Моя Докія Гуменна

…Напередодні Великодня, коли бабця Катерина вискладувала рядочком розпашілі пасочки з “п’єца” на “бамбетлі”, покритому чистою лляною тканиною, я звіддалеки, ковтаючи слинку, спостерігала за цим священнодійством, і понад усе кортіло “вишпортати” з пухкої паски хоч одну родзинку, яка, здавалося, так і підморгувала мені: а спробуй! Я не вибирала на образі очі Бозі, бо “все бачить”, як, згадайте, Чіпка з “Хіба ревуть воли…” Панаса Мирного, а покрадьки, коли бабуся на хвильку відверталася, таки виколупувала, прости Боже, зі ще гарячого “тіла” ритуального хліба однудругу сушену виноградинку, щоб умить проковтнути, як голодний бузько жабу, і відчути блаженство, яке не передати словами…
Нині ж саме так – “виколупуванням родзинок” – назвала сама собі цілком “легальне” миле заняття: під час читання художнього твору вибиративиписувати цитати, у яких – “код” істин, які автор хоче донести до читача, чи просто короткі цікаві епізоди – своєрідні “портретики” часу, людей, подій, чи несподіваноблискуча метафора, чи просто оригінальна думка…
На цей раз – Докія Гуменна, “Дар Евдотеї” (Іспит пам’яті, Київ, “Дніпро”, 2004), перечитувана мною чи не втретє. Перш ніж “почастувати” смачними “вибраними родзинками”, пропоную ознайомитися з анотацією до книжки: “До видання ввійшли дві книги спогадів відомої поза Україною, але невідомої на рідній землі письменниці, яка розповідає про свої дитячі та юнацькі роки, що пройшли в провінційному містечку на півдні Київщини, навчання в гімназії та Київському інституті народної освіти.
Талановита письменниця щиро і цікаво розповідає про літературний рух київського об’єднання “Плуг”, а згодом — Спілки письменників України. Зі сторінок книги постає тогочасне життя, дух і звичаї київського студентського і літературного середовища”.

Люба ПРОЦЬ, Дубляни, Львівщина

  • * *
    … Батько привіз із Києва “Історію української культури” І. Огієнка та інші українські книжки. Огієнка ж найбільше пам’ятаю, бо такої книжки ще не траплялось мені читати, З ТАКИМИ ДАЛЕКИМИ ОБРІЯМИ.
  • * *
    Яке гарне слово – ш к і л к а! Справді, школа для малих деревцят.
  • * *
    Я таких людей, що мають пристрасть до інтелектуальних радощів, дуже поважаю, маю собі за рідних.
  • * *
    … Ще не сіріло, як ми вже там були, – але як же тут СИБІРНО!
  • * *
    Три роки ходила я по Володимирській в усі пори року, дня й вечора. Скільки різних емоцій! Їх можна б поділити на дві половини: як із природою, – щаслива, а як із людьми, – покусана.
  • * *
    На півдні України часто трапляється: прізвище чисто кацапське, а душа українська. Плоди колонізації Катерини Другої?
  • * *
    Кімнатка на поверсі була не тільки маленька, але й темна, вимальована в темнобордовий колір. То найперше, що я зробила, це перетворила її на білу. Найняла майстра, який випалив спеціальною машинкою олійну фарбу. А тоді побілив, при цьому розповідаючи мені свої спостереження. Він знає, до якої національности належать його замовці, тільки по їх смаках. Жиди люблять стіни, кольоровані олійними фарбами, росіяни – люблять “обої”, де заводяться блощиці. А він уже знає, що я українка, бо хочу мати білі стіни. А що ж, у нас хату білять два рази на рік. В хаті має бути ясно…
  • * *
    Найгірша ж о р с т о к і с т ь відмови, коли тебе люблять, а ти – ні, це закоханому найвище б л а г о. Бо як змилосердування затягнеться, тоді рана закоханого невигойна.
  • * *
    Це я однимоднісінький раз потрапила в товариське коло рафінованих письменників, у ту атмосферу, що за нею побивалася. І якби не доскоцькодопитацька Гася… [Агата Турчинська]
    Вона якось з усіма знайде що говорити, всіх знає, з усіма має гарні стосунки. Після вечора в залі, у вестибюлі, в коридорах ще довго стоять купками й говорять. Вийшовши – при входах, на вулиці… Між ними й Гася. А я відразу ж додому, бо осоружно, соромно й ніяк стовбичити отак, ніхто до тебе ні слова, ні ти ні до кого. Оце прикре почуття, що самотня, в атмосфері панування гуртового життя ще загострюється.
    Я колись питала Гасю, як це вона вміє. А вона пояснила. Головне – усмішка. Як всміхнешся до кого, тоді та людина відразу добрішає. Цього вона навчилась, як була безпритульна. Бувало – дощ, нема де подітися, а всміхнешся до сторожа, він тебе пустить у будку.
    Але де взяти усмішку, коли в душі її нема?
  • * *
    Хоч гостей почастували бідним чаєм, але винагородили духовним бенкетом.
  • * *
    … Сам професор Яворницький, старенький дідусь, узяв з мене платню за вступ – п’ять копійок – і повів по залях музею.
    Козацька старовина, збирана протягом життя з усіх тутешніх околиць, – аж очі розбігаються. Самі шаблі чого варті, – для яких же це велетнів і силачів вони зроблені? А ось і самі ті велетні, викопані з могил і поховань. Найбільше мені запам’яталося одне поховання: кістяк був такий завбільшки, як два нормальних. Чи то справді такі великі люди тоді жили? Де ж вони жили? Тут, у Запоріжжі! – Біля цього кістякавелетня, крім такої ж велетенської шаблі, стояла чотирикутна пляшка з темнозеленого скла. Козаків на той світ виряджали з оковитою!
    Академік Яворницький водив мене по цих залях і розповідав, наче цілій екскурсії з 30х осіб або, принаймні, особі з королівської династії.
  • * *
    Ночувала я біля найбільшого порога, Ненаситця, у хатині на взгір’ї, що вікнами виходила на ДніпроНенаситець. Як чудово було засинати під непереставний клекіт Ненаситця! А ті люди, господарі хати, казали, що навпаки: осточортів їм цей шум, не дає заснути. Лаяли його. Мені ж здавався він музикою.
    Удень Ненаситець виглядав ще кращий. Цей острівгора посеред Дніпра був у клекоті білої піни. Над бризками й білими потоками літають чайки, синє небо розкрило своє шатро. Життя й непереставний рух. Сиди тут хоч день, хоч тиждень, хоч вік. Так було й за козаччини, і за Святослава, за часів непам’ятних.
    Вже тоді мало отот розпочинатися будівництво Дніпрельстану, тоді ж говорилося про те, що пороги оці мальовничі, оцей величний Ненаситець будуть затоплені. І мені, побачивши його увіч, так стало шкода та жаль! Отож довго сиділа я на камінчику, ноги спустивши в прозору воду, та не хотіла душею сприймати, що цю відвічну красу скоро заллє вода і я вже ніколи більше не побачу цього чуда.
  • * *
    … Тоді ж я бачила й німецькі колонії поруч сіл Дніпропетровщини. Який контраст! Наче дві країни переплелися. Українське село – без деревини. Злиденні, розгороджені хати, засліплені заткнутими дрантям віконцями. Коло хати – купка кураю, топлять кізяками. А ось німецька колонія: кожна садиба – наче фортеця, наче поміщицький маєток. Доми пишаються фігурноузорчасто викладеною цеглою, такі ж і огорожі. Всередині садиби багато добротних господарчих будівель, достатньо й зелені: сади, алеї, – так, наче це не степова країна…
    Чому так? Чому німці зуміли, а наші не вміють? Чому не навчаться, зрештою? Чи то не українські села, а тих засланих солдат ще з Катерининої Новоросії?
  • * *
    Це був поет степу. Як захоплено говорив він про свій степ, про найменшу цяточку, що її видно його орлиним оком! Ні гір, ні лісу не любить він, вони його душать, давлять. Від його захопленого малюнку степу і я побачила степ інакше, – дійсно, безмежний простір, обрій! Дихай на повні груди, відчувай, що все до найдальших обріїв – твоє.
  • * *
    Пісня – це був фундамент нашої дружби, а на ньому ми вже могли свої задушевні, без маски, думки, настрої й почування виявляти. І це так потрібно, як щоденне вмивання. Дружба – це щоб бути, як із собою, та не боятися бути висміяною.
  • * *
    … Яка його ідеологія, трохи можна було уявити… Це ж він розповів мені найновішу тоді анекдоту. На чистці апарату одної установи чистильна комісія запитала службовця: “Як ви ставитеся до радянської влади?” – “Так, як до своєї власної жінки”, – відказав запитаний. “Як ви ставитеся до вашої жінки?” – “Не люблю, але терплю!”
  • * *
    Хіба ж я не тужила за товариством? Але за тонким, добірним. Оце йду київськими вулицями ввечері додому, навколо містоліс у мереживних ажурах електрики, а я, щоб не плакати, щось вигадую, думаю. Тоді знов підступає до горла – нема людей. Таких, як хочу, – нема… Єдині приятелі – мої думки. І я вибираю якусь свою наймилішу думку та й іду з нею, її розмотую. Так і в мене з’явилось товариство мені до душі – мої власні думки. Я їх часом називала Сонцями.
  • * *
    Мої кількаразові запалення легенів, сухі й мокрі плеврити десь там у грудях обзивалися час від часу, і я тоді ходила до поліклініки. Одна лікарка порадила мені, замість мікстур, чудовий засіб: холодне обтирання. Рушника з сурового полотна вмочити в воду кімнатної температури, трохи підсолену, викрутити й цим рушником обтиратися. На вибір – вранці чи ввечорі. Я її пораду здійснила – і справді! Загартовує! Я налічила собі чотири користи з обтирання. Поперше, після обтирання стає не холодно. Подруге, зміцнює силу волі… Потретє, дійсно цим обтиранням позбулася кандидатства в туберкульозники. Почетверте, після обтирання стає весело, бадьоро, ПРАЦЕОХОЧЕ.
  • * *
    Це так не раз траплялося мені на життьовій дорозі. Доти гарні, рівнорядні стосунки, поки на одному щаблі громадської драбини. Як тільки хтось вилізе вище на щабель, то й не дивиться, бо ти – внизу. І навпаки: хтось, збитий з висоти, – стає гарним товаришем. А перед тим зарозуміло не впізнавав.
  • * *
    Хміль робить усе театральноказковим.
  • * *
    Я не могла пролізти крізь суконну мову шабльонових стандартних фраз, що ними рябіли всі сторінки, та отой нещирий патос.
  • * *
    Той вислів також вразив мене своєю образністю. “Це як коням: поставили біля очей “надґлазнікі” і кажуть дивитися тільки вперед, а по боках – не дозволено”.
    Але Боже мій! Ми тоді всі були спантеличені, всім нам агітпроп понавішував “наочники”, ще й із кольорами. Одні знаходили в собі гнучкість мислі, щоб бачити чорне білим, а другі – ну ніяк не вміли…
  • * *
    Нема нестерпного страждання. Коли вже стає нестерпно, людина умліває або отак дубіє, без відчуття болів. Це – якийсь панцер, що ним природа сама обгортає смертельно вражене єство.
  • * *
    … Горенко, що повернувся з відрядження на село. Пошепки казав, що на селі діється жах, люди пухнуть і вмирають з голоду, а написав і надрукував у газеті про щасливе й заможне життя на селі, що стіл колгоспника вгинається під пампушками, ковбасами й варениками в сметані. Соцреалізм у дії.
    … Це тепер, з ретроспективи часу, і з викриттям таємних плянів МосквиСталіна – взяти Україну голодом – все ясно. А тоді малій людині, оточеній фактами тільки найближчими безпосередньо до неї, навколо неї, все це було вкрай незрозуміле…
  • * *
    … І так почав у мене викристалізовуватися “кодекс”, що був і досі є моїм “правильником”.
    Із своїми слабкими силами, вадами, недостатками маю жити і ні в кого нічого не просити.
    Не старатися комусь приподоблюватися, бо й так не вмію, то чого себе мучити?
    Жити так, щоб нікому нічого не бути винною. Вкладатися в свої бідні можливості.
    Жити так, щоб не було нічого, що треба ховати. Не мати двох бухгальтерій.
    Не розвивати в собі рис, притаманних плеканим. Не хотіти розкоші, вдовольнятися конечним. НЕ МАТИ ПОТРЕБ.
    Тверде життя. Ліпше самостійно бідувати, ніж залежати для забезпечення від когось.
    Віра в себе…
    Всі ці “правила” вже виробились важким попереднім досвідом, їх не треба було вчитися, ані тренувати…
  • * *
    Київська розкіш ніколи не може перестати вабити. Кращого міста нема в світі.
  • * *
    Література – невичерпна криниця, з неї можна все життя черпати – і все цілющу воду.
  • * *
    … В домі Рильського всевсе на старий лад: в хаті ікони з засвіченими лямпадами, святкуються всі релігійні свята, – так цупко за це тримається дружина Рильського, хоч і які перетвори зазнає сам Максим. Ця його жінка інакше, як поросійському, не говорить. Тут же згадувались і дача в Ірпені, і піяно. Але хто що міг закинути Рильському? Прибутки його – якийсь там піввідсоток з вистав опер, перекладених на українську мову. А хто ж краще міг здійснити ці переклади, як не оцей добродушний чоловік із рудими покозацькому звислими вусами і трохи скривленим набік носом?
  • * *
    Тоді склалась у мене така “теорія”: хвилі на океані.
    Перша хвиля змила аристократичну верхівку, велику буржуазію, імперське чиновництво, дворянство… Друга хвиля пішла на заможні столипінські хутори, на мого діда, але ще мене не залляла, тільки зачепила відгомоном.
    Третя хвиля – розгром села, середньої верстви, маси, що потрощила село й вихідців із нього. Це й був погром на мене. З цією хвилею я попала в “тріски”, стала “одіозною постаттю”. Цю мою долю хтось вирішив ще за рік до мого народження 1903 р. на 2му Лондонському з’їзді РСДРП, хтось нею розпорядився, якісь бронштейни із свердловими та ульяновими. Яке вони мали право? Це тоді, на цьому з’їзді, ухвалили вони запровадити колективізацію і заради неї знищити стан хліборобів. Хто їм дав право замахнутися на життя чужого їм народу?
  • * *
    … Навіть правовірний Ле вже не міг витримати цього засилля і десь сказав, воно пішло поміж люди, дійшло до мене: “Вже не можна дихнути від синів Ізраїля”…
  • * *
    …Єдиним місцем, куди я могла піти кожної хвилини й дуже добре почуватися, була спасенна бібліотека. “Іду до мами”, – казала я собі. Тут не треба ні до кого приноровлятися. Тут я можу знайти скільки хочу і яких хочу друзів. Книжки мої друзі.
  • * *
    Сосюру з м’якими масляними карими очима я не раз бачила. Про нього йшла постійна поголоска, що він психічно неврівноважений. Оце прийде під двері старець, просить милостиню десять копійок, а Сосюра виносить і дарує йому свій найкращий костюм.
