Навчителю – з поклоном душі і серця

Чотири штрихи до життєпису професора Василя Яременка, якому 12 лютого виповнюється 90 літ

Микола ТИМОШИК

Професора Василя Яременка представляти якимось осібними епітетами не треба. Він віддавна є знаковою постаттю українського інформаційного простору. За обсягом, широтою проблематики, новизною та глибиною її осмислення, цінністю й актуальністю для розбалансованого і зневіреного українського суспільства він написав і видав стільки, що таким доробком може похвалися не кожна наукова чи навчальна інституція.
Для цього огрому зробленого характерна одна деталь: тематика всіх текстів концентрується у площині українознавства, яке упродовж століть упосліджувалося і фальсифікувалося колоніальною владою і яке сьогодні все помітніше стає чинником українського державотворення.
У цьому есеї – лише чотири штрихи до майбутнього життєпису знаного вченого, просвітянина, патріота.

Неприхований українофіл
тоталітарної доби
Для мене Василь Васильович – передусім навчитель справжньої, патріотично зорієнтованої, з людським обличчям журналістики, якої сьогодні на численних факультетах журналістики, на жаль, не вчать.
Тоді, в далекому 1973 році, предмет “Історія української журналістики” на київському журфаці у викладі молодого доцента Василя Яременка був для нас, першокурсників, ковтком свіжого повітря.
Ми відразу сприйняли його як чи не одинокого викладачасміливця із неприховуваною проукраїнською позицією Шевченкового університету тоталітарної радянської доби. І запам’ятався відтоді тим, що публічно “розворушував” у студентівжурналістів методично зацементовувані комуністичною владою струни душ, які відповідали за живучість генетичного коду української нації.
Вже від першої його лекції у знаменитій 32 аудиторії Жовтого корпусу цей предмет став моїм найулюбленішим. Не пропустив жодної пари, із запалом змагався законспектувати максимум того, що говорив цей широко обізнаний, вимогливий, але завжди усміхнений викладач.
Звісно, що правдивого підручника із цього предмета тоді не могло бути. Тому за такий було живе, полум’яне, відверте, сміливе Слово справжнього Навчителя Журналістики, перепущене через його давно зукраїнізовану душу. Тому ряснота фактів, деталей, прізвищ, назв видань, фрагменти доль тих незнаних досі “працівників пера” – журналістів, видавців, редакторів, які “лупали скелю малоросійства”, рясно лягали в конспекти старанних студентів, спонукаючи думати, аналізувати, наслідувати.
Окрім конспекту лекцій вільнолюбиві висловлювання знакового викладача залишилися в моїх численних записних книжках, які він сам закликав нас вести для тренування пам’яті та прискорення процесу “виписування” власного пера.
Ось два промовисті витяги із записнички 1974 року.
“Шановні мої студенти. В сьогоднішній “Літературній Україні” ви прочитаєте мій покаянний лист із приводу допущених власних помилок у “політично шкідливій” моїй передмові до творів Олександра Олеся, яка щойно побачила світ з маркою “Молоді” в упорядкованій мною збірці поета – першій після початку 20х років. Листа я такого мусив написати, але перед вами, моїми студентами, щиро хочу потвердити: від жодного свого слова в цій передмові я не відмовляюся і не відмовлюся”.
А такою була відповідь на запитання студента: чи можлива при комунізмі одна мова, одна культура, про що не раз говорили інші викладачі?
Василь Яременко: “Ні. Талант не асимілюється – він завжди шукає і знаходить собою національну форму, незважаючи на адміністративний чи політичний тиск. Федькович і Кобилянська починали писати німецькою, а стали класиками української літератури і своїми творами стверджували українську мову”.
І це було мовлено публічно в 1974му.

Не боявся закохувати студентів
у все українське
Пам’ятаємо ту сіру пору – розгул у комунорадянській пресі так званої маланчуківщини (тодішній секретар з ідеології ЦК Компартії України Маланчук, якого називали Сусловим2, ініціював повсюдний погром оживленого короткою добою Хрущовської відлиги українського шістдесятництва).
Відголоски того погрому разпораз озивалися в притишених університетських коридорах, коли з нашого, а заодно і з історичного та філологічного факультетів раптово виключали студентів за найстрашнішою тоді статтеюклеймом – український буржуазний націоналізм. Чого вартує, скажімо, трагічна доля нашого побратима, який навчався на два курси пізніше, – Василя Січка з ІваноФранківщини. Він серед перших несподівано для всіх “загримів” у Сибір слідом за своїм батьком – безстрашним вояком Української Повстанської Армії Петром Січком. Звинувачення Василеві: чому приховав при вступі на ідеологічний факультет цю сторінку з біографії батька – “лютого ворога радянського народу”.
Його лекції з історії української журналістики мали особисто на мене визначальний вплив у формуванні власних журналістських, а згодом і наукових пріоритетів.
Шкода лишень, що такого високого житейського Чину справжнього українського інтелігентапатріота не сповідують нині багато викладачів вишів – слухняних і мовчазних супутників зденаціоналізованої влади.

Грінченкіана в 14ти томах
Без перебільшення, найголовнішою справою усього життя професора Яременка стало повернення після десятиліть заборон і забуття творчої спадщини виданого діяча українського відродження, просвітянина за духом і покликанням Бориса Грінченка. У духовному просторі цієї особистості іменинник перебуває з тих пір, коли ще третьокурсником Київського педагогічного університету ім. Горького обрав темою курсової роботи повість Бориса Грінченка “Під тихими вербами”.
Відтоді проминуло більше 60 літ, і нині Василь Васильович з гордістю може скласти українській громаді свій воістину подвижницький звіт.
Це – 14 томів “Зібрань творів Бориса Грінченка”. Переважна більшість із них – досі не упорядковані, не друковані, не прочитані й не осмислені загалом.
У цьому воістину захопливому проєкті знаний професор виступає одинаком – і як ініціаторрозробник, і як упорядник, і як науковий редактор, і як автор ґрунтовних передмов та приміток до кожного тому. Уже побачили світ невідома досі українському загалу творча спадщина Бориса Грінченка: педагогічна (у двох томах); народопросвітня (у двох томах); етнографічна спадщина (у трьох томах); фольклористична (у двох томах), епістолярна спадщина (в одному томі).
Здані до складання і готуються до друку у видавництві Київського університету ім. Б. Грінченка: літературознавчі (у двох томах), мовознавчі твори (в одному томі), публіцистика (в одному томі).
Важлива деталь: цей багатотомник, більшість текстів якого витягнуті із колишніх архівних спецфондів, друкується згідно з постановою Верховної Ради України від 4 липня 2012 р. № 5050VI “Про відзначення 150річного ювілею Бориса Грінченка”.
Окремо від цього досі неперевершеного зібрання вийшли в світ в останні роки ще три книги В. Яременка про Бориса Грінченка або з упорядкуванням його творів: “Воля живе боротьбою!..”: вибрані твори; “Воля живе боротьбою!..”: поезія в серії “Бібліотека українського воїна”; “Людина без копії – Борис Грінченко”: архівні документи, раритети, матеріали до біографії Б. Д. Грінченка, виявлені у 2013–2016 роках”.

Номінант на премію Івана Огієнка
Представляючи один із томів цього неповторного зібрання, ректор Київського університету імені Бориса Грінченка Віктор Огнев’юк підмітив таку показову деталь: “Зібрана зусиллями професора Василя Яременка творча спадщина – важливе джерело для розуміння історичної специфіки розвитку процесів національного самоусвідомлення українців в умовах імперського поневолення наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Перед нами постає цілеспрямована особистість Великого Українця, зусиллями якого об’єднувалися представники української інтелігенції. Які жили і працювали на українську ідею в умовах заборони української мови та заперечування українців як нації. Ці діячі не тільки зберегли генетичну пам’ять свого народу, але й намагалися пробудити його в українського населення Російської та АвстроУгорської імперій”.
Могутня Яременкова грінченкіана – це фактично те, що відповідає чину і духу справи, за яку одержимо, з вірою боровся і Борис Грінченко, і його побратим на українознавчій ниві, донедавна поскрибований і заборонений офіційною владою ниві Іван Огієнко (митрополит Іларіон).
Саме тому правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка напередодні знакового ювілею висунуло професора Василя Яременка номінантом на здобуття премії Івана Огієнка 2021 року в галузі науки.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment