Краєзнавчі дослідження Василя Махна

Про роман В. Махна “Вічний календар”

Михайло Карасьов

Національна ідея, над якою ось уже кільканадцять років ламають голови кращі уми України, насправді формулюється доволі просто. Звучить це так: щоб виховати людину українцем, необхідно розбудити в ній гордість за націю. Пробудження цієї гордості досягається найперше через історію та літературу. Крім того, читач таки звіряє власні вчинки з героєм, котрий йому полюбився. Зважаючи на все це, історичний роман набуває в координатах національної ідеї особливого значення.
Краєзнавчі та літературні премії, а найбільше Шевченківська, відіграють тут неабияку роль. Премія робить автора популярним, а, отже, твори його прочитає більша кількість людей. З другого боку, на твори лавреатів премії рівняються інші письменники. Премія служить тим критерієм, який визначає, що таке хороша література, а що таке погана.
Цього року на Шевченківську премію висунуто, серед інших, і роман Василя Махна “Вічний календар” — його першу спробу в історичній прозі.
Народився автор на Тернопільщині. Історію населених пунктів своєї батьківщини, власне, він і досліджує. У 2000 році В. Махно переїхав у США. За часи творчості виграв чимало літературних премій, зокрема, Українськоєврейську премію “Зустріч”, засновану в 2020 році. Має непоганий послужний список захопливих відгуків про свої твори. Ось що каже голова журі цієї премії А. Курков: “Мене досі не відпускає роман Василя Махна “Вічний календар”. Роман великий і величний, схожий одночасно і на цілу планету, і на окрему Вавилонську Вежу, в якій люди, що загубили спільну мову, пробують зрозуміти один одного очима і вчинками”. На жаль, з А. Курковим можна погодитися лише в одному: люди в романі загубили спільну мову; от тільки їхнє намагання “зрозуміти один одного очима і вчинками” не завжди зрозуміле комусь іншому, окрім автора.
Переказати зміст “Вічного календаря” не видається можливим. Літературна складова, яка мала б домінувати в історичному романі (згадаємо Вальтера Скотта з його знаменитим: “Історія — це всього лише цвях, на який я вішаю в’язку моїх романів”), ця літературна складова зігнорована автором. Ні сюжету, ні героя в романі немає. Є лише хаотичний набір епізодів, з яких тільки незначну частину можна назвати історичними, і то умовно.
“Я просто хотів розповісти про важливі речі для мене особисто, які би зачіпали й історію, і територію, і родину, – якийсь такий тотальний роман про все, — каже Василь Махно. — Щоб в ньому були сюжетні лінії і переходи, і щоби ці частини були зв’язані, умотивовані, щоб між ними не відчувалося якогось розриву. Також я багато думав над тим, щоб у романі відбулося своєрідне “внутрішнє римування”: подібно, як у вірші – рима, де 1ий рядок резонує з 3ім, 2ий з 4им…”.
Мусимо констатувати, що коли перша мрія автора — написати роман одночасно про все — таки здійснилася, то відносно “внутрішнього римування” справа складніша. Не римується “Вічний календар”, хоч ти плач.
Однак зупинімося на відображених в романі історичних подіях детальніше.
Починає книгу розповідь про єврейського лжемесію Сабботая Цві. Ніякого відношення до викладеної у “Вічному календарі” історії цей персонаж не має, та й повість про нього закінчується разом з першим розділом книги. Далі викладається інша історія — про родину українців Баревичів, які зчепилися в боротьбі з поляками Волянськими за незаселені землі Митниці (селище на Тернопільщині). Однак і ця боротьба не становить канву сюжету, бо цієї канви в творі не становить ніщо. Приміром, далі в романі йдеться про вірменина Сириновича — разом із довжелезною цитатою з його заповіту: тут детально перераховуються церкви та священники, котрим жертвує покійний, а також “сини Якуб, Асфатур і Кшиштоф, і дочка Зоф’я Міткевичева, і внук Захаріяш, син Кіркора, і внучка Зузанна, дочка Бедроса, і внучка Анна, дочка Харачура… А в домі Сириновичів слухали паломника. Були тут зі своїми дружинами Таніел, Бедрос, Гайк, Арам, Левон і Нарек. Марал була дружиною Таніела, Сірварт — Бедроса, Таліне — Гайка, Грішіме — Арама, Гаяне — Левона і Гегіне — Нарека”.
Схвильований читач може заспокоїтися — практично ніде в романі він з названими персонажами більше не зустрінеться, і ця злива недійових осіб щезне з його пам’яті, як примарний сон.
Не кращає письмо Махна й тоді, коли він аналізує міжнародне становище. Історичні факти, яких і так в романі, мов кіт наплакав, ще й зашифровані незрозумілими термінами: “Найбільше непокоїло пашу, що квола Османська імперія не зможе перетворитися на великий Турган”. Чи багато знайдеться таких, хто знає, що то є — великий Турган? Додамо, що навіть Гугл не знає такого слова. І, смію вас запевнити, що з роману В. Махна ви цього теж не дізнаєтеся.