  • * *
    Ніколи й ніде не бачила я Рильського, щоб він зарозуміло відсторонював від себе “нижчих рангом”, хоч як закріплявся його авторитет і хоч як на дріжджах розросталася в Домі літератора кастовість, “чия шапка вища”. Звичка цілувати дамам “ручку” його вже не кидала. … Мені сподобалось, що Рильський не гребував і жаргонізмами в мові, коли треба, такий тонкий її знавець. Цим він став якось більше своїм.
  • * *
    В СССР навіть самогубство розцінюється як контрреволюція.
  • * *
    … І цей цинізм терпіли українські комуністи – Корнійчук, Ле, Бажан? Не було на ідеолога українця? Треба було поганяйла, що не поважає й свого, а тим більше чужого? Чому ж ця зграя не пішла будувати жидівську культуру своїми талантами? Дорвалися русифікаційну погромну дію провадити всередині української секції Спілки. (Так, так! В державі Україні, її література – лише секція!) І так, наче ті, що послали на цю погромну акцію Іллю Стебуна, не знали, хто такий Стебун. Якби так якого поповича спіймали в українській літературі в той час – зосталося б від нього лише мокре місце. А ось синок остерського рабина Кацнельсона може безкарно толочити українську літературу.
  • * *
    Сосюра: “Ми ж повинні шанувати своїх батьків і предків, дідів і бабусь. Ви подивіться на жидів. Чи хоч один із них прокляв свого батька? Чи діда? Ні, вся їх буржуазія вже тепер “рабочіє”… Чого це жиди не нацьковують себе одні на одних? Чому вони не витворюють поміж себе “клясової боротьби”? Я не чув такого. Вони всі один за одного горою, а нас нацьковують своїх же братів і бабусь ненавидіти, клясову боротьбу для нас вигадали”…
  • * *
    Коли вріже гострий ніж якоїсь події (а я ж вразлива, кому дряпина, то мені рана) і нема кому пожалітися, – я себе умовляю, що я ж сама себе до цього змалку готувала.
  • * *
    Думки, як відомо, пливуть через мозок хмарами, купами, переплетено. От виберу собі якусь гілочку і общипую, якусь ниточку – і йду за нею…
  • * *
    Прошуміла літературна дискусія, зацвіло від безлічі блискучих літературних вечорів. Це – найцікавіший час за все моє перебування близько літературного життя. Вільно схрещувалися різні погляди, тоді я побачила, які багаті сади української літератури.
    … Потім вдерлися в цей сад непрохані садівники… Садівники? Рубачі! Почали зникати українські письменники один за одним.
  • * *
    Отже: вийшла молода істота на широкий лан, повна сил і завзяття, бажання й запалу до праці. Скільки б вона переробила, якби не відігнали її, не покалічили непрохані “садівники”, шкідники! Скільки ж пішло її сил на зойки, відчаї, занепади й депресії та на змагання знайти вихід із чорного мішка!
    І десь узялися в цій самій істоті сили опертися. З відчаю зродилося нове. Істоту помалу, але неухильно опановувало якесь не відоме їй досі світовідчування.
    Центр його – байдужість до своїх ран, невдач і викинутости. Презирство до вигод, що їх прагнуть усі інші. Я їх не маю – мені й не треба! Важливіше – внутрішнє. І оте внутрішнє Сонце можна будувати в самій собі.
    … Чого це наше покоління повинно жертвувати собою для щастя якогось невідомого нам майбутнього? Наші предки жили собі своїм життям для себе й не думали про нас. Не турбувались нашим щастям. А якби й турбувались, – що помогло б? Тож минулого нема, бо воно вже минуле, майбутнього нема, бо воно буде зовсім не таке, як ми його у я в л я є м о. Майбутнє – “царство небесне”, недосяжне навіть уяві. Реальне – оцей день, оця хвилина, що ось зараз стане “минулим”. Радій нею! Вона – єдина реальність…
Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment