмілювався проходити далі в хату і стояв, немов у чомусь винуватий. – Ти б переказав, а то у мене один борщ і той пісний. Скажи йому, нехай береться, хоч і сьогодні.
– Сама й скажи, – Син підвівся, підійшов до полиці, шукаючи там нового посуду чи ще чогось. Але посуду не було. І нічого не було, на що б мати витратила зароблені у фермера гроші. Знічев’я узяв першу книгу, погортав, нарочито тицяючи у сторінки ледь не всіма пальцями, поставив назад, глянув на Ксеню: “Я оце не раз думав, мамо: ти Джека Лондона, Хемінгуея читаєш англійською, а яка тобі користь із цього, коли ти сьогодні сапою заробляєш собі на хліб, а вчора гній у корівнику місила? І позавчора. Кому сказати – не повірить. Люди за кордон виїжджають на заробітки, дітям своїм помагають, не знаючи жодної мови, тільки моя мати великорозумна, ніби прив’язана до села. Сидить отут і жде з моря погоди. Он чоловік приїхав за тисячі кілометрів і не жалкує, – кивнув на пічника. – Чамшеде, ти скільки мов знаєш?”, – запитав трохи насмішкувато.
Той слухняно підняв руку з розтопиреними пальцями.
– Скільки, скільки? – не повірив Олександр
– П’ять, – вимовив уголос Чамшед, – п’ять знаю.
– Й англійську? – Пічник у відповідь лише кивнув головою. – Диви, які ви тут грамотні зійшлися. Мамо, ти чуєш? – уголос дивувався Олександр, – я ж тобі не пічника, а поліглота привів! І ще більше здивувався, коли мати щось запитала у того англійською, а він у відповідь заусміхався і почав також відповідати англійською. Сашко, крім слова “Таджикистан”, нічого не зрозумів і запротестував:
– А я тут що – зайвий? Або нормально говоріть, або я піду. – Замовк. Дивився на матір і ніби уперше бачив: на обличчі аж сяйнула небачена досі усмішка, інший погляд, інша постава, і вся вона ніби пані з телеекрана тільки в материному поношеному одязі.
І навіть, коли вийшов з хати, сів у старого батькового “Москвича”, не переставав дивуватися тому, як змінилася мати за цей час, що жила окремо. Хоча із самого малку бачив, що вона вечорами читає, і не жіночий журнал чи газетку з порадами, а товсті книги, якими була заставлена майже вся її кімната. Пізніше, коли одружився, почало дратувати материне читання, незрозуміле й марне. Хай би вищу освіту мала, а то звікувала у корівнику. Одного разу, коли був живий батько, почув:
– Може б, нам, Ксеньо, не продавати теличку? Залишимо собі – ще одна корівка буде у дворі. Он молоковози по селах їздять, у людей молоко скуповують. Хоч і дешево, та коло дому. І щодня “жива” копійка.
Мати промовчала, а батько розсердився: “Не хочеш – так і скажи. Ти, краще книжок понакуплююєш, ніж корову. Уже й так усю хату заставила – професорка. – Знав, що Ксеня мріяла про науку й коли йому щось пекло, дошкуляв цим словом, принижував, аби не забувала про своє місце – далі ж ферми не сягнула. –Твоє, Ксеньо, скінчилося. Он сина треба вчити. А це гроші й не малі”.
У відповідь Ксеня тоді зронила:
– Моє й не починалося.
Покірність матері, з якою та пішла жити у дідову хату, спочатку радувала. А тепер йому здалося, що вона збайдужіла не лише до власної домівки, але й до нього, навіть – до онуків. Бо лише одного разу навернулася, і то, щоб узяти якісь книги. Певно, найдорожчі. Он виставила на полиці, немов напоказ. “Привіз на свою голову”, – чомусь сердито подумав про пічника, наче той був у чомусь винен.
А Ксені здавалося, що в одну мить навколо змінилися всі кольори й стало так світло, ніби зійшло не одне сонце, а відразу кілька. І посмішка у цього чоловіка сонячна, така щира й така привітна – давно уже до неї так ніхто не посміхався. Уперше досхочу розмовляла тією мовою, якої прагла змалечку. Уперше слова вимовляла вголос не для самої себе, а для когось, хто не лише розумів її, а й вдячно відповідав, ніби й собі навертаючись в уже втрачений світ. Говорив про щось звичне, буденне, а в душі Ксені несподівано народжувалося свято.
Вона запобігала з роботою, бралася сама виносити цеглу з хати, мила від сажі й старої глини, викладала на сонці сушитися, аж поки Чамшед не зауважив: “Не можна жінці так важко працювати”.
Ксеня спочатку розгубилася, перепитала, що каже, коли той легенько відсторонив її від важкої корзини: “Я сам”. На подвір’ї обережно виклав цеглу й пішов до хати, а Ксеня стояла, ніби не знала, що робити далі.
До вечора грубу розібрали, вимили цеглу й прибрали з хати стару глину. Натомлені, відпочивали під шовковицею, де ще й досі стояв чималий стіл із двома великими лавками. Чамшед якийсь час дивися на розкішне дерево, потім посміхнувся:
– У мене в Таджикистані також росте шовковиця, старіша, правда, бо ще дід садив.
– А чого ж ви тут, а не вдома? – вихопилося у Ксені.
– Бо війна. – Пічник глянув на жінку, посерйознішав. – А я не хочу воювати, ні за тих, ні за інших – всі вони – убивці. Всі, – додав так, ніби переконував не лише Ксеню, а й себе самого. – Рвуться до влади, до збагачення, заради цього проливають кров. Без розбору, жорстоко. І потім, хто б що мені не казав, та коли приходять до влади кривавими стежками, значить убивці, нехай би якими вождями не були. Та і які з убивць вожді… – Зневажливо махнув рукою і так же зневажливо глянув кудись у ніч: – А я уже війну бачив і смерть бачив. Смерть не має національності й однаково усім страшна. А когось підтримати, значить – убивати. Я нікого не підтримав, відмовився, коли мені давали в руки автомат. І тому для всіх став зрадником, злочинцем, який, правда, нікого не вбив і не пограбував, але засуджений до смерті. Тому ось і живу далеко від своєї шовковиці, – опустив очі, ховаючи від Ксені те, що, ніби кара Господня, випалює душу тугою за всім рідним і надовго втраченим. А, може, й назовсім.
Ксеня хотіла запитати про сім’ю, але не наважилася. Думала – сам розповість, та чоловік замовк, а потім глянув на свої руки в сажі й пилюзі, ніяково посміхнувся: “Треба б помитися”.
Вони йшли стежкою у берег, і Чамшед уголос милувався ставком, що визирав з-поміж дерев. А Ксеня згадала, що не запитала у сина, чи приїде той забрати пічника ночувати до себе. Місця і в неї вистачає, але ж… Відчула, як запашіло обличчя, опустила голову, ніби винувата школярка. Показала Чамшеду кладку, де завжди милася сама й швидко пішла назад, немов тікала, хоча й відчувала, що її наздоганяє лише сором’язлива тиша.
Вдома дістала із печі чавун із теплою водою, розвела холодною, взяла рушник і чистий одяг, вийшла у двір, роззираючись, де можна й самій помитися. Краще було б у ставку, та Ксеня коли милася раніше, знала – навкруги нікого. А тут чужий чоловік, ще й поночіло швидко, а в березі ні-ні та й вислизали вужі з очерету. І хто зна, скільки той чоловік буде митися.
Зайшла до порожньої клуні, занесла велику стару миску й двоє відер із водою. Зачинила двері й почала роздягатися. У клуні було темно, і вона не бачила, куди покласти одяг. Ще й черпак ніяк не могла намацати. Трохи прочинила двері, визирнула і прочинила більше.
У Ксені волосся, ніби в русалки, тільки темне і ще зовсім без сивини. Вона й одяг доношувала дівоцький, немов роки не торкалися її тіла, лише кілька глибоких зморшок лягло під очима та руки загрубіли від роботи.
Довго намилювала їх, бо в сажі й пилюзі аж по лікті, довго змивала. Розчесала й помила волосся, насолоджуючись ледь теплими струменями води, що розтікалися з голови по всьому тілу. Навіть забула про пічника, що мав повернутися до хати. І коли той підійшов майже до самих дверей із рушником через плече і неголосно погукав: “Хазяюшко!”, черпак із несподіванки випав і дзенькнув об відро. Ксеня злякано завмерла, вода застилала очі, але й крізь ту пелену побачила на собі вражений чоловічий погляд. За мить пічник щез, а жінка лила й лила на себе воду, ніби намагалася загасити несподіваний сором.
Не знала, як погляне і що скаже, коли вийде. Та на щастя, Чамшеда на подвір’ї не було. Не було його і в хаті, й Ксеня захвилювалася: чого доброго сам пішов у село, та чи знайде синову хату? Вийшла на город і віддалік побачила темну постать, що сиділа на березі ставка, обхопивши коліна руками.
Їй хотілося кудись подітися із цього двору зі старим щербатим тином, із оцього літнього вечора, що огортав прохолодою розімлілу землю. Але найважче було підійти й ніби нічого не трапилось вимовити:
– Ходімо вечеряти.
Чекала, що відмовиться, попроситься в село до її сина, або хоча б щось скаже для годиться, та чоловік мовчки підвівся і слухняно пішов слідом.
Думала поставити вечерю в саду, але надто стемніло й дошкуляли комарі. Мусила запрошувати пічника до хати, та сама не сіла до столу, щось робила, аби уникнути не лише розмови, а й чоловічого погляду. Бачила, як той несміливо спочатку взяв ложку, потім – хліб і так же несміливо почав їсти, хоча й добре зголоднів. Із тривогою поглянула на годинник, що висів на стіні, потім вийшла на дорогу подивитися, чи не видно фар синового авто, але навкруги було темно, лише подекуди у селі світилися вікна.
Постояла, роздумуючи, що робити далі. Потім повернулася до хати. Чамшед іще вечеряв, ніяково посміхнувся їй назустріч, а потім поклав ложку, подякував за вечерю, підвівся з-за столу і розгублено став посеред кімнати.
Ксені він здався високим, значно вищим від неї. Та насправді то тільки здалося, бо чоловік був середнього зросту, хоча й не худорлявий та все ж, ніби занедбаний у своєму старому одязі. Мовби він боявся вирізнитися між людей своєю непомітною на перший погляд суворістю в обличчі, високим чолом та глибокими складками на ньому, що зараз були, наче засторога, коли його ніякова посмішка змушувала Ксеню розгублено озиратися по своїй хаті.
– Я зараз постелюся. Там, – показала на фільончасті, ще батьком зроблені двері.
Швидко постелила на своєму ліжку в світлиці, а собі взяла постіль і поклала на полику біля печі в кімнаті, що служила й за кухню, а тепер ще й за спальню.
Коли Чамшед пішов, зібрала посуд зі столу, але не мила, тільки винесла у сіни. Постояла ще, вслухаючись у тишу, відчуваючи несподівану вину: чи то перед чужим, зніяковілим чоловіком, чи своїм, завжди суворим і завжди впевненим у собі, чи ще перед ким – хіба вона знала. Зайшла до хати, вимкнула світло і вже у темряві роздягнулася.
Спочатку мимоволі дослухалася, як він ворочався. Старе металеве ліжко скрипіло кожного разу, ніби жалілося на того, хто раз у раз турбував його. Коли нарешті стихло, Ксеня повернулася на бік, відчуваючи, як натомилася за день і вже рада була б заснути, та ліжко знову заскрипіло. На цей раз сердито й роздратовано, і жінка почула, як пічник сів і напомацки почав шукати своє взуття.
Сполохано калатнуло серце, вона втислася у подушку і завмерла. Прислухалася до того, як чоловічі кроки тихенько скрадалися до дверей, як двері легенько рипнули й кроки тихо почовгали в сіни. Ксеня лежала, ніби вклякла, лякаючись калатання власного серця, присоромлена своїм страхом і ще чимось, про що й сама собі не воліла признаватися. Потім натягла ковдру аж на голову, аби не чути більше скрадливого й несміливого човгання по підлозі.
Прокинулася, коли ранок лише наклюнувся у вікнах. Тихенько одяглася й запалила в печі. Приставила до вогню великий чавун із водою і трохи менший, взяла рушник і швидко пішла до ставка. Йшла босоніж, збиваючи холодну росу, але не відчувала холоду, а тільки сум’яття, що не покидало її від учора. Роздяглася, з розгону шубовснула з кладки й швидко попливла на той берег. Але на сам берег не виходила. Постояла по пояс у воді, а потім непоспіхом попливла назад, мовби хотіла остудити не лише думки, а й загасити в серці несподіваний спалах. І такий, що Ксеня з острахом думала, як подивиться в очі майже незнайомому чоловіку, що ночував у її хаті, наче вкрадений у когось.
Коли повернулася, пічник уже діловито перебирав цеглу, а потім взявся розмішувати глину, замочену ще звечора у великому кориті. Глянув на Ксеню, усміхнувся: “Любиш зранку купатися? А я ось.., – показав очима на корито. Сьогодні треба викласти грубу. Маю ще роботу, бо треба годувати сім’ю. – Ксені здалося, що він говорить про сім’ю нарочито, бо здогадується, через що вона соромиться поглянути йому в очі. – У мене родина: син, як і твій – дорослий, і дві доньки, – сказав те англійською, ніби й не знав іншої мови. – Ми всі тут, – показав на дорогу рукою. – Треба працювати, багато працювати. Але сьогодні я вже сам. Уже все готове”. – Сказав, наче делікатно відштовхнув її від себе. Ще й усміхнувся своєю винуватою усмішкою.
– Добре, – тільки й вимовила Ксеня, і то чомусь українською, швидко пішла до хати й заходилася поратися біля печі. У вікно бачила, як під’їхав син, як розмовляв із пічником, але не виходила, відчуваючи не лише сором за почуття, що несподівано спалахнули до майже незнайомого чоловіка, а й страх, що її невилюблене серце ось так, в одну мить збунтувалося тільки тому, що оцей таджик був не таким, як інші, а ніби виринув із її дівочих мрій про героїв і лицарів.
Чамшед працював без відпочинку. Крапельки поту скочувалися із чола на вії, він змахував їх рукавом старої сорочки, хоча Ксеня й повісила неподалік чистий рушник.
Кожен робив своє, і обоє мовчали. Здавалося, що пічник захопився тим, як викладав цеглину до цеглини, як слухняно лягала між цеглою розімліла з учорашнього дня глина. Видно було, що вкладав у працю не лише свою майстерність, а й душу. І Ксеня подумала, що, напевно, в холод, її зігріватиме щось більше ніж сама оця груба. Хоча, що більше? Хіба вдячність цьому чужому чоловіку, що несподівано сполохав її розпачливу буденність.
Коли почула спів, спочатку здивувалася. А потім вслухалася у незнайомі слова, нічого не розуміла, тільки мелодію, дивну і тужливу.
Не відразу зайшла до хати, після того, як пісня стихла. Не відразу спитала – про що співав, а коли спитала, почула:
– Про гори й сонце, про красиву дівчину.
– Таджичку? – Ксеня уперше за цей день посміхнулася й не ховала очей, ніби пісня розвіяла між ними ту напругу, що заважала радіти звичайному щастю простої розмови. – Чи, може, українку?
– Ні, таджичку. – Посмішка у Чамшеда сонячна, і в куточку біля очей спалахують пучечки промінчиків. Хоча й самі очі посміхаються, чорні й бездонні, немов таджицьке небо вночі.
Він іще співав, а потім захоплено розповідав, як навчався в інституті іноземних мов.
– Інститут Сотіма Улузгода. Чула про такий? – Ксеня заперечливо хитнула головою. – Найкращий вуз у Таджикистані, тепер уже університет. – Сказав те з гордістю і замовк, довго стукаючи руків’ям кельми по цеглині, яка чомусь лягала не так. А по обіді розповідав, як потрапив до Афганістану, коли служив у радянському війську. Таджиків туди не посилали – ті переходили на бік афганців, або ж і зовсім тікали додому. Його взяли, бо добре знав не лише таджицьку, спорідну з афганською, а й англійську. А то, – кивнув на фотографію юнака у формі десантника, що висіла на стіні, – то хто? Бачу – “афганець”.
Ксеня й собі глянула на фотографію, на яку дивилася по кілька разів на день, і вже не помічала, що дивиться. Фотографії батька, матері й брата давно були частиною цього дому і її життя.
– То мій брат – Паша. Його забрали в армію з інституту, ще й через тиждень після весілля. А потім, за кілька місяців – Афганістан. І все…
– Вибач. – Чамшед спохмурнів і замовк. А Ксені хотілося, щоб говорив і говорив. Вона б стільки розповіла йому про себе, про оцей дім, де зросла й була по-справжньому щасливою, про свого брата, що завжди посміхається до неї лише із фотографії. Про його доньку Іванку, яка ніколи не знала свого батька, але зросла гарним дитям. Тепер он аж у Німеччині проходить дипломну практику. Розповіла б про свою мрію займатися наукою, щоб полегшувати людям життя. І про те, як провалилася на екзаменах в столичний університет, а потім не могла впоратися зі своїм відчаєм і ніби вдарилася серцем об глуху стіну. Як цей дім спорожнів, коли горе підкосило матір. А потім і батька. А потім була ніби довга дорога в нікуди. Та першою не наважилася порушити мовчанку, що затяглася і стала важкою, немов тільки вчора у цій хаті оплакували сина, чоловіка і брата.
Уже надвечір, коли пічник не тільки виклав грубу, а й поштукатурив з усіх боків, коли приїхав син, щоб розплатитися з пічником і відвезти його додому, Ксеня наважилася, запитала:
– Невже ти ніколи не зможеш повернутися додому?
По тому як чоловік різко обернувся до неї, як згасло усміхнене обличчя, коли він показував Сашкові свою роботу, зрозуміла, що торкнулася найболючішого і пошкодувала, що спитала. Хоча він і не відповів, тільки мовчки стенув плечима та пильно глянув їй в очі, ніби застеріг більше не торкатися болючого. Чи ще від чогось застеріг. А підійшов до “Москвича”, обернувся:
– Надумалася їхати – їдь, – несподівано сказав те, про що вона й сама до кінця не знала. Сказав англійською – лише для неї. – Тільки ненадовго, бо чужина проковтне тебе, золота рибко, – посміхнувся, похитав головою, ніби за щось докорив. – Ти й сама не знаєш, яка ти золота… – Сів у машину і різко закрив дверцята, немов хотів швидше закрити від Ксені своє серце.
Біля води тиша. Ксеня довго дивилася на дрібненькі хвилі, що ні-ні, та й пробігали на прозорій поверхні. Думалося про осінь, хоча на дворі серпень і лише кілька вербових листків, ще зелених, плавали попід берегом. Нескоро, хіба після перших заморозків, оголяться верби. Їхні довгі віти умезнуть у кригу і тоді здаватиметься – дерева прикуті до ставу. “Як і я, прикута до цієї землі. Тільки прикута не до тепла, що по весні розтопить кригу. Але ж інші їдуть. Он Чамшед…”, – намагалася не згадувати зовсім чужого їй чоловіка, та він чомусь не виходив із думок, ніби її невилюблене серце стрепенулося, спохватилося навздогін невідомому, незвіданому, чого не було, та вже минулося. А його останні слова і те, як він їх вимовив, наче вкарбувалися в душу.
– Сумуєш? Чи, бува, не за тим чучмеком? – Ксеня здригнулася від несподіванки, бо замислилася й не помітила, як до неї підійшов Славко, по вуличному Сява, що раніше працював завфермою, а коли не стало ферми, а з нею й роботи – щодня п’яний.
– А ти чого тут? – запитала здивовано.
– Живу я тут, – відповів насмішкувато Сява. – У Тишковій хаті. І мене моя Нінка вигнала, як тебе твій синок.
– Давно вигнала? Я тебе ні разу не бачила. – Ксеня ще більше здивувалася, бо й не здогадувалася про його сусідство. – І як ти живеш у тій хаті – ні вікон, ні дверей, ще й дах провалився?
– Погано живу, Ксеньо, а пожаліти нікому. – Сява був тверезий, але очі мутні у червоних прожилках, обличчя брезкле, давно неголене. Ще й одяг брудний і м’ятий – видно спав, не роздягаючись. – Може, хоча б ти пожаліла – налила сто грамів – я, Ксеньо, одроблю, хрест побей – одроблю. Ти ж мене знаєш.
– Які сто грамів? – Ксеня докірливо похитала головою, – ти б, Славко, за розум узявся – у тебе ж руки золоті, сім’я, діти…
– Повчи – грамотна, – очі Сяви вмить стали колючими, – чучмеку, не бійсь, наливала. І не тільки наливала – я чув, як ви щебетали, тільки не розібрав – про що, бо не по-нашому.
– Іди ти… Куди йшов, – розсердилася Ксеня, повернулася на стежку, але Сява вчепився їй в руку:
– А я до тебе йшов. Бачив, як ти отут… купаєшся – таке добро пропадає. Я ж по-хорошому – бери мене у прийми, – грайливо потягнув Ксеню до себе, – чим я гірший від інших?
– Ти, що – здурів? – Ксеня із силою вирвала руку. – Ще мені такої халепи не вистачало. Я твоїй жінці розкажу!
– Наче їй не однаково. – Сява скривився. – Це я розкажу. Чучмеку так все можна було, а мною гидуєш. Погляньте на неї, яка чесняга.
– Не твоє діло! Тебе не спитала, як мені жити й що робити. Іди собі, а до мене більше не підходь! – швидко пішла по стежці та все ж почула:
– А то що? Комусь пожалієшся? Кому? Хіба чучмеку своєму.
До вечора Ксеня копала картоплю, часто розгиналася, вдивлялася то на дорогу, то на Тишкове подвір’я. А коли споночіло, занесла сокиру й поставила у сінях за дверима. На столі пошукала найбільшого ножа і поклала під ліжко. А потім вслухалася у тишу за вікном. “Ходить він тут, бачиш ти його. Це ж, певно, й під вікнами. А щоб ти ходив, як хмара по небу”, – розсердилася на несподіваного сусіда, що так безсоромно втрутився і в цей її світ. Не раз підводилася, вмикала світло й подовгу сиділа у старому спортивному костюмі замість нічної сорочки. Уже, коли надворі почало сіріти, страх потроху відступив. Та Ксеня так і не винесла з хати сокири, а великий ніж завжди лежав на видноті.
Все ж, за літо звиклася із самотиною. Навіть полюбила, бо у віддаленості від усіх живеш за ритмом лише власного серця. От тільки страх не відпускав і часом переходив у відчай, коли думала про завтрашній день: ні сім’ї, ні роботи, ні навіть надії, що ти комусь у цьому світі будеш потрібна.
Потихеньку згасало і тепло в душі, що несподівано приніс із собою Чамшед. Дивне тепло, немов осяяння у мороку тоді, як чула його мову, його пісню, бачила його совісні очі. Наче наснилося.