Ще приклад: “Усе відбувалося в місяці джемазієльгіра. Каймакампаша, реїсулькютаб Мустафаефенді та чавушбаши Сулейманага з головним тлумачем і писарем Ходжею Аліефенді сиділи навпроти лядських послів, вислуховуючи їхні умови”. Чи второпав читач з цього письма, коли відбувалася подія, і які турецькі чини були присутні на цій зустріч (окрім писаря, звісно)?
На думку автора, дуже цікавими й корисними для читаючої публіки мають бути династичні зв’язки єврейських родин. Він перелічує їх з такою глибокодумністю, немов археолог знайдені артефакти в гробниці Тутанхамона: “Одне непокоїло наречену Хану — майбутнього чоловіка ребе Цві Аріє Тверського вона бачила тільки раз. І хоч Цві Аріє належав до династії Златопіль, одружившись із Ханою, він приставав до чортківського двору. До “Златопіль” зможе додати “Чортків”. Династія Тверських не була чужою Фрідманам, бо першою дружиною Довида Моше була дочка ребе Арона Тверського, Чорнобильського”).
Згодом повіствування зовсім переходить в абсурд, бо автор починає описувати речі, котрі жодним чином не “римуються” з попередніми і наступними подіями в романі: про те, як судилися за храми православні і католики, про якісь дефтери з різних міст, зі списками платників податків; про те, як християнам і євреям якийсь єрусалимський кадій наказав убивати по одному псу кожного дня; про вбивство якогось Абдаль Фаттахаефенді, який ні до, ні, ясна річ, після смерті не грає ніякої ролі в історичному романі Василя Махна. В такому ж хаосі слідує одна за одною, без переходів і хоч якихось логічних зв’язків, інформація про повітряний бій літаків у війну 1914 року; про злодіїв; про цирк і циркову трупу; про волоського цигана, який украв у когось кобилу; про технологію вирощення тютюну; про те, хто що продавав на ярмарку, і про ціни на горох і тютюн…
А найцікавіша подія в історичному творі “Вічний календар” — коли битливий півень Гриця Баревича напав на Мурзу, турецького правителя селища Митниця. На кількох сторінках книги автор розповідає історію того когута, описує смертельний бій його з Мурзою, і, врешті, геройську смерть від турецької шаблі.
Особливо розчулює авторове звертання до нашої пам’яті: “Кухню тягнули знайомі нам мули”. І читач відгортає сторінки книги назад, щоб згадати, де ж він з цими мулами познайомився. Взагалі мулам В. Махно приділяє значну увагу в романі. Так, один із розділів свого історичного твору він присвятив бесіді двох мулів між собою. Одного звали Червонобоке Яблуко, а іншого — Обпечене Черево. Мули (нагадаю, що це “схрещення” осла і кобили!) згадували дитячі роки, говорили про війну, а іноді торкалися в своїй розмові і питань натурального мулячого сексу. А ще мули філософствували, що теж запримічено зірким оком автора: “Дім, — продовжував говорити мулсанітар, — у нашій пам’яті, Червонобоке Яблуко. Він з’являється нам не часто, так, як густа трава і квіти на весняних лугах. А те, що ми бачимо зараз, буде нашою майбутньою пам’яттю. Так влаштоване це життя. — То ми живемо від минулої пам’яті до майбутньої? — Так, — сказав Обпечене Черево, — так живуть усі: і ми, і люди, у яких народилася ця війна”.
На додаток до мулів голосами своїх господарів почав розмовляти дім Коритовських. При цьому читач ледь пам’ятає його господарів у попередньому вареві з імен та подій.
Мабуть, втомившись від потуг написати щось історичне, В. Махно переходить до сексуальних сцен – улюбленого елементу сучасної прози. Протягом цілого розділу читач може посмакувати статевим актом між власником непомірно великого фалоса і власницею публічного дому. Маємо також інформацію про марки презервативів та історію проституток.
Ну, а далі знову йде біографія одного з мулів, котрі згадувалися попереду. Якщо цю біографію вважати історичною, то можна сказати, що роман місцями таки вдався.
В історичному романі завжди є спокуса весь напрацьований автором фактаж втулити на сторінки книги. Не будемо тут говорити про почуття міри, скажемо про інше. Талановитий письменник робить з історичного матеріалу художній текст, подаючи знайдене у давніх хроніках через діалог, думки героїв та інші художні засоби; врешті, нанизуючи зібраний матеріал на канву сюжету. За цим критерієм можна відділити історичну прозу від канцелярського трактату або, ще гірше, від графоманства.
На жаль, твір В. Махна, як видно з наведених вище цитат, явно з означеного критерію випадає. Тому й вийшла у письменника така собі клаптикова історія про будні містечка Язлівця у XVII столітті. Історія, яка в кращому разі могла б слугувати краєзнавчим довідником цього населеного пункту, але аж ніяк не художнім твором.
Тепер поговоримо про літературну майстерність автора.
Стиль викладу Махна назавжди лишиться в пам’яті читача. Характерний він кількома ознаками. З них перша: автор спочатку розповідає про подію, селище чи персонажа, а вже тоді (приміром, після смерті героя) йде мова про його життя до початку розповіді. І такими вивернутими навспак “калічками” — спершу кінець події, а тоді оповідь про її початок — густо заселений роман. Примітною ознакою є й переплутані в одному абзаці часові форми — тут тобі те, що відбувається зараз, тут тобі і те, що буде з персонажем через кілька років чи й десятиліть.
