Крізь приціл пера

(Масляник Олександр. Звір зі Сходу: Публіцистика. – К.: Дніпро, 2020. – 170 с., іл. Серія “Фронтова бібліотека захисника Вітчизни”)

Аделя ГРИГОРУК,
членкиня НСПУ та НСЖУ,
заслужена працівниця освіти України, м. Косів

Нова книжка львівського письменника і журналіста Олександра Масляника з’явилася якраз перед завісою 2020го – року непростих випробувань для суспільства, страхів і переживань, переосмислення власних життєвих позицій свідомими громадянами держави. Це – публіцистика в чистому вигляді, захоплива, болюча, правдива у своїй незавуальованій достовірності.
Із чорного тла обкладинки до читача мовби волають червоні літери, складені у назву “Звір зі Сходу”, а нижче, – наче однострій українського бійця, – мілітарний принт, на якому – Державний Тризуб і слова “Бібліотека воїна”. Лаконічно й символізовано, зрозуміло й чітко – як військова команда.
Перший тираж книжки одразу ж поїхав на фронт.
“Звір зі Сходу” – не інфернальна сутність, позначена містичними трьома дев’ятками, а реальний і видимий ворог – Московія, з яким Україна вже сьомий рік веде кривавий тан за збереження своєї суверенності та державної цілісності. Сам автор, означуючи особистісну позицію, говорить: “Там точиться і моя війна. Зчаста чуюся за робочим столом, мов в окопі на передовій. Подаю “набої” і сам стріляю – статтями і есеями супроти злютованих ворогів наших, які століттями приносили на вкраїнську землю розруху, голод, смерть. Я маю офіцерське звання, однак за віком не беруть до війська. Не бай! Крізь приціл власного пера добре бачу ворога. Мої кулі – мої слова, мої набої – мої книги.
Ми переможемо, бо є великою Нацією!
Моя війна з ворогами моєї країни не скінчиться ніколи!”
Книжка починається есеєм “Звір зі Сходу”, що дав їй назву, – пекучо теперішнім, насущним і, вважаю, практично цілеспрямованим, бо змушує кожного, хто його прочитає, не блукати манівцями між історичними вигадками та напівправдами, а розкрити істину, яку московити душили й нищили впродовж століть.
“Кремлівські мантри “мижебратья” і “миадіннарод”, – пише автор, – луснули, мов мильні бульбашки. У труну російськоукраїнської насильно зшитої “дружби” забито останній цвях. Ми ніколи не були і вже ніколи не будемо братами. Ми – вороги, з нас виживе тільки той, хто у викликах тисячоліть збереже національну ідентичність”.
Від есею до есею (їх п’ятнадцять) читач доповнює новими змістами виписаний на обкладинці заголовок, поступово все більше розуміючи, чому саме так автор назвав свою книгу.
Олександр Масляник компонував свої статті на підґрунті об’єктивної реальності, а матеріалом для їхнього написання стали спостереження, особисті враження, вивчення документів і джерел, зустрічі з різними людьми. Він розповідає про таке, що інші не дуже охоче беруться озвучувати, аби не набути собі недругів. При цьому не просто описує чи констатує факти, акцентує на сучасних проблемах, а роз’яснює і переконує, зриває облудні маски, дискутує, закликає до активної дії. Його творчій манері притаманно не вибухати емоціями, а розгортати неспростовні аргументи – цифри, дати, посилання на першоджерела, що дає можливість читачеві свідомо робити логічні висновки, а не автоматично приставати до думки письменника. Правда, читацька оцінка у висліді всетаки збігатиметься з авторською. Та в цьому й полягає майстерність О. Масляника: повага до кожного, хто заглибиться в його твори й шукатиме для себе ясності у складній сув’язі суспільного життя, оцінці історичних фактів і персоналій.
Бажання активної комунікації з читачем проглядається і в тому, що деякі статті завершуються постскриптумом, деякі – поміткою “зверни увагу” (nota bene), а в інших автор залишає фінал відкритим чи завершує текст запитанням до ймовірного візаві, тим самим мотивуючи його до роздумів, викликаючи на розмову або дискусію.
Поважний і небайдужий розгляд національної ментальності, народини нового українця (“Битва за власних героїв”), спростування радянської пропагандистської ідеологеми про колабораціонізм українців (“То хто ж колаборант?”), рішучий і недвозначний виступ на захист національних святинь і духовних цінностей (“Про катів і м’ясників”), відтворення тривожної гостроти латентної угорськоукраїнської гібридної війни (“Urbi et Orban”), а головне – достовірна аргументаційна база цих та інших есеїв – усе це дає підставу говорити про автора як про прозірливого аналітика і блискучого та безстрашного публіциста, який внутрішні й зовнішні загрози та погрози своїй Вітчизні сприймає власним больовим порогом.
Автор із прикрістю констатує, що “багато наших побратимів по перу впали в летаргійну сплячку або ж загубились у лабіринтах експериментів й пошуку власної ідентичності через модерн і постмодерн, частогусто за довершеною формою гублячи зміст. Як важливо нині не лише підносити патрони на передову, а прицільно стріляти самому”.
Нині справжній письменник не має права мовчати! Час відкласти в шухляду солодкі віршики й висмоктані з пальця сюжети і взяти до рук свій разючий меч – віще Слово! Так, як це зробили на межі 8090х минулого століття наші духовні провідники – Олесь Гончар, В’ячеслав Чорновіл, Петро Скунць, Іван Чендей, Олекса Мишанич, Юрій Бадзьо, Ростислав Братунь, Юрій Мушкетик, Сергій Плачинда, Володимир Базилевський, Роман Федорів, Богдан Горинь, сотні інших українських інтелектуалівпатріотів, які освітили та освятили своїм полум’яним словом дорогу з мороку небуття до омріяної свободи”.
У протидії звихреним загрозам третього тисячоліття О. Масляник звертається й до дражливої теми – ролі московської церкви в Україні, яка є одним із інструментів упливу Кремля на українське суспільство. “Це найбільша організація державиагресора в Україні, яка несе реальну загрозу національній безпеці і здатна демонтувати фундаментальні основи нашої державності”, – стверджує автор і наводить низку неспростовних фактів про викрадення московитами Томосу, виданого Київській Митрополії Константинопольським Патріархом, фізичне знищення київських патріархів, насильницьке захоплення українських монастирів, розстріли українських ченців і заселення лавр російськими монахами. А ще – спалення богослужбової україномовної літератури та заміна її на російськомовну, перетворення на попіл церковних архівів і монастирських книгозбірень з унікальними манускриптами. Відтоді, як відомо, в церквах України запанувала чужа мова, і люд український, стоячи навколішках перед образами, весь час молився російською за царівпоневолювачів, як нині молиться за Путіна, а думає, що прославляє Бога.
Принизливо й гірко, бо важко собі уявити поляка чи німця, чеха або француза, італійця або навіть московита, які звертаються до Господа чужою, а не рідною мовою. Ми ж єдині чинимо саме так, хоч як неправдоподібно це виглядає для інших народів.
Важливо звернути увагу ще на одну лінію книжки “Звір зі Сходу” – героїчну. В есеях “Гуцульське повстання”, “Нескорені верховини Карпатської України”, “Юліан Головінський: Воїн і Месник”, “Чи впустять Бандеру за Карпати?” Олександр Масляник звертається до сторінок української історії, овіяних славою борців за незалежність України, які здатні запалити в серцях сучасників полум’я патріотизму й самовідданого служіння своїй Батьківщині. У зображенні публіциста вони постають не жертвами, хоч і загинули в нерівній борні, а героями, які свідомо офірували своє життя на олтар вільної й незалежної Вітчизни.
Письменник свідомо змінює тональність дискурсу на піднесеногероїчний, творячи пантеон національних звитяжців, бо саме вони мають бути взірцями для молодих поколінь. Як сказав хтось із літераторів, історії як такої не існує, натомість є наратори, які пропонують свої версії. Версії Олександра Масляника переконливі та правдиві, позаяк подаються під українським кутом зору, без оптичних аберацій і під точним прицілом авторського пера.
Книжка вражає і широким настроєвим діапазоном – від наступальної рішучості в засудженні політичного русинства, викритті антиукраїнської діяльності прокремлівських адептів упливу на Закарпатті (“Між фейками і флудами”), адорації Буковиною, яка долає рудименти минулого (“Буковина, яку ми не втратили”), до тонкого ліризму й щемкої ніжності в розповіді про найдорожчу в світі людину – матір (“Мамина молитва”).
Зримості небайдужим думкам та історичному фактажеві з доказового арсеналу О. Масляника надає ілюстративний ряд, дуже точно й доречно ним використаний. У поєднанні з текстом він примушує збирати сили в кулак, позбуватися споконвічної української сльозливості й сталити волю до боротьби.
Дійшовши до останніх рядків книжки, відчула, як іще вищим став і мій больовий поріг, як чітко й окреслено постають перед очима нинішні оборонці України (а серед них і мій син), що важать життям, перегородивши шлях звірові зі Сходу. Слава їм, бо вони – герої!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment