Олег ПУСТОВГАР,
регіональний представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області (за матеріалами інтернет-джерел)
До 85-річчя уродженця Полтавщини, діяча українського руху опору 1960–1970-х років, письменника, журналіста і політв’язня комуністичного режиму Василя Захарченка
Юні роки
13 січня 2021 р. виповнилося 85 років від дня народження політв’язня комуністичного режиму, письменника-шістдесятника, журналіста, лауреата Шевченківської премії Василя Захарченка (1936–2018). Він народився у селі Гутирівка поблизу Полтави в селянській сім’ї. Навчався у Супрунівській середній школі. Ще в шкільні роки майбутнього письменника зачарувало правдиве слово Олеся Гончара. Пізніше дороговказами в літературі, за його власним висловом, стали “три Григорії – Косинка та два брати Тютюнники”.
Вступив на факультет журналістики Київського університету. Навчався на одному курсі з майбутніми класиком української літератури Борисом Олійником, поетом-піснярем Вадимом Крищенком, знаним полтавським журналістом, багаторічним редактором газети “Село Полтавське” Павлом Пустовітом. Останній згадував, що це був особливий курс: набирали більше молоді із сіл, аби підготувати кадри для районних газет. Щоб якось прожити, хлопці ходили на залізничну станцію, де, бувало, цілу ніч розвантажували вагони, а вранці, знесилені, поверталися до гуртожитку. Також доводилося зносити моральний терор в університеті – усі лекції (крім української літератури та мови) читалися російською, а довкола панувала атмосфера підозрілості.
Після закінчення університету, в 1958 році, спершу працював газетярем у Кременчуці, згодом переїхав на Донбас. Хоча і там не знайшов душевної рівноваги: “Я задихався в задушливій зрусифікованій атмосфері, відчував, як міліє, пересихає моя мовна річка, як я глухну в цьому чужому російському морі”.
Там зійшовся з Василем Стусом, Іваном Дзюбою, іншими українськими патріотами дисидентами-шістдесятниками. У Донецьку допомагав збирати матеріали про зросійщення краю для праці, яку готував до друку Іван Дзюба. Тоді ж, у середині 60-х, він починає цікавитися й іншою небезпечною на той час темою – Голодомору 1932-1933 рр. Занотовує розповіді очевидців на Полтавщині, Донеччині, Черкащині, Житомирщині, Чернігівщині: “Люди розповідали про такі жахи, про таку кричущу несправедливість, про такі звірства свого ж односельця-активіста, що серце обливалося кров’ю”.
Під “ковпаком” КДБ.
Поневіряння в комуністичному концтаборі
Вступивши до Спілки письменників, 1969 року Василь Іванович перебирається до Черкас, де спочатку працює у часописі “Молодь Черкащини”, а згодом – у “Черкаській правді”. Тут він написав свої найкращі повісті і романи. А ще – продовжує й тут інтенсивно збирати матеріали й передає їх Дзюбі через Стуса. Та незабаром після проведення низки обшуків друзів арештували. Зрозуміло, що під кадебістським “ковпаком” опинився й Василь Захарченко. У його помешканні виявили самвидав шістдесятників та нотатники. Також кадебістські нишпорки знайшли у помешканні письменника й заборонену в Радянському Союзі книгу Юрія Горліс-Горського “Холодний Яр” про антибільшовицький і антиросійський повстанський рух Української Народної Республіки. Тож арешт не забарився. А невдовзі відбулося й судилище: звинуватили, як і сотні інших дисидентів в імперії зла – СРСР, у “антирадянській діяльності” за ст. 62 КК УРСР. “Впаяли” п’ять років суворого режиму. Поневірявся письменник у комуністичному брежнєвському концтаборі №5 на території Пермської області Росії. В ув’язненні познайомився з іншими діячами українського руху опору 1960–1970-х років – літературознавцем, мовознавцем, перекладачем Іваном Світличним, правозахисником Семеном Глузманом, поетом і прозаїком Ігорем Калинцем.
Позбавили письменника і членства у Спілці письменників, яке було поновлене лише через десять років. До 1982-го його ім’я було викреслене з літературного процесу, а книжки вилучалися з книгозбірень.
Лавреат Державної премії імені Тараса Шевченка
Загалом у творчому доробку письменника десять романів, дев’ять повістей, понад сто оповідань, серед яких найвідоміші – повість у новелах “Велика Ведмедиця” (1988), “Котилися вози з гори” (про українське село 80-х років), “Клекіт старого лелеки” (1989), “Брат милосердний” (1990), “Мобілізовані” (1995), “Очима до голубих віконниць” (1998), “Дім під ясенами” (1999), “Великі лови” (2002), “Довгі присмерки” (2002), “Нічні поїзди” (2003), “Пий воду з криниці твоєї” (2004) та ін.
Реабілітували ж Василя Захарченка прокуратурою Черкаської області лише 9 жовтня 1991 року, після здобуття Україною незалежності, яку він щиро вітав. “У листі до свого однокурсника Павла Пустовіта від 19 серпня 1992 року він зізнається: “Перші місяці після 1 грудня (1991 р.) ходив не ходив, а літав од щастя. Зараз дуже тривожно й гірко, що державу не будують, а імітують це будівництво. Звідси й переважна доля лих на наші голови. Та вірю, що в імперію вже нас не затягнуть. Таки ж прийдуть і в Україні наші Вашингтони. А таки прийдуть”, – згадує Тарас Пустовіт, заступник Державного архіву Полтавської області.
У 1995 році прийшло загальнодержавне і громадське визнання. Василь Захарченко став лавреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка за роман “Прибутні люди”, опублікований 1994 року в журналі “Вітчизна”. Його літературна праця відзначена й іншими преміями: імені Андрія Головка (1989) та імені Юрія Яновського (1991), імені Олекси Гірника (2005). У 2009 р. за пропаганду української книги герой нашої оповіді удостоєний премії імені Дмитра Нитченка.
“Пам’ятайте, українці: спілкуючись російською, ви вбиваєте Україну щоденно, щогодинно, щохвилинно, цієї миті… Так і тільки так ми маємо, вимушені ставити питання, якщо не хочемо, щоб нас стерли з лиця землі, адже Україна й далі, вже в роки Незалежності немилосердно, цинічно русифікується”, – з болем писав Василь Захарченко.
Ще одна цитата з письменницького щоденника: “Жоден народ не має у себе під боком такого підступного, підлого, азіатськи жорстокого, татарськи бездушного сусіда. Ми й самі винні, що з дурості своєї дозволили знахабніти Московії, добровільно піддавшись їй 1654 року в Переяславі. Цим ми надзвичайно употужнили цю дику імперію – лігши під її ноги живим мостом у Європу”.
Василь Захарченко пішов з життя 5 грудня 2018 року в м. Черкаси.
