Володимир СЕМИСТЯГА,
голова Луганського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
Соборність України – це єдиний спосіб нашого існування у просторі і часі. Історично повчальна, обґрунтована життєвою практикою минулих поколінь, які тисячоліттями мешкали на своїй Богом даній землі від Сяну до Дону, вона вимагає від нас, їхніх нащадків, в умовах віковічного протистояння як з європейськими сусідами, так і з перманентною військовоколоніальною агресією московських угрофінських азійських зайд. Щоденно докладати над зусиль у боротьбі за право залишатися європейцями в центрі Європейського континенту. Ось чому маємо робити все належне, а то й неможливе, для збереження територіальної цілісності нашої держави, зміцнення єдності її регіонів, консолідації нації, згуртованості довкола української державності й української ідентичності національних меншин, які мешкають на її теренах. І, безумовно, постійно дбати про власну безпеку.
На жаль, усе перераховане об’єднують спільні дефініції — виклики і загрози в усі історичні періоди. Про деякі з них і поведемо мову. Адже дата 22 січня в нашій історії змушує думати й говорити не тільки про День Соборності та Акт Злуки, а й про День проголошення IV Універсалом УЦР самостійності та незалежності України. Чому ж, відзначаючи День Соборності тільки як Акт Злуки, ми ігноруємо День Незалежності новітньої української державності? Чому цей день ігнорується, як День загальнонаціонального переможного свята? Чому не відбуваються цього дня урочистості у тому палаці, де проголосили незалежність України? Адже це вчергове примусило б замислитись над тим, якою ціною ми здобули Незалежність, та до чого призводить безпам’ятство та ігнорування уроків історії. Наведу один приклад: вручення президентом України В. А. Ющенком у цьому палаці мені почесної нагороди “Заслужений працівник освіти України” (2008 р.) викликало велике піднесення серед просвітян, працівників освіти, урядовців на Луганщині. Беззаперечно, що таке явище відбулося і в інших областях, звідки були номінанти, удостоєні нагород за успіхи в державотворенні. Виникає запитання: а що ж відбулося з палацом? Чому владці принишкли, чому замовчують долю цієї історичної споруди? Запитань “чому” можна поставити безліч, от тільки відповіді на них ні від київської міської, ні від центральної державної влади немає і навряд чи буде.
Розуміння соборності завжди було різним у наших керманичів. Та й виникло воно не на пустому місці. Вже на початку 20го ст. в середовищі національнодемократичної інтелігенції були чітко окреслені не тільки теоретичні, а й територіальні підвалини Соборної України. Вже тоді було зрозуміло, що Соборність – це безперервний рух уперед. Але водночас мало хто звертав увагу на можливі об’єктивні та суб’єктивні перепони, котрі б заважали здійснити цей акт одноразово — раз і назавжди! Чи всі тоді переймалися цим? На жаль, ні. Так один із керманичів української держави, Володимир Винниченко, під час вшанування галицької делегації в Києві, після затвердження “Акту Злуки” відзначив їхні високі патріотичні якості: дисципліну, європеїзм, точний аналіз як важливі для української нації. А взамін від східняків… нічого, окрім розмаху їхньої душі.
Тож донеччанин Микита Шаповал, перебуваючи в екзилі, тільки аж через 13 років після цих знакових подій у Києві спромігся пояснити, чому Злука 22 січня 1919 р. була фіктивною, а розлука – реальною. Та тому, на його думку, що листопадова революція 1917 р. на теренах підросійської України була революцією соціальною, а в Галичині — національнополітичною. Ось це і була та причина, чому Соборність восени 1918 р. трагічно розпалася.
На його думку, святкувати можна лише проголошення мети, а не того шляху, яким уряди йшли 22 січня.
Чи не нагадує це сучасні події, що відбулися в України під час Революції Гідності, та ледве не призвели до втрати власної державності? Адже на Сході на Півдні України знайшлося чимало готових за шмат гнилої ковбаси та за рахунок власного шлунку продатися ворогу, виступити проти своєї держави, її народу та особистої свободи.
Як ніколи і нині залишаються актуальними застороги та попередження М. С. Грушевського щодо загрози національній і територіальній соборності. Він неодноразово закликав виховувати в українців почуття солідарності, спільної історичної долі, єдності, не роздмухувати різниць, які їх розділяють, “не чіплятися того, що ділить і роз’єднує поодинокі частини української землі, а пильнувати того, що лучить і єднає їх до купи, і се зміцнювати і розвивати мусимо як в житті і традиції, так і в першім великім органі всякої національної єдності і національного розвою — в національній мові й її культурній, літературній формі… Єднатися, концентруватися, а не ділитися, не розбігатися — се повинно бути у всім нашим гаслом”.
В умовах новітньої російськоукраїнської війни, коли ворог анексував Крим, окупував частину українського Донбасу, користуючись неоковирністю української Феміди, в Україні потужно діє “п’ята колона”. Тільки через 6 років після надання фінансовоматеріальної та військової допомоги, особистого перебування у злочинних НЗФ на теренах Донбасу спецслужби України спромоглися оголосити підозру лідеру ЛДПР В. Жириновському у вчинених злочинах. Тільки сліпий не бачить, а глухий не чує, як власні політики вчиняють наругу над свідомістю українських громадян, пропагуючи через втрачений державою інформаційний простір національний розбрат і зраду інтересів держави, дискредитують ідеї Революції Гідності, принижують українських патріотів, які захищають державу, не шкодуючи власного життя.
Серед нагальних загроз існування України — несформованість власної політичної еліти, невизначеність власної національної ідеї, слабкість внутрішньоекономічних зв’язків, недоречний пацифізм в умовах війни, тотальна корупція, клановість та засилля олігархату, неоднозначне трактування історичного минулого як держави, так і окремих її регіонів. І таких прикладів можна навести чимало. Та чи найголовніша загроза не тільки для існування України, а також й світової цивілізації йде від Росії, де набирає обертів фашизація суспільства.
Серед тих, хто одним із перших піднявся на боротьбу з ворогом, були просвітяни Луганщини. Серед них просвітянські структури: Луганська, Антрацита, Кадіївки, Ровеньок, Хрустального. Зі зброєю в руках проти ворога у національних військових формуваннях виступили їхні активісти: О. Ющенко, В. Ткалич, В. Зоря, А. Головченко, Г. Фоменко, О. Пантелеєв, І. Орел та сотні інших. Їх надихали не тільки події 22 січня 1919 р. у Києві, а й події 22 січня 1939 р., коли на Закарпатті, у Хусті, зібралися понад 30 тисяч осіб з усього краю під проводом Августина Волошина і які спромоглися, хоч і не надовго, в умовах початку Другої Світової війни, яка насувалася, відродити українську державність під гаслом українського пророка Т. Шевченка:
Свою Україну любіть,
Любіть її во время люте…
Усі вони були учасниками ланцюга єднання 1990 р., яким нове покоління засвідчило непоборний дух Соборності української нації.
У непростих сьогоднішніх умовах серед різноманітних політичних та громадських структур тільки “Просвіта” з її ідеологією державотворення реально спроможна об’єднати розбурхане суспільство та виконати місію і давню мрію українства — створити єдину незалежну європейську соборну Україну.
То ж наше завдання — розбудувати “Просвіту” заради розбудови соборної України, — не скасовується, як ніколи актуальне.
