Микола ШУГУРОВ: “Ми знали напам’ять численні вірші Шевченка…”

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук,
лауреат Національної премії України
імені Тараса Шевченка
Проєкт “Подробиці Шевченкового життя” започатковано в січні 2019 р. Він умотивований глибоким усвідомленням поетових слів з автобіографічного “Листа Т. Г. Шевченка до редактора “Народного чтения”” (лютий 1860 р.):
“…Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини. Але я не маю духу входити у всі її подробиці”.
Цього року наші публікації присвячені 160й річниці з часу смерті національного Генія і Пророка.
У черговій статті Володимир Мельниченко розповідає про українського шевченкознавця, літератора, юриста М. В. Шугурова, який у квітні 1861 р. супроводжував домовину з тілом Тараса Шевченка в Москві, був присутній на панахиді в арбатському храмі святого Тихона Амафунтського. Наприкінці цього року спливає 120 літ з часу смерті М. В. Шугурова.

“Ми плакали, коли до нас дійшла вістка про його смерть”
27 квітня 1861 року вісімнадцятирічний Микола Васильович Шугуров (1843–1901), уродженець села Кореньок Глухівського повіту Чернігівської губернії, був серед людей, які зустріли на Миколаївському двірці в Москві поїзд із Петербурга з домовиною Тараса Шевченка, супроводжуваною в Україну Григорієм Честахівським і Олександром Лазаревським. Ще навчаючись у НовгородСіверській гімназії, він мріяв побачити Кобзаря. Згадуючи пізніше про студентів з України в Московському університеті, Микола Шугуров свідчив: “Ми знали напам’ять численні вірші Шевченка і плакали, коли до нас дійшла вістка про його смерть”. Він і зараз стояв схвильований, знічений, а коли винесли труну та поставили на кінні дроги, не стримував сліз…
Траурна процесія, в якій найбільше було студентів, у тому числі росіян і поляків, кілька офіцерів і панночок, вийшла на Цвєтной бульвар, а неподалік від Сухаревої вежі, саженів за п’ятдесят, Микола Шугуров помітив, як Григорій Честахівський, побачивши в лавочці портрет Омеляна Пугачова, підбіг до свого товариша Олександра Лазаревського й сказав йому: “Дивись, он Пугачов в кайданах кланяється Тарасові”. Вийшовши на СадовоСамотьочну вулицю, похоронна процесія повернула круто на південь Цвєтним бульваром, а потім — на захід Петровським бульваром. У полі зору людей з’явився величний ансамбль ВисокоПетровського монастиря, заснованого ще в XIV столітті митрополитом Петром, який на початку століття був освячений патріархом Константинопольським. Люди з траурної процесії перехрестилися… Микола Шугуров спостерігав, як їх ставало все більше… Дехто приставав, очевидно, знаючи, чий прах везуть, інші запитували й, почувши ім’я Шевченка, мовчки приєднувалися до скорботної ходи…
Далі всі перейшли на Страсний бульвар і знову хрестилися перед Страсним жіночим монастирем, повз який Шевченко проходив три роки тому — в березні 1858 р. Уже внизу на Тверському бульварі світло виглянула з Богословського провулка церква Іоанна Богослова XVII століття, та процесія рухалася далі, й ось через сотню кроків уже видно церкву Великого Вознесіння, а попереду — церкву Феодора Студита, які Шевченко бачив на власні очі.
Нікітським бульваром, повз будинок Тализіна, в якому помер Микола Гоголь, домовина з прахом Шевченка в’їхала на Арбатську площу, і перед зажуреними та втомленими людьми, котрі пройшли пішки майже шість верст, постали дві церкви: святих Бориса і Гліба та святого Тихона Амафунтського біля Арбатських воріт. Якраз цей храм обрав Шевченків друг, московський професор Осип Бодянський із української Варви для зупинки в Москві поетової домовини й панахиди над його прахом.
Олександр Лазаревський, який у 1898 р. оприлюднив листи Григорія Честахівського про похорон Тараса Шевченка, в невеличкій передмові до цієї публікації коротко згадав про перебування домовини з тілом поета в Москві: “Прямо зі станції залізної дороги домовина була перевезена і поставлена до наступного дня в церкві Тихона на Арбаті. Цю обставину добре пам’ятає і М. В. Шугуров, тоді студент Московського університету. В церкві тілу поета кланялися О. М. Бодянський і М. С. Тихонравов…”1.
