Присвячується 150-літтю від дня народження поетеси і пам’яті її кревних
Анна СТОЛЯРОВА,
почесний член Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка та Національної спілки краєзнавців України, автор книги “Харківська весна Лесі Українки”, лавреат премії імені Дмитра Багалія, м. Харків
Закінчення. Початок у числах № 2-4 2021 р.
Та невдовзі почалася Друга світова війна. У період окупації німецькими військами в Києві створили мережу українських націоналістів, які заснували Українську Національну Раду, котра мала стати ядром майбутньої самостійної України. Членами Ради були 130 осіб, а з-поміж них Ізидора Косач-Борисова. Вона працювала в одному з найбільших осередків ОУНівців – тресті “Цукроцентраль”. На роботу підбирали потрібних для української справи людей. На початку 1942 р. гестапівці провели масові арешти українських націоналістів. Місцем ув’язнення Ізидори стали катівні по вул. Короленка (тепер Володимирська), де утримувалися члени київського підпілля, оунівці: поетеса, голова Спілки українських письменників Олена Теліга, бандурист Михайло Теліга. Можливо, факт перебування до війни у сталінських таборах врятував Ізидору, бо їй поталанило потрапити до числа звільнених із гестапівської в’язниці.
Коли радянський фронт наблизився до Києва, сестри Ізидора і Ольга вирішили залишити Радянський Союз, де вони не бачили майбутнього ні для себе, ні для своїх дітей та внуків. У 1949 р. Ізидора, її дочка та онуки дісталися Сполучених Штатів Америки, де й оселилися назавжди у містечку Піскатавей. Ізидору обрали почесною Головою Комітету при УВАН у США для видання праці Ольги Косач-Кривинюк “Леся Українка. Хронологія життя і творчості”. В Україну книгу було заборонено ввозити, вона стала доступною українським читачам тільки в Незалежній Україні. Ізидора опублікувала в журналі “Наше життя”, що був органом Союзу Українок Америки, спогади про своє перебування на каторзі. 12 квітня 1980 р. вона померла. На кам’яній плиті напис: “Добраніч, сонечко! / Ідеш на захід…/ Ти бачиш Україну – привітай!”. Цей напис – парафраз рядків з п’єси “Бояриня” Лесі Українки. Головна героїня п’єси вмерла на чужині, Ізидора – теж.
Останній документ справи Ізидори датовано квітнем 1989 р., ідеться в ньому про те, що “Косач-Борисова Изидора Петровна попадает под действие ст. 1 Указа Президиума Верховного Совета СССР от 16 января 1989 г. “О дополнительных мерах по восстановлению справедливости в отношении жертв репрессий, имевших место в период 30–40–х и начала 50–х годов”. Гіркий присмак залишає повна байдужість тих, хто готував і затверджував “документ”. У графі “Данные о родственниках” записано “Не установлены”. І далі: “Принятыми мерами установить дальнейшую судьбу Косач-Борисовой И. П. не представляется возможным”. Відсутність постраждалої від незаконних репресій особи або її родичів знімали необхідність вручати довідку про реабілітацію. Це при тому, що в СРСР жила родина старшого сина Ольги, а в США — родина доньки Ізидори. Її дочка Ольга Сергіїв у 1989-1991 рр. передала родинний архів в Україну.
19 квітня 1912 р. Леся пише із Кутаїсі до матері: “Тільки що одержала листа твого. Поздоровляю Доруню і нового швагра, щиро бажаю щастя і вірю в сповнення свого бажання – вони добра пара”. У квітні 1912 р. Ізидора одружилась з Юрієм Борисовим. Тільки не сповнилось бажання Лесі. Борисов Юрій Григорович закінчив Київський політехнічний інститут, працював агрономом інспектором у сортово-насінному тресті Головцукру. У 1930 р. його було заарештовано й адміністративно вислано на чотири роки на вільне поселення за 80 км від станції Харовська північної залізниці. Він жив у с. Життєво, де при колгоспі йому дали можливість проводити досліди з опівнічнення цукрового буряка, які згодом були підтримані Головцукром (Москва). Зі сталінських таборів він так і не повернувся. Ізидора, скільки не намагалась, не могла його розшукати. Вона заповідала на своїй могильній плиті викарбувати:
“В пам’ять Юрія Борисова
1886 – Закатований 1938–41”
Восени 1898 р. на квартирі М. Лисенка відбулося знайомство Климента Васильовича Квітки з відомою поетесою Лесею Українкою, а 25 липня 1907 р. вони одружилися. К. Квітка мав дві освіти – юридичну (Київський університет святого Володимира) і музичну (Музичне училище Київського відділення Імператорського музичного товариства). У вільний від служби правника час займався фольклорно-етнографічною працею. З перших днів знайомства з Лесею К. Квітка почав записувати з її голосу народні пісні. Після революції 1917 р. він зрозумів, що його професія юриста не потрібна радянській владі. Вони судили по-своєму. Тому в жовтні 1918 р. К. Квітка став викладачем у Вищому музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, назавжди залишивши кар’єру юриста. Починається новий етап його наукової діяльності. Праці К. Квітки “Професіональні народні співці й музиканти на Україні” (1924) та “До вивчення побуту лірників” (1928) стануть найкращими підручниками для студентів музичних училищ. Настали такі часи, коли ставлення радянської влади до всього українського мало чим відрізнялося від царського дореволюційного. У лютому 1933 р. К. Квітку арештували, проте після допитів його звільнили. Не витримавши шаленого тиску з боку пильнуючих органів, він переїжджає до Москви, працює в етнографічному відділі консерваторії, читає курс лекцій “Музика народів СРСР”. Та пильне око НКВС знайшло його і тут. У 1934 р. К. Квітка потрапляє в Караганду, потім поселився в Алма-Аті, де працював викладачем латинської мови в Навчальному комбінаті. Саме тоді у лікарні він пише звіт про свою діяльність: “Об’яснения, поправки и самокритические замечания”. Після того, як вчений назвав “недоліки” в своїй роботі, йому було дозволено повернутися до Московської консерваторії. Але жити в Москві заборонено, деякий час він мешкає у місті Олександров Іванівської області. І тільки у 1937 р. йому дозволили поселитись у Москві і очолити при Московській консерваторії Кабінет з вивчення музичної творчості народів СРСР при історичному факультеті. З цього часу К. Квітка починає досліджувати фольклор народів півночі (Комі АСР), організовує наукові експедиції до Брянської, Орловської, Калінінської областей. Влітку 1953 р. він очолює експедицію пароплавом по Волзі, Камі, Білій, записує народні пісні.
Довгі роки переслідування та гоніння, роки самотності після смерті Лесі давали себе знати. Повернувшись з останньої експедиції по ріках, К. Квітка захворів на запалення легенів. Вранці 19 вересня 1953 р. К. Квітка пішов з життя. Останні слова його були: “Я втомився жити без Лесі”. За своє трудове життя він залишив близько 65 друкованих праць та 74 рукописних. В Україні про нього та його праці майже ніхто нічого не знав. Незалежна Україна поволі відроджує свої традиції. Праці талановитого музикознавця і фольклориста К. Квітки виходять із забуття. У 2006 році вийшло фототипічне видання “Народні мелодії. З голосу Лесі Українки записав і упорядив Климент Квітка” – 225 пісень з текстом і нотами.
Є у Лесі Українки поезія “Забута тінь”, яку вона створила 25 жовтня 1898 р. Чи думала вона, що вірш буде пророчим по відношенню до її друга і чоловіка Климента Квітки? Сам К. Квітка довго буде “забутою тінню” Лесі Українки, але ті народні пісні, які він записав з її голосу, зазвучать, як ті “квітки барвисті вічні”, про які писала Леся у поезії “Забута тінь”.
Тепер щодо долі Лесі Українки у зв’язку з репресіями. Вона не дожила до революції 1917 року. За царської влади її арештовували, і вона була під “негласним надзором”. Похоронну процесію з труною письменниці супроводжувала кавалькада кінних жандармів, були заборонені промови, пісні, прощальні слова. В царські часи постановою Київського тимчасового комітету в справах друку 12-ту книжку “Літературно-наукового вісника” за 1910 рік, де надруковано драматичну поему Лесі Українки “На полі крові”, було конфісковано, а редактора притягнуто до судової відповідальності. С. Єфремов у праці “Історія українського письменства” пише: “Відомі драматичні поеми Лесі Українки з життя первісних християн свого часу заборонювані царською цензурою за непошану до церковних традицій, радянський цензор заборонив за релігійність”.
Поему “Бояриня” Леся подарувала матері, вона була надрукована в 1914 р. в часописі “Рідний край”. Радянська влада поему “Бояриня” заборонила, бо в ній йдеться про найгірший період в українській історії – період Руїни. Особисту лірику “Досвітні огні” перетворили на політичний маніфест. Було вигадано на догоду радянській ідеологічній доктрині, начебто Леся Українка виявила прозорливість, відчувши і побачивши народження досвітніх огнів серед темної самодержавної ночі і зробивши її “співачкою” цих досвітніх огнів.
Вивчаючи листи Лесі Українки цього періоду, коли була створена ця поезія, до І. Франка, М. Павлика, М. Драгоманова знаходимо, що зміст вірша пов’язаний із погіршенням здоров’я поетеси, коли було недостатньо інтелектуальної інформації в Колодяжному, не публікувалися її статті до редакцій газет. Сама вона каже, що її натура любить контрасти – “світло – тьма”, “світанок – ніч”. Її хвороба викликала “ворожі сновидіння”, а рядок про джерело тих огнів “то світять їх люди робочі” говорить про те, що Леся виявляє звичайну обізнаність із селянським побутом: селяни встають вдосвіта і запалюють вогники у своїх оселях. Дослідники вважають, що цей вірш є інтимним у літературному доробку Лесі Українки.
Документально зафіксований епізод 120-літньої давності, що навесні 1881 р. Леся Українка разом із братом Михайлом, сестрою Ольгою і матір’ю побували у Чекні – волинському селі, щоб побачити й почути весняні обрядові ігри сільської молоді. Як згадує Ольга, з того часу чекнянські “Подоляночка”, “Женчик-бренчик”, “Зайчик”, “Чорнушка-душка” та інші веснянки були улюбленими в сім’ї. Леся пам’ятала їх все своє життя.
Етнокультурна традиція села Чекна сягає глибоких коренів. Село Чекно за переказами отримало свою назву від того, що князь Ярослав чеканив тут свої монети. Щоб стерти сліди історії, одразу після Другої світової війни, у 1946 р., Чекно офіційно було перейменовано у село Межиріччя. Воно було віднесено до категорії “неперспективних”, а відтак – позбавлено офіційних соціально-культурних закладів – школи, крамниці, клубу і т. д. У передмові до книги “Народні мелодії. З голосу Лесі Українки записав і упорядив Климент Квітка” він писав: “Сі пісні (серед них було 12 чекнянських пісень і веснянок) переймала Леся Українка найбільше від люду свого рідного і коханого волинського краю в дитячі літа і в ранній молодості, більшу часть Леся держала в пам’яті ввесь свій вік і продиктувала мені в кінці мая і початку червня 1913 року в Кутаїсі”.
Через 110 років у 1991 р. у Чекні побувала група дослідників з метою почути веснянки і пісні сільської молоді. Обійшли все село, але не знайшли ніякої молоді, з ними не хотіли старші люди спілкуватися. Тільки в однієї старенької жіночки вони дізналися, що після Другої світової війни все село було репресоване. Тому й розучились співати, не люблять приймати гостей, адже не видно, що у них за пазухою – камінь чи хліб. А Леся вважала, що “Ті вічні пісні, ті єдинії спадки”.
Свого часу сестри Ольга і Ізидора відмовилися передати в радянські музеї листування Лесі Українки: “Вона перевернулась би в домовині від такого брудного хамського втручання в її душу. Вони її ще комуністкою зроблять, тоді як вона була такою затятою націоналісткою. Листування і документи збережемо до інших часів”. Пізніше Ізидора, відповідаючи на питання, якою була б Лесина доля, якби вона жила за більшовиків, сказала: “Відповідь знає кожний, хто читав Лесині твори. Чесна і послідовна, вона ніколи не примирилася б з владою у новітній країні неволі”. Бо у Лесі Українки, так як в її героїні поеми “Лісова пісня” Мавки, “мрії ткались ЗОЛОТО-БЛАКИТНІ”.