Місцями невдало сформульована думка привносить непотрібні двозначності в розуміння тексту, створений автором опис двоїться, немов крізь скельця невдало підібраних окулярів: “Османська і Римська імперії, Іспанія і Португалія, Московське царство і династія Цін у Китаї, відречення Патріарха Никона й відкриття гравітації Ісааком Ньютоном, англоданська війна й перша друкована Біблія вірменською в Амстердамі, — ось чому все, що пов’язано невидимими нитками історії, жило тоді в очікуванні останніх часів, бо останні часи завжди з нами”. Що хотів донести нам письменник цією тирадою? Боюся, що цього виразно не скаже навіть сам автор.
Не позбавлена проза Махна і епітетів, метафор та порівнянь. Щоправда, якість їх досить сумнівна. “Казали, що цілими днями той Бедрос говорив сам до себе, наче смердючий цап” — пише автор. Оторопілому читачеві залишається тільки позаздрити автору, котрому пощастило бачити смердючих цапів, що розмовляють. А ось фраза з опису пологів: “На початку березня Гелена почує сильні землетрусні поштовхи всередині”. Звісно, влучність цієї метафори гідно оцінити зможуть тільки жінки. Щодо чоловіків, то їм доведеться сильно напружити уяву, щоб зрозуміти, як це поштовхи всередині можуть бути “землетрусними”. Хіба Ілля Муромець народжується, та й то…
Важко знайти причиннонаслідковий зв’язок і в поведінці деяких коней: “…коли сонце скочувалося з неба, розповідала мама, у місті запалювали змащене овечим лоєм ганчір’я на витесаних палицях. Тремтіло фортечне каміння і перділи сонні коні”.
Або: “Небо затягнуло синіми хмарами і в повітрі запахло зеленим дощем”.
Або: “На початку травня волохатий гул розполохав Митницю”. Виявляється, це летіли літаки.
Глибокодумні порівняння В. Махна яскраво світяться філософським підтекстом: “Янкель відразу протягнув по першій струні коротким, наче людське життя, смичком”.
Вражає папуаською екзотикою називання декотрих персонажів: “Попідлідвзеленікукурудзи (це ім’я!) був найбільшим брехуном у Митниці. Таке дивне прізвисько прилипло до нього, як лопух до сраки”. Що тут скажеш…
Згадуваний попереду сумбур у викладі історичних подій безроздільно панує скрізь. В описах місцевості перо Махна не може зупинитися на чомусь одному і гасає то по Горибабі, то по Митниці, то по навколишніх річках. Іноді складається враження, що автор розмовляє сам із собою: невиразне говоріння про якихось генералів, чи про злучення корів важко сприймається здоровим глуздом. Жодна з оповідок нікуди не веде; читача поступово сповнює відчуття якогось замкнутого лабіринту, кожен хід котрого заводить в тупик. Навіть розуміючи, що реальне життя так само складається з моментів ні про що, читач не годен перебороти нудьгу цієї історичної прози.
Лінійний сюжет є ознакою здорового розуму. І навпаки, особливо, коли хаос існує ради хаосу, коли він не є літературним інструментом для підкреслення образу персонажа чи змісту оповіді. Вірменин Минас спершу у Махна помер, тоді помандрував з синами до Єрусалима, тоді попрощався з синами, коли ті відправлялися в чергову купецьку мандрівку; а потім Минас знову повернувся з Єрусалиму… І товчеться роман по кругу, як сліпий кінь довкола млинового жорна. Дійсно, з таким сюжетом “Календар часу” буде вічним, адже колесо не має ні початку, ні кінця. От тільки чи сподобається це читачеві?
Щоправда, іноді автор зупиняється на досить колоритних деталях, і тоді роман набуває історичної достовірності: “…група цивільних … побачила турецький полк на краю дороги — вояки поливали сечею мокру траву. Одні закінчили й поверталися в шеренги, інші — стрясали останні краплі зі своїх членів, задоволено шваркочучи. Коли цивільні порівнялися з місцем, де перед тим справляли нужду турки, уздовж дороги ще шипіло шумовиння жовтої сечі”.
Коли в нобелівської лавреатки О. Токарчук мозаїчне письмо можна прийняти за модерний напрямок в жанрі історичного роману (таку мозаїчну прозу, позбавлену сюжету, літературознавці називають словом “ризома”), то роман В. Махна не вкладається і в цю схему. Його твір — це не епізоди, а скинуті в купу деталі з тих епізодів, перемішані в бульйоні тексту, як елементарні частки на початку створення світу. Тому приходиться тільки поспівчувати членам Шевченківському комітету, котрим доведеться опанувати цей текст.
І на завершення ще раз про національну ідею: працювати ради того, щоб додати слави своєму народові — вища мета її реалізації. Та іноді для нації буває кориснішим, коли автор уміє адекватно співвідносити власні амбіції з якістю свого твору.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment