Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ,
член НСПУ
Українському політику, громадському діячеві та письменникудокументалісту, лавреату Національної премії України імені Тараса Шевченка Богдану Гориню 10 лютого 2021 р. виповнилося 85 років.
Богдан Горинь належить до унікальних постатей сучасної України. У ньому поєдналися три рівноцінні іпостасі. Він талановитий політикдержавник, прискіпливий до слова й факту письменникдокументаліст, літературний критик, активний і безкомпромісний громадський діяч. Ті високі слова про Богдана Гориня були сказані колишнім українським урядовцем Ігорем Ліховим. У них немає перебільшення: Богдан Горинь заслуговує високої оцінки посвятою свого життя Україні, боротьбою за державну незалежність, яку усвідомлено вів ще зі студентської лави. Тож відродження незалежної держави було головним життєвим кредо Богдана Гориня.
У нашій розповіді зосередьмося на політичній грані постаті Богдана Гориня.
Він народився в селі Кніселі на Львівщині. Батько Микола був активним просвітянином, згодом – головою Кнісельської “Просвіти”. А дід Богдана Михайло Горинь у часи ЗУНР очолював українську управу села.
Микола Горинь, зрозумівши, що просвітницької праці замало, аби зупинити хвилю полонізації, включився в політичну діяльність, за що був кілька разів суджений, останній раз – до смертної кари. Від виконання вироку суду врятував вибух Другої світової війни: на тюрму впала бомба – охорона і в’язні розбіглися хто куди. Повернувся Микола Горинь додому скатований тюремними наглядачами у сумнозвісних львівських “Бригідках”. Чорна від побоїв батькова спина до сьогодні відлунює в синових спогадах болем і несприйняттям усякої несправедливості й насилля.
У 1944му Богдан побачив “визволителів”: до села приїхав гарнізон енкаведистів виселяти деякі родини до Сибіру. На подвір’ї вони розвели вогонь і кидали в нього книжки, батькові та дитячі. Душа Богдана краялася від болю, але він не міг нічого вдіяти. Тим паче, мамі сказали, що вона з двома синами у списку на виселення до Сибіру.
В юності прийшло переконання, що лише державна незалежність може гарантувати права і свободу українцям. Про це йшлося в підпільній літературі, яку поширювали активісти ОУН, а згодом, у 1960ті роки – у самвидаві, який виготовляв та активно розповсюджував Богдан Горинь.
У поле зору КҐБ він потрапив ще студентом Львівського університету, який закінчив у 1959 році. Його критичні судження про навколишню дійсність і пристосуванців не оминули оцінки КҐБ. Богдан Горинь очолював університетський літературнокритичний гурток. Гориневі сміливі судження в далекі студентські роки викликали довіру та прихильність ще живих сучасників Івана Франка – письменників Дениса Лукіяновича, Михайла Яцківа, Михайла Рудницького – вони розповідали йому про українську минувшину й дарували заборонені комуністичною владою видання. Молодим дослідником захоплювався скульптор професор Іван Севера, про життя і творчість якого Богдан Горинь почав писати книжку, проте арешт та багатолітні репресії змусили відкласти цю працю аж до часів незалежності України. Книжка “У пошуках берега. Життя і творчість скульптора Івана Севери” була видана у Львові в 1996 році Інститутом українознавства.
Дипломна робота Богдана Гориня “Питання психології творчості в праці Івана Франка „Із секретів поетичної творчості”” була оцінена керівником дипломної роботи, легендарним професором Михайлом Рудницьким як готова кандидатська дисертація (за європейськими стандартами – докторська). На захисті дипломної був присутній ректор університету Євген Лазаренко, котрий рекомендував працю до друку в літературномистецькому журналі “Жовтень”, де у № 5 за 1960 р. було надруковано розділ цієї дипломної. Здавалося, що після цього для Богдана Гориня двері у велику науку широко відчинені, йому обіцяли працю в Інституті суспільних наук (нині – Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича). Проте сталося поіншому. КҐБ, проігнорувавши думку вчених, домігся спрямування молодого спеціаліста на Кіровоградщину. Звідти, у зв’язку з перенасиченням вчительськими кадрами, його відправили назад до Львова, де він працює в Будинку народної творчості.
Богдан Горинь активно включається у єдино доступний тоді засіб боротьби – участь в українському самвидаві. У ті часи в СРСР така форма поширення інформації кваліфікувалася як “антирадянська діяльність” і, відповідно до статті 62 Кримінального кодексу УРСР, суворо каралася.
Вінцем “опіки КҐБ” було те, що Богдан і Михайло Горині потрапили під перший “брежнєвський покіс” – хвилю арештів, які новий правитель СРСР Леонід Брежнєв провів в Україні за неповний рік після приходу до влади. На суді, який мав узаконити розправу над українськими патріотами, каґебісти зрозуміли, що вирішальну роль у формуванні високої національної свідомості братів Горинів відіграли їхні батьки. Тому призначена державою (насправді КҐБ!) адвокатка Малік, яка у ході державного “захисту” підтримала всі звинувачення прокурора, одного моменту зірвалася і стала кричати, що разом із синами мали б судити і їхнього батька, який виховав таких “антирадянщиків”. Ім’я цієї адвокатки загубилося в пам’яті. Відомо лише, що тоді була вона дружиною офіцера КҐБ Станіслава Маліка, 1929 року народження (від 1983 року до розпаду СРСР Малік, уже у званні генерала, очолював Львівське управління КҐБ).
Богдана Гориня за рішенням Львівського обласного суду на три роки було запроторено до концентраційного табору № 11 в Мордовії. Богдан часто каже, що там він закінчив ще один “університет”, бо зустрів чимало унікальних, нескорених українців на чолі з легендарним Михайлом Сорокою. Там Богдан Горинь переконався, що прагненням усіх поневолених народів є втеча з російських “братських” обіймів. А ще мав змогу побачити всю потворність російського шовінізму. Бо як назвати заяву табірного лікаря, який хизувався, що він спершу каґебіст, а потім лікар?
Після повернення з табору не могло бути й мови про працю за фахом. Перших 8 років – поневіряння на низькооплачуваних фізичних роботах. Аж у вересні 1976 року Богдан влаштовується до Львівської картинної галереї (без права друкуватися). Приблизно тоді ж його брат Михайло був влаштований психологом на заводі “Кінескоп”. Тим працевлаштуванням КҐБ вирішив зняти привід для закидів правозахисних організацій демократичного світу про порушення прав людини та посилити контроль за дисидентами. Каральна санкція про заборону друкувати Богдана Гориня діяла аж до обрання його 4 березня 1990 року народним депутатом Верховної Ради тодішньої УРСР, в якій разом із однодумцями він почав боротьбу за відновлення державної Незалежності України.
Для Богдана Гориня чималі надії на суспільнополітичні зміни, на свободу слова (“перестройка и гласность”) були пов’язані з горбачовською “перебудовою”. Хоча він вже мав такі сподівання, коли в 1956 році слухав в університеті закриту доповідь Хрущова про “культ особи”. Однак після хрущовської “відлиги” відбувся брежнєвський державний переворот, у результаті якого десятки українських патріотів опинилися в концтаборах, а десятки тисяч було звільнено з роботи.
Під час другої “відлиги” – горбачовської перебудови – Богдан Горинь активно стежив за подіями в Литві, яка була своєрідним оазисом свободи. Натхненні політичними подіями в прибалтійських республіках та змінами в Москві, українські дисиденти Богдан і Михайло Горині разом із В’ячеславом Чорноволом (ініціатором) створюють опозиційну до КПРС політичну партію під назвою Українська Гельсінська Спілка. Утрьох пишуть програмний документ – історичну “Декларацію принципів УГС”, оприлюднену на 50тисячному мітингу на площі перед Львівським університетом 7 липня 1988 року. Того дня, без перебільшення, почався новий розділ в історії України. Хоча до формування в суспільстві свідомого державницького прагнення, засвідченого на грудневому референдумі 1991 року, ще треба було більше як три роки інформаційної праці, проте після 7 липня 1988 року світ побачив, що Україна – не “зона застою”, республіка прагне змін і українці почали боротьбу за національні права й свободу.
Детально відстежуючи події в прибалтійських республіках (влітку 1989 року усі вони вже прийняли Декларації про державний суверенітет), Богданові дуже заімпонувало проведення у день 50річчя пакту Ріббентропа – Молотова “живого ланцюга”, який простягнувся автомобільною дорогою, що з’єднує столиці всіх трьох республік. Судячи з публікацій у газеті “Свобода”, ця подія потрясла весь демократичний світ. У заяві ЦК КПРС події у прибалтійських республіках було названо “проявом істерії”.
Богдан Горинь мав докладне уявлення про “живий ланцюг” з листування та телефонних розмов із приятелями, дисидентами тих республік, зокрема, з Лагле Парек, яка очолила Національну партію Естонії. Дисиденти цих країн (тоді ще республік СРСР), з якими тоді мав тісний контакт Богдан Горинь, розповідали йому про велике піднесення, викликане оголошенням і першим етапом практичної реалізації “Балтійського шляху” – спільної програми відновлення парламентськими, ненасильницькими засобами державної незалежності кожної республіки. Першим етапом було проведення між центрами столиць трьох республік “живого ланцюга”. У 2009 році він був включений до списку ЮНЕСКО “Пам’ять світу”.
Як співзасновник та член керівництва УГС Богдан Горинь глибоко усвідомлював, що Україна до незалежності мусить іти шляхом пробудження історичної пам’яті, шляхом відродження національної свідомості та національної гідності. Тому Львівська організація УГС за ініціативою Богдана Гориня закликала людей 17 вересня провести у Львові “живий ланцюг” Скорботи для вшанування пам’яті усіх убитих, ув’язнених і депортованих галичан у результаті сталінського “приєднання” західноукраїнських земель до УРСР у складі СРСР. Люди підтримали цю ініціативу. Кількома рядами у задумі та мовчанні стояли обабіч проспекту Свободи (сучасна назва колишнього проспекту Леніна) та проспекту Шевченка – від Оперного театру до місця, де нині пам’ятник Михайлові Грушевському. При великій щільності заповнення площі, яка зафіксована на відеокадрах, можна вважати, що в тому історичному “живому ланцюгу” Скорботи взяло участь щонайменше 50 тисяч осіб. Це був знаковий момент у новій історії Львова.
Відчуваючи пульс часу, натхненні успіхом ланцюга скорботи, на другому засіданні Великої Ради Народного Руху України 16 грудня 1989 р. Богдан Горинь спільно з братом Михайлом відстояли ідею у 71шу річницю Акта злуки ЗУНР та УНР 21 січня 1990 р. провести між Львовом та Києвом “живий ланцюг” Соборності (відомий також під назвою “ланцюг єдності” та “ланцюг злуки”).
Богдан Горинь аргументовано довів, що 12та година дня в неділю 21 січня 1990 року є найбільш відповідним часом для такого заходу.
Важко було знайти заперечення так поставленому питанню. Велика Рада Руху підтримала цю ідею. Завдяки ініціативі та наполегливості Богдана Гориня і його брата Михайла українська нація записала славну сторінку до своєї історії.
Найважливіші рішення парламенту першого скликання, депутатом якого був Богдан Горинь – прийняття Декларації про державний суверенітет та Акта про Незалежність. До обох рішень активно причетний Богдан Горинь. Бог нагородив його вмінням аргументовано говорити не лише з побратимами, а й опонентами та навіть із ворогами. Під час підготовки до прийняття Декларації про державний суверенітет комуністи і чути не хотіли, щоб у тексті декларації була згадка про право України мати власні Збройні сили.
Довго Богдан Горинь як представник депутатської групи колишніх політв’язнів “Незалежність” вів дискусію на цю тему з керівником комуністичної більшості Олександром Морозом. Ця дискусія закінчилася констатацією Мороза: “Ви мене переконали, тепер мені залишається переконати своїх”. За кінцевий варіант Декларації з пунктом про власні Збройні сили проголосували 355 народних депутатів. Україна була єдиною із колишніх республік СРСР, котра у Декларацію про суверенітет ввела пункт про намір створити власні Збройні сили.
Під час обговорення і підготовки до голосування Акта про Незалежність були свої емоції та свої проблеми. Під час кулуарного обговорення 24 серпня 1991 року того доленосного Акта частина комуністів дуже наполягала, щоб до Акта про незалежність була прив’язана “Декларація про державний суверенітет” з пунктом про союзний договір. У тій полеміці брав також участь Богдан Горинь, аргументовано доводячи, що це різного плану правові акти і їх не можна поєднувати. Після твердих аргументів Богдана і його колегдержавників на голосування Верховною Радою був винесений Акт про незалежність України без будьяких прив’язок до горбачовського союзного договору.
Того історичного для України дня Богдан Горинь зумів переконати багатьох депутатів із так званої “групи 239”, які ще вранці розгублено запитували: “А как же без Союза?”, що усі розмови про союз слід замінити розмовами про побудову Української держави. На основі розсекречених телеграм та інструкцій ГКЧП довів багатьом членам “групи 239”, що дії тодішнього першого секретаря КПУ Станіслава Гуренка слід кваліфікувати як зраду суверенної України.
Після виграного референдуму про підтримку незалежності України Богдан Горинь, як заступник голови Комітету у закордонних справах Верховної Ради України, очолював українські делегації на сесії і семінари Ради Європи і Парламентській асамблеї НАТО (тоді парламентська делегація України їздила туди у статусі спеціально запрошеного гостя). При кожній нагоді Богдан Горинь намагався переконувати західних політиків, що хоч імперія під назвою СРСР сконала, проте народжені нею проблеми залишилися (тоді Росія вела війни в Чечні, Грузії і Молдові). З боку західних політиків та генералів замість висновків було дивне запитання, яке і донині вражає: “А ви, пане Горинь, не боїтеся так різко виступати проти Росії?” Інші казали: “Для нас “нова” Росія з ринковою економікою є важливим економічним партнером”… І давали відчути, що аналітичні передбаченняпопередження українського політика їх не лякають.
Після першої каденції Богдан Горинь вирішив більше не балотуватися до парламенту. Вважав, що найголовніша місія його життя — проголошення Незалежної Української держави вже виконана. Вважав, що головний тягар будівництва держави мав би лягти на плечі економістів та юристів. Мав він намір повністю віддати себе творчій праці. Відчуваючи у собі іскру Божу, прагнув, як письменник, сказати нації те, чого був позбавлений після брежнєвського державного перевороту 13 жовтня 1964 року. Однак життя внесло корективи у його творчі плани.
Побачивши, що творить в оточенні новобраного президента Кучми низка вискочокциніків на чолі з одіозним Дмитром Табачником, Богдан Горинь зрозумів, що мусить повернутися до політики, І зовсім не тому, що сподівався своєю присутністю змінити нові, цинічні тенденції. Для циніків ніякі авторитети не існують. Богдан Горинь знову пішов у депутати, щоб своєю присутністю зміцнити середовище, яке тоді в українській політиці було уособленням українського менталітету і української моралі.
У другому скликанні парламенту України Богдан Горинь багато займався питаннями Росії, у своїх виступах і статтях наголошував на небезпеці відродження російського фашизму. Враження від зустрічей з росіянами зафіксовані як в інтерв’ю так і у ще не опублікованих нотатках. Це унікальний і нині актуальний матеріал для розуміння суті Росії, хоч написаний в 1997 році.
Це лише кілька штрихів до портрету непересічної постаті української політики й культури. У підсумку до цього портрету скажу, що з усіх лаконічних оцінок, які мені довелося читати про Богдана Гориня, найбільш влучно його особу, його систему цінностей характеризує використаний директоркою видавництва “Пульсари” Ларисою Копань епіграф до статті про Богдана Гориня: “Я статків після себе не лишу, // Лише ім’я своє на книжці напишу” (Тудор Аргезі. “Відлуння”. Пер. В. Пояти).