Ця інформація стала єдиним документальним знаком того, що в панахиді над прахом поета взяли участь, поперше, близькі друзі Шевченка, як Осип Бодянський, подруге, прихильники його таланту з інтелектуалів, не знайомі з ним особисто, як професор Московського університету Микола Тихонравов і, нарешті, молоді люди, як Микола Шугуров. Тобто вони втрьох уособлюють значну частину москвичів, які прийшли попрощатися з великим українським поетом.

“Це добре пам’ятає і М. В. Шугуров, тоді студент Московського університету”
Про важливу дату в біографії Миколи Шугурова. У всіх публікаціях, починаючи з Некролога йому у 1901 р. і до Вікіпедії, читаємо, що він закінчив у 1861 р. НовгородСіверську гімназію. Втім, Олександр Лазаревський, як уже знаємо, стверджував, що в квітні того року він був студентом Московського університету, про що йому міг сказати лише сам М. В. Шугуров. Тоді виходить, що Микола Шугуров вступив до університету у 1860 р.
Щодо численних неточностей і помилок у Вікіпедії навіть говорити не буду, проте вони могли трапитися і в згаданому Некролозі. Скажімо, там ідеться про те, що М. В. Шугуров тяжів до історикофілологічного факультету Московського університету, насправді, його було створено за Університетським статутом 1863 р., а на час вступу М. В. Шугурова діяло лише відділення словесності або історикофілологічне відділення філософського факультету.
Залишилася розповідь Миколи Васильовича про те, що вибір юридичного факультету був “чистою випадковістю”. Він дізнався, що екзамен з латини, з якою він не дружив, на історикофілологічному відділенні приймав професор П. М. Леонтьєв, “і екзаменував відносно суворо, а майбутніх юристів екзаменував інший професор і екзаменував легко. Це й вирішило вибір факультету”. Принаймні, знаючи з документів характер і вдачу професорафілолога П. М. Леонтьєва, можу підтвердити правдивість зібраних молодим Шугуровим студентських чуток, які так рішуче вплинули на його долю.
Якщо ж, усетаки припустити, що Олександр Лазаревський назвав студентом університету гімназиста, котрий в квітні 1861 р. лише приїхав до Москви для складання іспитів (того року їх приймали вже в травні місяці), то для заперечення близькому другові Миколи Шугурова необхідно нарешті пред’явити читачеві відповідні документи.
Так само безглуздо виглядає твердження, що М. В. Шугуров закінчив університет у 1867 р. Навчання в ньому тривало чотири роки, на медичному факультеті — п’ять років. Мені вдалося знайти в архіві невідомий документ, датований якраз початком 1867 р., який свідчить, що наш герой у той час уже працював: “Дано сие свидетельство из Московского окружного суда служащему в оном суде кандидату на судебные должности Николаю Васильевичу Шугурову для свободного проживания в г. Москве впредь на один год. Февраля 3 1867 года”. До речі, жив Микола Шугуров в Арбатській дільниці міста. Ніби сама доля не відпускала його далеко від того місця, де в свій час знаходилася домовина з прахом Шевченка…
Ми маємо справу лише з очевидними, достовірними фактами і, тримаючи документи в руках, можемо сказати, що навчання М. В. Шугурова в Московському університеті випало на непростий період його історії. Саме тоді університет у зв’язку з відміною кріпосного права переживав переломний час і піднесення волелюбності, до нього потягнулася нова молодь з провінції. В університеті відмінили навіть традиційну форму одягу, що було серйозною ознакою демократизації студентського життя, адже впродовж багатьох років студенти мали суворо дотримуватися форми. Не випадково Л. М. Толстой свого часу писав: “Вступая в Университет, я уже не думал о поприще науки,.. а о мундире с синим воротником…”
У 1861 р. вступні екзамени в університет проходили більш демократично, екзаменаторами виступали вчителі гімназій під головуванням когось із університетських професорів, вони доброзичливіше ставилися до вихідців із простого люду. Водночас, намагаючись вгамувати студентські пристрасті, університетське начальство ввело нові правила, що звужували права студентів і перешкоджали доступ в університет демократичним елементам. Формальні реформи не виключали політичний нагляд за процесом навчання, а навіть посилювали контроль за студентами у вигляді попечителів, інспекторів, педелів (наглядачів), поліції…
Тим не менше, за таких жорстких умов в університеті діяли підпільні суспільнополітичні гуртки, до яких входили українські студенти. Скажімо, в гурток “Вертеп” (1856–1859) входили О. Котляревський, М. Свириденко. П. Єфименко. На рубежі 1850–1860 рр. в університеті існував гурток І. Аргіропуполо — П. Зайчневського, який видавав літографованим способом і поширював твори Шевченка. У висновках спеціальної університетської комісії зазначалося, що “літографія лекцій послужила приводом до поширення недозволених творів”. Як правило, члени цих гуртків були знайомі з безцензурною поезією Шевченка. Навіть заклик П. Зайчневського “до сокири”, кинутий в суспільну думку, певно, взятий у поета. Один із активних учасників згаданого гуртка Л. Ященко листувався з “вертепником” П. Єфименком. Під час арешту Л. Ященка й І. Аргіропуполо у них було знайдено твори Шевченка.
