Закінчення. Поч. у ч. 4 за 2021 р.
Оцінюючи подібну ситуацію щодо виховання нації, політику влади у взаєминах із суспільством, Олександр Данилович згадував Євгена Маланюка, який стверджував, що “це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна й загальна капітуляція ще перед боєм”. Отже, маємо долати економічну, духовну і моральну руїну, формувати в суспільстві таку всезагальну атмосферу, щоби унеможливити хотіння “віддатись національній ліні” і приторговувати значущими для нації цінностями рідної мови, історичної пам’яті, культури, традиції і віри. Тому віддаю данину шани цьому талановитому й одержимому українською ідеєю визначному Просвітнику сучасності. Для молоді і для людей поважних він був достойним взірцем поведінкових норм громадянина, оскільки безперестанку творив, навчав, виховував інших власним прикладом, не був споживачем і не страждав “хлібоїдщиною”, не використовував у громадській та професійній діяльності право і шанси звинутися “бубличком коло печі”. Здавалося, що лише сама його присутність у просвітянському чи академічному товариствах зобов’язувала серце не запливати смальцем, не бути збайдужілим, не ошукати себе і людей чужим словом, зрадливою думкою, спокуситися іншовірою. Коли нині в різних форматах озвучуються твердження про втрату ціннісних орієнтирів, проявляється скепсис щодо перспектив націєдержавотворення, нарікання на соціальну і національну несправедливість, мені пригадується непогамований, упертий оптимізм Олександра Даниловича, його надзвичайно енергетична віра в правдиву силу української справи. Його постава виходила далеко за межі традиційної уяви про сучасну інтелігенцію, навіть серед її невеличкої пасіонарної частки. Найбільше захоплення викликав гарт духу і віри, гармонія в його слові і чині, для якого “порятунок і слава народу – найвищий закон” (salus et decus populi suprema lex esto – лат.). Патріотизм Пономаріва у ставленні до України, українства, рідного слова, національної культури, прадідівської віри, історичного минулого, з опертям на особисту людську гідність, мав свою довершеність, носив майже релігійний характер. Не грішимо, навколо нас є чимало тих воїнів і невгасимих будителів нашого духу, які не дадуть збитися манівцями. У цій сфері національного буття нації для нього не було вторинних тем і проблем. Навпаки, будьяке питання щодо української мови в його осмисленні і світосприйманні набувало особливої ваги і значущості, оскільки свято оберігав для народу заповіти О.Тихого — “для кожного українця мова має стати святинею, найдорожчим скарбом”. Пригадуються його ще зовсім недавні гострі полемічні виступи в будинку Національної спілки письменників України на Головній Раді Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка (10 грудня 2019 р.) стосовно недопущення подальшого ігнорування положень нині діючого Закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, зокрема державними службовцями, викладачами вишів, педагогами, працівниками культурних та інформаційних установ; важливості державної програми “Українська книга” для національнопатріотичного і громадянського виховання, інтелектуального розвитку молоді; негативної тенденції погіршення знань учнів з української мови та літератури за результатами ЗНО останніх років; необхідності якісних змін в освітній політиці щодо удосконалення вивчення державної української мови, історії України в навчальних закладах, де навчаються діти національних меншин; прийняття Державної комплексної програми розвитку української мови тощо.
Він адекватно реагував на світ, відмовившись упродовж своєї життєвої дороги від “сидіння на призьбі”. Кажуть, що немає незамінних, але переосмислюєш цю усталеність погляду, коли торкаєшся особистості Олександра Даниловича, його сенсів і смислових орієнтирів, етичного і професійного чину. Він був серед тих небагатьох, що прагнули, будучи задіяні в Українській національній комісії з питань правопису, відновити історичну справедливість, повернути народу національні основи, віковічні традиції орфографії й оригінальність української мови, засади українського термінотворення. Боротьба, що відбувалася і відбувається нині за впровадження сучасного українського правопису, не є формальними лінгвістичними дискусіями, як нам хочуть представити деякі ідеологи з недружнього елементу і чужинського пошиву. Вона завжди знаходилася в площині політичній, ідеологічній. Зросійщення української мови, а відтак її повне зникнення – стратегічне завдання, яке незалежно від змін державних режимів безперервно виконувалося царатом, більшовиками, сталіністами і путіністами. Короткий історичний екскурс показує істинне імперське ставлення до України, окреслене в секретному звіті (17 пунктів) полтавського губернатора Багговута від 4 лютого 1914 року міністру внутрішніх справ Росії. Пропонується: “разъяснение, что “украина” означаетъ “окраину”, что никогда никакого “украинскаго” народа не было”; о роли современнаго малорусскаго языка, какъ простонароднаго и неимеющаго литературы и будущности; привлекать на должности учителей только однихъ великоруссов, таковыми должны быть и директоры; всякого учителя проявляющаго склонности къ укранскому движенію немедленно устранять; оказывать самое крутое давление на священниковъ, которые заражены украинофильскими стремленіями; ставить во главе семинарій ректоров исключительно великорусов. Учащій персонал долженъ быть только изъ великоруссовъ; поставить правильно обученіе исторіи Россіи, поясняя смыслъ слова “украина”, то есть “окраина”. (Объ украинскомъ движеніи и мерахъ борьбы съ нимъ. Секретный донос Полтавского губернатора Багговута министру внутренних делъ. Февраля 4 дня 1914 г. / Полтава. – 1917. – Электр. тип. М. Г. Амчиславскаго. – (Центральна наукова бібліотека ХНУ імені В. М. Каразіна. Інв. №113355).
Короткочасове відродження української мови, культури у 20их роках минулого століття більшовицькою владою (Каганович, Косіор, Постишев та іже з ними) трактувалось у контексті посилення боротьби проти буржуазного націоналізму. Українізація стала підґрунтям, на якому сталінізм організував війну проти “націоналізму” та “націоналухильництва”, “українських буржуазних націоналістів”. Було “виявлено” велику кількість українізаторів як соціальну базу для організації масового терору. Стероризувавши українство Голодомором, репресіями проти інтелігенції, знищивши гуманітарні й мовознавчі академічні інституції, політика зросійщення української мови, імперська практика денаціоналізації й асиміляції стала основою державної політики тоталітарного комуністичного режиму. Судилище в Харкові 1930 року української інтелігенції (474 особи, з яких 15 розстріляно, 192 заслано в концтабори), ліквідація скрипниківського “націоналістичного” правопису (1926) і затвердження в 1933му правопису, наближеного до російської мови, засвідчувало про згортання українізації відповідно до сталінської директиви Кагановичу від 26 квітня 1926 року.
Українство в різних іпостасях, за різних обставин продовжувало оберігати рідну мову, усвідомлюючи реальну лінгвоцидну загрозу національного існування. М. Скрипник, О. Шумський, М. Хвильовий у надскладних умовах виступали проти уніфікації української мови за російськими імперськими лекалами. Пізніше уродженці Донбасу, визначні дисидентишістдесятники – Василь Стус, Микола Руденко, Іван Дзюба, Олекса Тихий (майже земляки Олександра Пономаріва), продовжували боротьбу за розвій українського Слова в умовах бездержавного існування України. Обмірковування цих далеко не рядових питань життєстійкості нації, синтезуючи їх із позицією у слові і чині нашого відомого сучасного мовознавця і педагога, громадського діяча, професора Пономаріва, спричиняє пошук відповідей на причинність його непоступливості, безкомпромісності, світоглядної одержимості в питанні оберігання рідної мови. І річ не в тому, що він характеризувався всеосяжністю в своїй діяльнісній натурі: підготував в університеті цілу когорту педагогів, журналістів, культурних діячів; написав цілу низку монографічних праць і є автором підручників та навчальних посібників “Стилістика сучасної української мови”, “Культура слова: Мовностилістичні поради”, “Українське слово для всіх і для кожного”, здійснено чотири видання підручника “Сучасна українська мова”; брав участь у написанні “Етимологічного словника української мови” в 7 томах, “Словника античної міфології”, “Словника античної мітології”, “Українськоновогрецького словника”, “Новогрецькоукраїнського словника”. На Українському радіо, телебаченні, у друкованих та електронних виданнях лунали виступи, які мовнокультурно і патріотично виховували багато поколінь українців, очищали українську мову від розставлених русифікаторами пасток, дотримуючись норм сучасної літературної мови. З 2015 р. брав активну участь у роботі Української національної комісії з питань правопису, формуючи і пропагуючи нову редакцію “Українського правопису”, був головним редактором “Записок Наукового історикофілологічного товариства Андрія Білецького”, редактором газети “Київський університет”, членом редколегій газети “Слово Просвіти” і журналу “Дивослово”, членом Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України, заступником голови Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, був щедрим на ниві художнього перекладу з новогрецької мови та слов’янських мов. Але в цій різноплановості є стрижневе організуюче джерело – україноцентричність ідеалів, цілеустремлінь, мислиневої і почуттєвої праці. Справді, коли людина живе “натягненою струною”, вона народжує музику, яка олюднює душу, напуває спраглого, наділяє силою обезсиленого, надихає вірою збайдужілого, обдаровує волею гідного. Але такі мелодійні струни душі мають шанс бути часто обірваними, бо лише обвислі живуть довго, вегетують, проте і не хвилюють. Життя як постійний плебісцит (за Ренаном) безупинно потребує вибору. Як жити? Народжувати мелодію, спалахувати душею на межі обірваності, чи існувати довго, без тремтіння, обеззмістовленою особистістю, будучи усамітнено щасливим у нещасті… Ця майже гамлетівська дилема торкається всіх – прямо й опосередковано, проте не всі здатні робити цей вибір. Вона є однією з найбільш значимих психологопедагогічних і соціальних проблем у справі виховання молоді, нації в цілому. На цьому тлі якісні характеристики постаті Олександра Пономаріва, як натури творчої і громадянської відваги, є суспільно затребуваними, оскільки це той випадок, коли сповна артикулюється великий педагогічний принцип – “роби, як Я”. Бо нинішні і майбутні покоління молодих громадян здатні виховуватися тільки особистим прикладом “виховника”, ким би він не був. Педагогом, просвітником, воїном, владоможцем, батьком, побратимом чи навчителем. Усе інше – політ метеликів на фальшиве світло.
Такого етичного потенціалу, яким володів Пономарів, нам завжди бракуватиме. Особливо відчутним дефіцит цього людського капіталу є сьогодні, коли над Україною формується озонова діра, з якої виглядає українофобія, агресія, колаборація, національна інфантильність, зрадництво, бездіяльна діяльність. Ми майже конвульсивно шукаємо нині наступників, подібних до цього світлого імені. Зрозуміло, що їх треба зрощувати. Проте, даруйте за ідеалізацію, талановиті часто не залишають наступників, але нам слід відчути биття його серця, помисли, сенси діянь, бо у ХХІ столітті війна за українську ідентичність триватиме, отож треба бути готовими до нових викликів, загроз і випробовувань. Мусимо надійно захищати своє національне “Я” і від російської агресії, і від кремлівських “п’ятиколонників”, і від сповідальників фальші “какаяразница”, і від усіх тих, хто нав’язує Україні чужинську модель пошанування національних героїв, яким богам молитися, якою мовою послуговуватися і виховувати українців. Бо якщо не робитимемо цього, ляжемо на дно, де лежать лише мертві, якщо не створимо власною волею національного універсуму, то перетворимося на “солодку” Малоросію без роду і честі. “У своїй хаті” маємо жити за Шевченком, який протиставив злу і примарам нашу рівновартність та невгасимість до волі “і нині, і прісно, і во віки віків”.
Бо коли вбивають у своїй державі, на рідній землі молоду людину за українську мову, як це сталося рік тому в Бахмуті з громадським активістом і волонтером Артемом Мірошниченком; коли вчителька знущається з дитини за її право розмовляти українською в Одесі; коли глумляться безкарно над могилами воїнівзахисників України; коли кубло “з’їдачів українського м’яса” й “українські” москвофіли у Верховній Раді України (і не тільки) галасують за нищення державної мови; коли іноземці, порушуючи суверенність України, дуже не поєвропейському вільно видають паспорти українським громадянам; коли захисники України від російської агресії, воїни полку “Азов” шельмуються на замовлення за надуманий “екстремізм”; коли закордонні дипломати “недипломатично” озвучують образливі оцінки (на догоду московським колонізаторам) в адресу провідника національновизвольних змагань Степана Бандери, то чи варто ці виклики підмінювати суспільним “спокоєм нірвани”, що завжди підживлюватиме ненажерливість і україноненависть вічних недругів і ворогів? Що вбереже і зміцнить Україну? Тільки Народ, спраглий волі, і той “людський матеріал, з якого ліплять кулі”. Безцінним є те, що українці не втратили ідеали життєствердності – “Кайдани порвіте”, “Лупайте сю скалу”!! Такий життєвий вир замість спокою супроводжував Олександра Пономаріва, визначного сучасного Просвітника, оборонця Українськості, ПедагогаНавчителя, чесного і відданого Національній Ідеї.
Георгій ФІЛІПЧУК
