Олеся Ковальчук,
заслужений учитель України,
лауреат премії ім. Б. Грінченка, Волинська область, с. Жидичин
Замість передмови
Бралася за ручку у гризотних роздумах: чи варто… Чи варто описувати пережите звичайною людиною і марно витрачати час, якого вже (о неперебутня прикрість!) не може бути багато попереду? Врештітаки переважила думка, що в належному осмисленні минулого, історичної долі народу, а відтак і сьогодення відчутно допомагає мемуаристика не тільки від великих, а й пересічних смертних. І хіба біографія кожного не є частиною біографії нації?
І як то добре, що тут – надто зважаючи на хронічну кампанію українофобів щодо ідеалізації червоного минулого – дуже промовисто дають про себе знати друковані спогади про пережите особисто і в “Слові Просвіти”. З огляду на сказане, насмілююсь запропонувати увазі улюбленої газети подані далі тексти – може, окремі таки придадуться до друку. А задля увиразнення означених намірів доведеться забігти у хроніці дещо наперед.
Під час навчання у Луцькому державному педінституті ім. Лесі Українки авторці судилося стати причетною до дисидентського руху шістдесятників та фігурувати в ролі однодумця при судовій розправі над Дмитром Іващенком, Валентином Морозом та братами Михайлом і Богданом Горинями. Незаперечене свідчення тому – текст Вироку Волинського суду від 20 січня 1966 року (правди ради додаю фотокопію його фрагменту із видання “Реабілітовані історією. Волинська область. Книга перша. Луцьк, 2010” с. 372). Принагідно мушу зазначити, що подана у тексті начебто надсерйозного документу інформація в основному відповідає дійсності, але черпалася не з показів “свідків”, як там твердиться, а при перлюстрації листування та прослуховуванні потаємних розмов про неподобства в національній політиці КПРС.
Як відомо, старших було ув’язнено, а щодо молодших вчинено комсомольське судилище та виключено за “негідну поведінку” (за “плювання в очі радянській владі!”) зі славних рядів ленінської молоді. З таким “вовчим білетом”, без диплому мене, зокрема, спрямували в “ідеологічно сильний педколектив” сільської школи у поліській глибинці. Але наразі – не про сповнене крайнього драматизму вчителювання під ковпаком КДБ з повсякчасним схилянням до сексотства, а про витоки переконань і зумовленість життєвого вибору.
На численних допитах у всезнаючому відомстві раз по раз звучало обурення: як могли ми, виростаючи після великої Перемоги та пройшовши школу комуністичного гарту як жовтенятапіонерикомсомольці, так низько опуститися, опинившись в “націоналістичному охвісті”: “Вєдь нікакіх условій для рєцедівов бандєравщини давно нєт!”. І чомусь невтямки було невсипущим “стражам порядку” пріснопам’ятної доби, що саме сповідувані ними постулати, відображені в реаліях тогочасного життя, і служили, за висловом незабутнього Євгена Сверстюка, школою антикомуністичного виховання.
…Згадую своє дитинство і пишу наче про іншу, хоч і добре знайому людину – тобто про типову маленьку українкузахіднячку з неспокійного порубіжжя 4050их років минулого століття. Нехай так читачем і сприймається…
З Україною в рідних оселях
Усвідомлюю себе либонь зі зламу другого та третього року життя, коли, прокинувшись раненько, любила зі свого ліжечка знову і знову розглядати інтер’єр світлиці. На стінах – ікони в рушниках, вишитих руками різних поколінь роду, українські пейзажі, намальовані батьком на овальних зрізах березових стовбурів, світлини рідних людей. Найбільший портрет – Т. Г. Шевченка, вправлений у різьблену дерев’яну раму з настінного дзеркала. На полотні – звісно, особливо близький родич, бо по батькові, як і я. Леся Українка – теж своячка, бо так само зветься. Ще з “родини” — намальований молодий козак на коні, що мчить із шаблею в руці навперейми вершникутатарину. Цей то вже не рідня, а лихий чужинець, тому його сміливецькозак хоче вигнати з України. Довкола Шевченкового образу – малюнки баских коней з розвихреними гривами. Їх не знімають, навіть коли білять хату: хай прийде і розпорядиться сам автор, тобто мій дядечко Дмитро, який двадцятирічним під псевдо Сірко “пішов боронить Україну”. На жаль, я його ніколи так і не побачила…
Поряд із ліжком – етажерки і тумбочки, наповнені книжками. Їх читають домашні та позичають сусіди. То найбільше багатство, що його залишив дідусь Тимофій.
Люблять відвідувачі слухати і вивчені мною вірші про хату, де “низенькі пороги, щоб нас не минали дідусі убогі”, про квіткове весілля та “дівчинку маленьку – українку молоденьку”, в якої “українці – тато й ненька, і родинонька усенька, й знак рідненький – тризуб золотенький”.
Святая святих для всіх домочадців – непорушна інсталяція на масивному комоді як пам’ять про старійшин роду, що дочасно пішли з життя, залишивши по собі яскраві легенди. Вони переповідалися, а відтак і сприймалися майже побожно, слухати їх та осмислювати хотілося знову і знову.
Сам комод становив головну частину приданого улюбленої невістки КозельцівНазар’євих — Берти Шретер. Була вона з родини німецьких колоністів, рано осиротіла і виховувалася в сім’ї дядька по матері – Майєра. Як і належало німецьким дівчатам, до видання пройшла ґрунтовний вишкіл з домоведення: тямилася у кравецтві, вишивала, плела гачком і шпицями, творячи візерунки дивної краси на прошвах, скатертинах, светрах. Добре зналася на європейській кулінарії та домашній педагогіці. Звісно, усім тим неабияк вирізнялася зпоміж сільського жіноцтва, й інакше як “пані” до неї ніхто не звертався. Однак сама мала особливий сентимент до всього українського, що й звело романтично налаштовану дівчину із таким же піднесеним душею українцем Тимофієм – майбутнім православним священником. За умовами церковного шлюбу вихрестилась і стала Варфоломією. Коли чоловік опинився в армії УНР в ролі капелана, без нього виховувала дітей в українолюбному дусі і німецької мови навчала їх не дуже охоче: мовляв, не треба відрізнятися від народу, серед якого народилися. Всі п’ятеро згодом виявили дієвий патріотизм, двоє синів “віддали життя за Україну”, пройшовши перед тим вишкіл у “Просвіті” поряд із трьома сестрами, які теж посвоєму сприяли діяльності УПА.
Ну а згадана інсталяція на комоді, як і весь його вміст, теж служили неабияким джерелом пізнання родинних уподобань. У центрі композиції височіла обтягнута вишневим оксамитом та мистецьки оздоблена золотистим плетивом шкатулка, сповнена витончених жіночих прикрас. Поряд лежав “Кобзар” з вишитими синьожовтими та червоночорними закладками, а з іншого боку стояв бронзовий підсвічник при іконі Божої Матері. То все – подарунок нареченого Тимофія своїй обраниці в день заручин. Понад ним на стіні – віддарунок нареченої: дві майстерно виплетені з блакитного та жовтого ґарусу декоративні кишеньки – для годинника і пенсне (до слова, ті коштовні речі поцупили енкаведисти при черговому обшуку).
У шухлядах комоду зберігалася вибагливо гаптована постільна білизна. Простирадла, чохли для ковдр були позначені вишитим іменем власниці понімецьки, а наволочки на маленькі дитячі подушечки (“ясики”) помічено ініціалами дітей поукраїнськи.
Другою не менш дорогою для мене оселею була хата КовальчуківТеребеїв – моїх дідуся й бабусі по батьковій лінії. Вона потопала на віддаленому хуторі в обіймах розкішного пів гектарного саду, а всередині обдаровувала кожного пахощами цілющого зілля – м’яти, васильків, любистку, чебрецю, шавлії… По втраті усіх трьох синів у повстанському русі бабця Ксеня буквально тремтіла над онуками і заставляла їх їсти зранку до вечора майже безперервно. Доброї їди було завжди багато. Побравшись сиротами в 17 літ, невтомні трударі зі своїх успадкованих 2 гектарів орної землі розжилися ще на 20.
Інколи при трапезі внуків у дворі бабуся раптово кудись зникала. І мені вже на шостому році життя випало підгледіти, як вона, стоячи на колінах перед іконостасом, шепотіла, захлинаючись слізьми: “Змилуйся, Україно, над нами! Скільки тобі їх треба? Поверни, Боже, хоч отого мізинчика мого — Сашика”. По тому цілувала розп’яття і синову скрипку, повішену на стіні поміж образами і засохлими гронами калини. Звісно, і цього свого близького родича живим я так і не знала.
Тим часом на райському хуторі знаходили собі тривалий притулок немало жебраків із Брянщини та Калуги. Декілька хлопчаків жили більше року, а дівчину родом аж зпід Смоленська взяли нам із братом за няньку. Хлопцям перепав одяг загиблих синів, а росіянку – “нашу Надю” — мама щонеділі виряджала до церкви у своєму просвітянському одязі – у вінку, у стрічках та хромових елегантних чобітках або туфляхчовниках. Зі своїми двоюрідними братами та сусідськими дітьми ми залюбки гралися у прохачів і подавальників. Називали гру “падайтєкаділаска”, бо той дивний магічний вираз чули щодня від чисельних захожих торбешників“калхозніків”, яким відмовляти було не можна: “вони, як і ми, — християни”. Не з доброго дива усі наші “квартиранти” гірко плакали, коли господарів розкуркулювали, і не хотіли вантажити на вози нажите добро та руйнувати новий ще вітряк.
Так, рідні оселі мого дитинства обдаровували своїм українським теплом не тільки мене…
Кохана донечка –
зрадниця?
1945 рік. Мені минає третій. Буяє травень. Я рву розкішні кульбаби на подвір’ї і боюся заходити в хату. Там діється щось геть недобре. Всі дорослі час від часу виходять заклопотані і заплакані. Ніхто не чує, що прошу допомогти виплести вінок. Натомість тітонька Ляля таки тягне мене за руку в дім. Упираюся і зупиняюся зразу за порогом світлиці. Перед очима – ліжко біля протилежної стіни. На великій білій подушці – жовтосіре обличчя незнайомого діда. Кістлява рука простягає на долоні кольорові подушечкикарамельки. Хтось іззаду підштовхує мене, щоб підійшла і взяла “гостинець від тата”. Я – аніруш: той чоловік такий негарний і батьком моїм бути негоден. Сині повіки безсило опускаються, і з куточків очей срібляться по скронях дві вологі стежинки. Цукерки скочуються з руки на долівку. Почуваюся винною, збираю розсипане і чимдуж біжу від ліжка в іншу кімнату. Там маю дочекатися справжнього татка – отого доброго красеня, що носив мене до церкви на своїх теплих широких плечах. І так приємно було куйовдити його пишні кучері обома руками!
…Щоб якось розрядити тодішню неприємну ситуацію, до ліжка хворого підтягнули колиску з новонародженим сином. Ледве спромігшись гойднути її кілька разів, страждалець таки задоволено усміхнувся. Про це мені, вже дорослій, розповіла бабуся. А тоді ще у дитячій голові не в’язалися у відповідну логіку мамині розповіді після ходіння з передачами про страждання її судженого, якого мордували в “капезі” (камера предварительного заключения). Кат за наказом слідчого танцював на дошці, яку клав жертві на груди, відбив печінку і легені. За браком доказів недомордованого “націоналюгу” віддали додому. Через кілька днів його повернуть з госпіталю як безнадійного, і він, ледь торкнувшись ногами землі, помре на руках своєї двадцятисемирічної дружини. Коли після похорону спалювали просякнутий сукровицею від ран матрац, у ньому знайшли з десяток намальованих покійним листівок з ним же складеними віршованими закликами до непокори “москалям”. Не встиглося до арешту роздати за адресами, хоч подібні доручення зазвичай виконував як належало, та й інших, власне, йому не давали – берегли для використання творчого хисту та через підірване ще польською дефензивою здоров’я.
Далі буде.