Призвідників студентських виступів вже тоді виключали з університету. Про це є цікаве свідчення М. О. Максимовича з його неопублікованого листа з Москви до дружини в Україну на Михайлову гору ще в листопаді 1858 р.: “В университете идёт безладно: студентской молодёжи дали было излишнюю волю, так они и заважничали до того, что профессоров стали выгонять и ректору, и попечителю грубить стали. Но… была уже, говорят, расправа и многих верховодов исключили с дурными аттестатами”2.
Втім, якраз у цей час — наприкінці 1850х рр., в Московському університеті склалася Українська студентська громада, яка нараховувала близько 30 осіб, а в 1865 р. — 63 особи. Студенти прагнули, за словами Марка Вовчка, “працювати для України”. Серед головних членів громади назвемо Фелікса Волховського3, Івана Силича, Валеріяна Родзянка, Івана та Михайла Роговичів, Павла Капніста4, Миколу Калениченка, Василя Гука, Володимира Тхоржевського, Іллю Деркача. Членами Громади можливо також були Ананій Брежинський, Семен Гирчич, Микола Динник, Михайло Максимович, Олександр Милорадович, Павло Прокопенко, Іван Самойлович, Віктор Скипський5.
Микола Шугуров став бібліотекарем Української громади й у цій почесній іпостасі був аж до 1866 р. Його вже згадане свідчення стосовно студентів, які “знали напам’ять численні вірші Шевченка”, підтверджує, що саме постать і творчість Кобзаря об’єднували в Москві українських патріотів.
М. В. Шугуров був знайомий з О. М. Бодянським, як бібліотекар Української громади він неодноразово перетинався з професором із Варви. У своїх спогадах Микола Васильович, зокрема, розповідав про студента Московського університету з Чернігівщини Василя Гука, який “постачив кільканадцять зібраних ним українських пісень до багатої збірки О. М. Бодянського”.
Але й це ще не все. М. В. Шугуров потрапив у престижний радянський словник “Деятели революционного движения в России”, виданий у Москві 1928 р. Дослівно про нього було написано таке:
“Окончил Московский университет со званием действительного студента6. Привлекался в 1866 г. к дознанию Московской следственной комиссией по делу 4 апреля 1866 г. за участие в качестве библиотекаря “малороссийской общины”, основанной в 1863 г. студентами унта, но от ответственности освобождён. В 1868 г., проживая в Москве, принимал участие в “Рублёвском обществе” Г. Лопатина — Ф. Волховского”7.
Про участь в Українській громаді вже йшлося. Щодо “Рублевого товариства” (назване за розміром вступних внесків), то це була доволі поміркована організація, що діяла в обох російських столицях, а в Москві очолювана Ф. В. Волховським — секретарем Української студентської громади й товаришем М. В. Шугурова. Вона ставила за мету організувати “ходіння в народ” і просвітлювати селян із допомогою легальних і нелегальних видань. У лютому 1868 р. більшість членів, зокрема Ф. В. Волховський, була арештована, проте це не зачепило М. В. Шугурова, який, зайнятий роботою в окружному суді, не занурювався глибоко в народницьку діяльність. Але Микола Васильович змушений був залишити Москву.

Микола Шугуров — шевченкознавець
Микола Шугуров переїхав до Симбірська, де працював товаришем прокурора Валеріяна Родзянка, з яким товаришував в Українській студентській громаді у Москві. Пізніше Микола Васильович переїхав в Україну, був призначеним товаришем голови Одеського окружного суду, потім переведений у Стародуб на Чернігівщину, знову працював товаришем голови суду.
Наприкінці 1874 р. М. В. Шугурова було прийнято в дійсні члени південнозахідного відділу Географічного товариства (в Києві), зорганізованого відомими українськими діячами з метою наукового дослідження історії України, він був активним членом відділу до його закриття в 1876 р. У 1887 р. за підтримки Олександра Лазаревського Миколу Васильовича обрали членом Київської організації судової палати, він працював ревізором судових установ, а в останні роки життя — головою окружного суду в Ніжині. У 1880–1890х рр. особливо здружився з О. М. Лазаревським і В. В. Тарновським (молодшим).
У 1888 р. ввійшов до редакційного кола “Киевской старины”, в якому залишався до смерті. Вмістив у журналі низку статей, заміток і рецензій з української історії, краєзнавства, етнографії, мистецтвознавства. В Некролозі з нагоди смерті М. В. Шугурова відзначалося також, що він зробив внесок у написання біографій “видатних діячів у сфері культурного життя Малоросії… Найкрупнішою з них була біографія І. Ф. Тимковського”8. Справді, ще відомий історик Д. І. Багалій назвав її надзвичайно важливою працею. Публікації М. В. Шугурова про Іллю Тимковського — доктора права і філософії, одного з засновників Харківського університету, старшого дядька Михайла Максимовича й нині цитуються в новітніх дослідженнях. До речі, можу засвідчити, що відбиток великої публікації (73 стор.) М. В. Шугурова “Илья Федорович Тимковский, педагог прошлого времени” з журналу “Киевская старина” за 1891 р., зроблений в Київській друкарні Г. Т. КорчакНовицького (1891), зберігається не лише в Бібліотеці Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, а й у Російській державній бібліотеці в Москві.
Так само важливими й досі затребуваними є документи з кулішезнавства, зібрані М. В. Шугуровим, або його докладний опис маєтку П. О. Куліша, який був використаний у ХХІ столітті для створення історикомеморіального музеюзаповідника Пантелеймона Куліша “Ганнина Пустинь”.
Проте в згаданому тексті Некрологу не згадувалися шевченкознавчі публікації М. В. Шугурова, й лише докладений до нього неповний перелік статей і заміток автора (понад 40 назв) давав уяву про плідну діяльність Миколи Васильовича в цій царині.
У невеликій статті про М. В. Шугурова в “Шевченківській енциклопедії” справедливо зазначено, що “у низці відгуків на статті про життя і творчість Шевченка Шугуров вказував на суттєві помилки, яких припустилися автори надрукованих матеріалів”.
В іронічній замітці “По поводу одного стихотворения Т. Г. Шевченко” в “Киевской старине” (1893, № 8) Микола Васильович оперативно розкритикував російського журналіста Г. П. Дем’янова за те, що в статті про перебування Шевченка в Нижньому Новгороді в “Историческом вестнике” (1893, № 5) той опублікував поетів вірш “Думка” (Нащо мені чорні брови…) як раніше не друкований: “Курйозно, що це робиться стосовно одного з найвідоміших віршів Шевченка, який… могли б знайти бодай розгорнувши будьяке видання “Кобзаря””. Враховуючи ще й те, що поезію було надруковано з численними помилками, Микола Шугуров вимагав, “щоб з поваги до пам’яті поета редакція… повідомила своїм читачам справжній текст вірша…”9. І представив повний правильний текст Шевченкової поезії! Микола Васильович любив її пронизливохвилюючі рядки:
Літа мої молодії
Марно пропадають,
Очі плачуть, чорні брови
Од вітру линяють.
У хронології публікацій автора приверну увагу до замітки М. В. Шугурова “О рисунках Т. Г. Шевченко, исполненных по поручению Киевской археографической комиссии в Волынской губернии” в “Киевской старине”10. Вона написана в зв’язку з публікацією в тому ж номері журналу ґрунтовної статті українського історика О. І. Левицького “Археологические экскурсии Т. Г. Шевченко в 1845–1846 гг.” і, за скромною заявою автора, “лише в доповнення до відомостей О. І. Левицького”. Та ж які важливі доповнення! Микола Васильович уперше описав Шевченкові рисунки 1846 р.: “Почаївська лавра з півдня”, “Почаївська лавра зі сходу”, “Успенський собор Почаївської лаври. Внутрішній вигляд”, “Вид на околиці з тераси Почаївської лаври”. В результаті у сучасному 8му томі Повного зібрання творів Тараса Шевченка у дванадцяти томах (Живопис і графіка 1843–1847) зафіксовано щодо перших трьох рисунків: “До наукового обігу введено М. В. Шугуровим 1894 р.”. А щодо четвертого рисунка — “Вперше згадано М. В. Шугуровим 1894 р.”.
Завдяки М. В. Шугурову відомо також і про незнайдений Шевченків портрет Л. І. Зотової (громадянської дружини В. М. Лазаревського). Він згадував про нього в своїй рецензії на “Каталог украинских древностей коллекции В. В. Тарновского”: “В. М. Лазаревському належав ще один портрет, намальований Шевченком олійними фарбами, саме пані Л. І. Зотової, який нині належить молодшому синові В. М. Лазаревського”11.
У вже згаданому списку публікацій М. В. Шугурова, докладених до Некрологу, йому присвяченого, пропущено велику статтю “К биографии Т. Г. Шевченка”, опубліковану в “Киевской старине” під псевдонімом “Н. Васильев”12. Не відзначено її і в замітці про М. В. Шугурова у “Шевченківській енциклопедії”. Втім, саме ця стаття є зразком ґрунтовного збирання й розгляду автором документів, у даному випадку про період заслання поета до відправлення його в Новопетровське укріплення. Зокрема, М. В. Шугуров зазначав:
“Так як для біографів Т. Г. Шевченка мають значення відомості про те, з ким саме він у той час знаходився в переписці, то наводимо повний опис паперів, знайдених у Шевченка під час обшуку і представлених Обручовим13 військовому міністру… Для повноти відомостей наводимо також опис книг, які були відібрані у Шевченка…”14.
У четвертій книзі “Киевской старины” за 1899 р. Микола Шугуров опублікував уривок спогадів “Ещё из воспоминаний Ф. М. Лазаревского о Шевченко”, зазначивши, що той є “найдостовірнішим розповідачем бачених ним подій”, а тому “незважаючи на незавершеність цього рукопису, зміст його не повинен залишитися невідомим читаючій публіці…”15.
Через номер, усередині 1899 р. Микола Шугуров оперативно передрукував у “Киевской старине” (1899, № 6) з журналу “Русский архив” (1899, кн. 1, № 4) спогади вже Михайла Лазаревського про життя Тараса Шевченка в Орській фортеці у своєму викладі. Зокрема, він пояснив читачам, що ці спогади доповнюють спогади його брата Федора Лазаревського про Шевченкове перебування в Оренбурзі, надруковані в “Киевской старине” на початку 1899 р. Микола Васильович, як історик, наголошував: “…Голос Михайла Матвійовича з цього предмету має великий інтерес, бо, наскільки для оренбурзького життя Шевченка цінні спогади Федора Матвійовича, як очевидця, настільки важлива для біографів розповідь Михайла Матвійовича про життя Шевченка в Орській фортеці… Михайло Матвійович часто бував в Орській фортеці, бачився там з Шевченком і особисто спостерігав ті факти, про які інші говорили лише на підставі почутого, не виключаючи й Федора Матвійовича…”16.
Микола Шугуров був скрупульозно точний в кожній подробиці Шевченкового життя. Скажімо, він вказує, що Михайло Лазаревський точніше, ніж Михайло Чалий, визначив час перевезення засланця фельд’єгерем Карлом Віддером із Петербурга до Оренбурга. Так само він поправив відомого поетового біографа Олександра Кониського, який переплутав підписи під фотографіями двох братів Федора і Михайла Лазаревських17.
Завдяки Миколі Шугурову в другій книзі “Киевской старины” за 1900 р. було вперше надруковано під заголовком “Из воспоминаний В. Я. Карташевской о Т. Г. Шевченко” розповідь очевидиці про історію сватання Шевченка до Ликері Полусмак.
Ці шевченкознавчі заслуги М. В. Шугурова були помічені й наголошені не відразу. Скажімо, його сучасник, відомий історик М. П. Василенко (1867–1935), розкриваючи біографію Миколи Шугурова на початку минулого століття, навіть не згадав про них, але сказав найголовніше: “Микола Васильович гаряче любив свою батьківщину і науку… О. М. Лазаревського, М. В. Шугурова і В. В. Тарновського пов’язувало разом одне головне почуття — любов до своєї батьківщини — Малоросії та бажання бути їй, так чи інакше, корисним…”18.
Тому прикро, що в “Шевченківській енциклопедії” М. В. Шугуров названий “російським юристом і літератором”…
До речі, його приватна колекція старожитностей українських стала основою для заснування в 1902 р., тобто через рік після смерті М. В. Шугурова, Глухівського краєзнавчого музею. Омелян Пріцак вважав, що його фундаторами “були поміщики та капіталісти українського походження або із поукраїнщених родів” і склав відповідний список, до якого включив і М. В. Шугурова. Насправді, не поміщика й не капіталіста, а українолюба з українського роду.

“Важко все записати…”
На завершення повернуся до тих квітневих днів 1861 р., коли домовина з прахом Шевченка перебувала в московському храмі святого Тихона Амафунтського біля Арбатських воріт. Річ у тому, що про саму панахиду в цьому храмі ніде й ніколи жодного слова не залишили присутні на ній Осип Бодянський і Григорій Честахівський, а Олександр Лазаревський лише коротко згадав про подію в цитованому на початку цієї статті фрагменті. Все мало бути інакше! Журнал “Основа”, друкуючи в червні 1861 р. докладну статтю про проводи праху Шевченка з Петербурга до Москви, обіцяв наступну розповідь після “отримання докладного опису… промов, сказаних над ним у Москві…” Проте промов у храмі не дозволили, більше того, в московських газетах не з’явилася навіть інформація про панахиду над прахом Шевченка…
У результаті склався дивовижний історіографічний феномен, за яким відомо, що панахида в Москві була багатолюдною, а з конкретних її учасників, як уже зазначено, названо лише О. М. Бодянського та М. С. Тихонравова… Наприкінці ХІХ століття О. М. Лазаревський щиросердно зізнався, що не пам’ятає “інших відвідувачів (панахиди. — В. М.) з тодішнього вченолітературного світу…” Втім, він тоді фактично залучив до своїх спогадів М. В. Шугурова, котрий за його словами, “цю обставину добре пам’ятає…” Проте це зовсім не означає, що Микола Шугуров залишив окремі спогади про московську панахиду, як твердили автори книги “Шевченко в Москве”19. Певно, їм дуже хотілося, щоб очевидець зробив це…
Тут обов’язково треба нагадати, що вже згаданий М. П. Василенко стверджував: “З Миколою Васильовичем Шугуровим Олександр Матвійович (Лазаревський. — В. М.) познайомився… в 1880х уже роках, коли М. В. Шугуров був призначений членом Київської Судової Палати…”20. Тобто, не раніше 1887 р. Якщо це так, то виходить у квітні 1861 р. вони не познайомилися, що цілком можливо. Втім, якось між ними, через більш як чверть століття, зайшла розмова про московську панахиду над прахом Шевченка, і М. В. Шугуров розповів про свою участь в ній, а також підтвердив присутність на панахиді професорів Московського університету О. М. Бодянського й М. С. Тихонравова, яких знав в обличчя. Тому О. М. Лазаревський і зафіксував у 1898 р.: “Цю обставину добре пам’ятає і М. В. Шугуров, тоді студент московського університету”. Але чому він не додав жодного нового прізвища, хоча б, скажімо, свого земляка й студентського товариша П. Г. Васькова, який, очевидно, був із ним? Якби Микола Васильович у 1861 р. відправив у часопис “Основа” розповідь про панахиду над тілом Шевченка на Арбаті, то її, безперечно, було б опубліковано. Проте студент з України, мабуть, і помислити не міг тоді про виступ у пресі. Але чому він не зробив цього пізніше, коли вже займався шевченкознавством і працював у “Киевской старине”?! Принаймні, через десятки років привід однозначно був, адже О. М. Лазаревський звернувся до нього за підтвердженням своїх спогадів. А М. В. Шугуров, можливо, вже не пам’ятав конкретних людей, які були в церкві святого Тихона? Чи він таки не мав чого додати? А може з природженою скромністю вважав, що досить буде свідчення людини, яка разом з Г. М. Честахівським всю скорботну дорогу супроводжувала труну з Петербурга в Україну, а він був лише мимовільним свідком московської панахиди?
Я довго шукав відповіді на ці запитання і нарешті знайшов їх у свідченнях людей, які добре знали Миколу Васильовича, — у співробітників “Киевской старины”. Вже після смерті Шугурова журнал писав про свого автора: “На жаль, доволі рідко М. В. Шугуров брався за перо, та й то в більшості випадків О. М. Лазаревський спонукав його поділитися з читачами багатими відомостями, якими, безсумнівно, володів М. В. Шугуров і які, на жаль, зовсім невикористаними забрав з собою в могилу”.
У неопублікованому щоденнику Шугурова натрапив на запис: “Тепер, переносячись у минуле, я ніби знову переживаю і те, що мене колись радувало, і те, що мене потім мучило”. В іншому місці щоденника обпекли слова: “Важко все записати…” Серед відомостей, які забрав з собою в могилу напрочуд скромний і мовчазний Микола Шугуров, я поставив би на перше місце дорогоцінну в наш час інформацію про перебування домовини з прахом Тараса Шевченка в Москві. Дуже шкода, що Микола Васильович не залишив спогадів про 27–28 квітня 1861 р. Так, так, я безперечно добре розумію, що історія не терпить умовного способу, але ж як жаль!

1 Письма Честаховского, писанные в 1861м году о похоронах поэта Шевченка // Киевская старина. 1898. Т.ІХ. — С. 168.
2 Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, ф. 32, № 8, арк. 2 зв.
3 Волховський Фелікс Вадимович (1846–1914) — виходець із Полтави, секретар Української громади. Політичний діяч, поет. На деяких його творах позначився вплив Шевченка. З 1873 р. член гуртка “чайківців”, учасник народницького руху в Україні. У 1878–1889 рр. — на засланні в Сибіру, потім в еміграції. Пропагував поетичну спадщину Кобзаря в Лондоні. Учасник створення партії есерів, у 1905–1907 рр. один із керівників її воєнної організації.
4 Капніст Павло Олексійович (1842–1904) — син учасника руху декабристів Олексія Капніста, з яким Шевченко познайомився в 1843 р. у селі Мойсівці.
5 Докладніше див.: Олександр Стовба. Українська студентська громада в Москві 1860х років. — Збірник на пошану проф. дра Олександра Оглоблина. — НьюЙорк: Видання Української Вільної Академії Наук у США, 1977. С. 411–453.
6 Студент, який успішно закінчив університет, але не набрав необхідної кількості балів для отримання вченого ступеня кандидата. Скажімо, О. М. Бодянський у 1834 р. закінчив університет кандидатом. Звання “дійсного студента” відмінено у 1884 р., взамін було введено “диплом 2го ступеня”.
7 Деятели революционного движения в России. Биобиблиографический словарь. Том первый. — М., 1928. С. 473–474.
8 Киевская старина, 1901, № 12. С. 487.
9 Киевская старина, 1893, № 8. С. 302.
10 Киевская старина, 1894, № 2. С. 318–319.
11 Киевская старина, 1893, № 6. С. 535.
12 Киевская старина, 1896, № 2. С. 129–151.
13 Йдеться про обшук у ніч з 22 на 23 квітня 1850 р. в Оренбурзі й арешт Шевченка вранці 23 квітня за наказом командира Окремого оренбурзького корпусу В. О. Обручова.
14 Киевская старина, 1896, № 2. С. 135–137.
15 Киевская старина, 1899, № 4. С. 2.
16 Киевская старина, 1899, № 6. С. 435.
17 Киевская старина, 1899, № 6. С. 434, 439.
18 Василенко М. Памяти В. В. Тарновского, А. М. Лазаревского и Н. В. Шугурова. (К рисунку) // Киевская старина, 1902, № 7–8. С. 286, 288.
19 Карабутенко И., Марусич А., Новохатский М. Шевченко в Москве. Историколитературный очерк. — К.: Радянський письменник, 1989. С. 99, 215.
20 Василенко М. Памяти В. В. Тарновского, А. М. Лазаревского и Н. В. Шугурова. (К рисунку) // Киевская старина, 1902, № 7–8. С. 284.