Неда НЕЖДАНА,
поетеса, драматург,
журналістка
Пішов у кращий світ Сергій Проскурня… Як же так, Сергію, так багато хочеться сказати і так бракує слів… Хтось сказав “батько українського андеграунду”, але “батько” — не те слово. Авантюрний, легкий, іронічний, ризикований, багатоликий. Раніше казали “людина Відродження”, а Сергій – людина нашого “Веселого Апокаліпсису”, як назвала той час мистецьких перемін Неллі Корнієнко. Не батько – а друг… Химерний “Друже Лі Бо, брате Ду Фу” за Олегом Лишегою, – якось так хочеться його назвати за однією з перших побачених вистав. А ще була “Дума про братів неазовських” Ліни Костенко – у Михайлівській трапезній, першій незалежній автокефальній, коли театр знову поєднався з церквою, аби почати щось нове, інше.
І стільки було іншого й різного! Сергій – каталізатор стількох речей, у стількох напрямах! Якось він умів провокувати людей на ризиковане і неждане – і то ніби легко, мимоволі, хоча якою ж оманливою, певно, була та легкість… Пригадую унікальні вечори імпровізацій поетів, музикантів, акторів, художників у “Будьмо!”, в яких дебютувала поеткою. А ще конкурси “СтАрт” і “Бієнале актуальних мистецтв”. А ще створення різних театральних асоціацій і конфедерації драматургів – завдяки Сергію ми тоді об’єдналися і почали затіювати багато різних авантюрних справ… А ще спільний проект антології сучасної української драми “Страйк ілюзій” і химерну перформативну презентацію у революційному стилі – з наметами і протестними плакатами… А ще гігантські і такі різно-різні фестивалі “Мистецьке Березілля”, яких нині так бракує. А ще унікальні фестивалі “однієї п’єси” – “Одержима” і “В чеканні Годо”, і численні гастролі в Україні, аби збурювати і не давати закисати… А ще, попри авантюрність, він умів каталогізувати і систематизувати – так у 2000 вийшло відбитком епохи видання “Український театр”. Пригадую, як він захоплено сміявся, коли побачив дві мої біографії на прізвище і псевдонім, де все було правдою, але жоден факт не повторювався. Адже він міг зрозуміти це, як ніхто інший – бо сам був значно багатоликіший. А ще Сергій, певне, був дуже фатальною людиною для зв’язування розхристаного українського простору. Так, він колись сказав мені: “Піди на “Украдене щастя” “Театру в кошику” – це неодмінно треба подивитися!” – і це стало початком моєї багаторічної творчої дружби з театром. Якось він відчував цей простір, його “вузлики”. От як дві хвилини його шевченківського проєкту – “Кавказ” Шевченка, прочитаний Сергієм Нігояном, одним із перших із Небесної Сотні – облетіли всю Україну і стали знаковими. Бо в тій краплинці – і суть Майдану, в якому ожив правдивий Шевченко, його свобода і лицарство… Здається, зробленого вистачило б на 10 життів… І певне, таких спогадів, як у мене, але зовсім інших, набереться неймовірно багато у дуже багатьох.
Сергій був унікальним корабликом, який міг курсувати між стількома розрізненими островами нашого театрального простору і ще й наганяти у наш здавна герметичний світ вітри стількох морів та океанів… Пригадую, як була здивована його класичною траурною ораторією – на честь Майдану – адже це було так не схоже на його андеграундний образ. Проте і в цьому був він – у поєднанні непоєднуваного, хуліганства і шляхетності, варіативності, яка і є суттю свободи. І ця “строгість” стала камертоном, поруч із яким дикі танці “зайчиків” і “поющих трусів” на священний день Незалежності виглядали настільки неадекватно, що здавалося, ніби між цими Українами (чи Україною і малоросією?) – Маріанська западина.
Сергію, за дуже багато що хочеться подякувати і сказати: незамінні є. Хто б що не думав, але нести це все на собі – треба було мати неабияку мужність. Герої андеграунду не вмирають…
Світлих тобі вистав, фестивалів, перформансів і хеппенінгів у сценічному потойбіччі, друже…
