Ліндґрен А., Швардт С. “Твої листи я зберігаю під матрацом…” Листування 1971–2002 / Астрід Ліндґрен, Сара Швардт; пер. зі швед. Галина Кирпа. Київ: Рідна мова, 2019. — 184 с.
Оксана ШАЛАК
Чи ви можете уявити, що листуєтеся з Астрід Ліндґрен? Про що ви їй написали б? Певно, спершу подумали б, про що їй цікаво читати і чи цікаво взагалі… Але зараз мова про листи 12річної дівчинки, яка звертається до улюбленої письменниці. Та ще й не просто так, а з проханням допомогти отримати головну роль у фільмі (“Я могла б зіграти Пеппі, але зараз хотіла б знятися у фільмі за книжкою “Білий камінець” Ґуннель Лінде, я знаю, що ти впливова”)… Цей перший лист, очевидно, обурив письменницю, бо Сара Юнґкранц (а це саме вона наважилася писати таке) не зберегла відповіді і вже наступного разу каялася і картала себе – гірко і зовсім не подитячому…
Астрід Ліндґрен, яка отримувала тисячі листів від читачів – маленьких і дорослих, вважала надзвичайно важливою справою відповідати їм. Переважно це були листи, які не вирізнялися оригінальністю, – про захоплення її творчістю. Це були листи школярів, які писали, виконуючи завдання вчителів, або малюнки у конвертах – із дошкільних закладів. Письменниця чемно відповідала…
Листів Сари Юнґкранц в епістолярії Астрід Ліндґрен разом із відповідями вісімдесят. Така кількість лише засвідчує, що обидві адресатки були небайдужі у своєму виповіданні думок, хоча різниця у віці була чималенька – понад 50 років.
Сара Юнґкранц – емоційна, палка, бунтівлива натура, схильна до рефлексування – виросла серед насильства і постійно стикалася з ним. Їй було непросто у світі, бо й сама вона – з одного боку, самотня й розгублена, з іншого – амбітна і невдоволена собою… Утім, саме в ній Астрід зуміла розгледіти “споріднену душу”: “Ти належиш до тих людей, які вміють відчувати, хвилюватися і думатижуритися, ось тут ми з тобою споріднені душі”. Саме через Сару і листи до неї ще раз можна побачити Астрід Ліндґрен – не стільки письменницю, що розкриває секрети своєї творчості, як напрочуд чуйну і співчутливу людину, яка вміє підбадьорити, порадити, утішити, яка вміє бачити дитину, так і не побачивши її жодного разу!
Вражає, що Астрід загалом майже не розповідає про себе, за винятком кількох принагідних випадків, де вона скрушно (а наприкінці – самоіронічно) зауважує: “Я згадую свою молодість як щось безнадійно сумне й безпросвітне (а дитинство – як суцільне світло). Мені старість ще не завдає проблем, оскільки, слава Богу, я маю міцне здоров’я, хоч тяжко дивитися, як багато людей страждають. “Останній квартал – найгірший”, – завжди твердила моя мама. Ну от, можна сказати, що я тебе підбадьорила!”.
Замолоду Астрід справді настраждалася: у неї був роман із набагато старшим чоловіком – батьком її шкільної приятельки, головним редактором газети, де вона почала працювати після школи. Вона потайки народила позашлюбну дитину, перебравшись із рідного містечка Віммербю до Стокгольма. Цей болісний досвід додавав знань і вміння розуміти чужу душу. Власне, уже з перших листів Сара перестала бути для Астрід чужою. Письменниця, яка тоді вже мала онуків, з такою увагою ставилася до своєї юної читачки, як могла б ставитися до найріднішої людини. Вона розпитувала, заохочувала, втішала, підбадьорювала, заспокоювала, картала, вмовляла… Але коли відчувала, що занадто тисне, одразу тактовно відступала.
Власний досвід завжди був напохваті, і коли Сара розчаровувалася, бунтувала, потерпала, бо батько “лупцював”, а мама не захищала, – одна з найвідоміших на той час письменниць не боялася згадати свою неприкаяну юність: “Коли мені минуло 19–20 років, я хотіла покінчити життя самогубством <…> я погано харчувалася через безгрошів’я, тож мені не було чого надто радіти життю. Але потім я малопомалу пристосувалася, і життя мені здавалося досить прийнятним”. Це додавало Сарі впевненості.
А ще Астрід могла бути категоричною і винахідливою. І коли дівчинка написала про перший досвід куріння, письменниця навіть пообіцяла виплатити їй чималеньку суму (і таки виплатила!), якщо та ніколи не візьме до рук цигарки. А коли юна Сара випила надмір алкоголю на випускному через нещасне кохання до вчителя, то цим розхвилювала Астрід не на жарт: “Ти не думай, що я читаю тобі мораль – я просто хочу, хочу, х о ч у, щоб ти затямила, наскільки легко туди скотитися – лише з однієї простої причини: людина може не розуміти, що це небезпечніше за динаміт. Бережи ясний, логічний розум, що в тебе є, не скаламучуй його алкоголем…”.
Утім, письменниця давала поради й творчого характеру. Забувши про акторські мрії, Сара надумала написати повість від імені трансґендерної дівчинки (її підліткові творчі пошуки не знали меж), Астрід же відрадила, якось розповівши, як пише вона сама: “Однак я пишу лише для своєї втіхи, я не думаю про тих, хто це читатиме, коли пишу… Хоч я без кінця щось міняю, переписую, вириваю аркуш, викидаю і пишу заново доти, поки кожне речення стане таким, яким я хочу”.
Неймовірно пронизливі рядки про славу і знаменитість розкривають дивовижну простоту і людяність Астрід Ліндґрен, її розуміння, для чого в цьому світі потрібна література: “Ти хочеш знати, як це бути знаменитою? Та розумієш, я цим не дуже переймаюся – а коли, бува, й задумуюся, то ніби це стосується когось іншого. Я не знаю нічого огиднішого за зірковість, що тепер просто процвітає, зате б у в а є приємно, коли розумієш, що комусь у житті стало веселіше від твоїх книжок, я тоді навіть відчуваю задоволення”.
І якщо Сара, яка тепер трохи старша за ту Астрід Ліндґрен, що писала їй у 1970х, вирішила опублікувати свої листи (не цензуруючи і не редагуючи їх!) разом із відповідями знаменитої письменниці, то це, напевно, тому, що Ліндґрен для неї – не просто відома авторка, а водночас наставниця, старша приятелька і всетаки рідна душа. В юності дівчина, мабуть, не зовсім усвідомлювала її значення у своєму житті, але час минув, і Сара – колись підліток складної долі, а потім дівчина із непростим характером, усвідомила, хто сформував її як особистість, хто зігрівав добрим словом, хто оберігав від життєвих пасток і рятував у найскрутніші хвилини.
З оприлюдненого листування цікаво спостерігати, як змінюється юна адресатка Ліндґрен не тільки під впливом її повістей, а й листів, які “зберігає під матрацом”, подалі від стороннього ока. Як росте, почувається рівнею для великої Ліндґрен, що не тільки її розуміє, а й любить. Любить безумовною і безкорисливою любов’ю людини, якій навіть не важливо бачитися зі своєю адресаткою, бо бачить вона серцем.
Видання “Твої листи я зберігаю під матрацом…” (Київ: Рідна мова, 2019) – одне з небагатьох, присвячених Астрід Ліндґрен і перекладених в Україні. Переклад здійснила відома письменниця, перекладачкаскандинавістка Галина Кирпа. Судячи із синтаксису, лексики – насиченої, барвистої, різностильової, яка відтворює не тільки мовні вподобання самої Астрід Ліндґрен, а й розмовну мову, подекуди молодіжний сленг Сари Швардт, – перекладацька робота видалася непроста. Часто перекладачка залучає діалектизми, неологізми, аби достеменно відтворити тексти незвичайного листування.
Завдяки Галині Кирпі й світлої пам’яті незабутній Ользі Сенюк нині маємо 25 книжок прози Астрід Ліндґрен, перекладених українською. Це величезне надбання – і не тільки літератури для дітей. Минуло 19 років, як Астрід пішла від нас. Її скромний надмогильний камінь світить і далі своєю білизною в містечку Віммербю (провінція Смоланд), де вона неподалік народилася на хуторі Нес. І ніби чуєш слова дівчинки, яку Ліндґрен мала за споріднену душу: “Люди кажуть: я люблю свою країну, а я найбільше люблю Смоланд…”.
