Андрій ГУДИМА: «Важко творити Україну, трудно й любити її…»

Ім’я Андрія Гудими відоме на обширах нашої літературної ниви. Цей символічний образ – “нива” – дотичний до сутності автора: за фахом учений-агроном, кандидат наук, доцент – понад тридцять років працював у сільськогосподарському виші і… автор 55 видань (поезія, проза, драматургія, публіцистика). Восени минулого року в обласній Торгово-промисловій палаті (Біла Церква, Київська область) він презентував незвичайне благодійне видання епопеї “Україна – це доля”, незвичайне вже тим, що це тисячолітня історія України в поемах та віршованих романах. Голова Білоцерківського міськрайонного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Костянтин Климчук зустрівся з письменником задля змістовної бесіди.

– Насамперед, Андрію Дмитровичу, дякуємо за добродійний проєкт “Україна – це доля”, започаткований на Київщині семитомником Ваших творів (2017). Таку щедрість – весь наклад безоплатно віддати школам і бібліо­текам – нині на літературних теренах нечасто зустрінеш. Не згортаєте проєкт?
– Ні. Благодійники допомагають мені з виданням, а я, за великим рахунком, благодію Україні, духовному збагаченню історичної пам’яті народу й особливо підростаючого покоління. Бо минуле, за будь-яких часів, належало і належить майбутньому.
– Минулого року вийшла у світ Ваша, однойменна з проєктом, епопея “Україна – це доля”. Коли виник такий грандіозний задум? Як Вам творилося?
– Задум виник майже сорок років тому, коли “молодий я, молодий, повен сил та відваги” (П. Тичина) взявся, – та не “жартувати для розваги”, – за триптих (звід) поем “Замкова гора”. Завершивши третю поему “Зашуміла тополя” (селянсько-козацьке повстання під проводом К. Косинського, 1521–1593 рр.) та випустивши у світ збірку поем “Дзвони над Россю” (1988), тоді й подумалося: “А що, як спробувати…” А як писалося?.. Я ніколи не тримав душу за крила.
– Робота у виші – педагогічна, навчальна, виховна, наукова, методична – ще й художня література. Просто неймовірно. І раптом епопея. “Вєліколєпно!” – вигукнув би Вінграновський. Наша література може похвалитися аналогічним виданням?
– Ви згадали геніального Миколу Вінграновського. Так, це його “вєліколєпно” – улюблене слово як свідчення найвищої похвали. Я знайомий з ним і був удостоєний саме такої честі за роман “Кара без вини” (про Голодомор в Україні 1932-1933 рр.). А щодо “аналогічного видання”… Колеги та науковці, котрі вже встигли познайомитися з епопеєю, стверджують, що історія української літератури не має такого видання. І я їм вірю.
– Головні персонажі романів: Криштоф Косинський і Северин Наливайко, Іван Богун і Богдан Хмельницький з плеядою полковників, Іван Мазепа, Максим Залізняк та Іван Гонта, Устим Кармалюк – про них писали корифеї. Не бентежило таке сусідство?
– З відповіддю дозволяю собі послатися на Віктора Міняйла, який, прочитавши роман “Устим Кармалюк”, написав у передмові до мого двотомника вибраних творів (1996 р.): “Незважаючи на те, що тема Кармалюка була вже розроблена в українській літературі М. Старицьким, і В. Кучером, і В. Гжицьким, і М. Тарнавським та й іншими, менш відомими авторами, Андрій Гудима не побоявся такого сусідства й сміливо пішов на власні пошуки, й до його честі, не осоромив власного пера”. Від себе смію додати: роман “Устим Кармалюк”, підкреслюю – віршований, – все-таки перший у літературній історії.
– Не потерпаєте, що хтось із опонентів може “не побачити” в епопеї “нового”? Мовляв, майже “все публікувалося…”
– “Все”, та не все. “Іван Богун” і всі додатки публікуються вперше. Значно оновлена поема “Третє пришестя”. Твори в епопеї представлені як цикли, упорядковані в хронологічному порядку. А щодо можливих опонентів… Я у “Передмові” передбачливо й цілком довірливо звертаюся до таких:
Я – оптиміст. І млість не обів’є
Моє гонорство,
вороном не скряче.
Гей, побратими!
Я сказав своє.
Нехай, хто зможе,
зважиться на краще.
– Що превалює у Ваших романах – інтелект, фантазія, документалістика?
– І перше, і друге, й третє. Та все ж – історичність. Усе в міру і до свого часу. Персонажі говорять самі за себе: вони були і залишаються. Більше того, в окремих випадках спростовую фантазії деяких авторів. До прикладу, один із таких (у романі “Іван Богун”) пише, що у полковника за дружину була племінниця брацлавського воєводи Ганна і що вона пережила свого обранця. Я ж підступаюся зовсім близько до правди: так, Ганна, але козачка. І померла вона після пологів, залишивши Іванові синочка їхнього – Грицюню. Одружитися вдруге Богунові не поталанило.
– Ви так само “підступилися ближче до правди” стосовно Івана Гонти в романі “Клекотіли орли”:
Люде мій! Не вбивав я,
не різав синів!
Син у мене один.
В мене інших не буде…
– Натякаєте, що нібито спростовую Шевченка? Є такі рядки в “Гайдамаках”, де Гонта (в Умані): “Махнув ножем – І дітей не стало!” Ні, не спростовую. Бо Шевченко не був би Генієм, аби у “Передмові” до поеми не передбачити подібну зацікавленість: “Про те, що діялось на Украйні 1768 року, показую так, як чув од старих людей; надрукованого і критикованого нічого не читав, бо здається, і нема чого…”
– В епопеї чимало уваги вділено жіноцтву, так би мовити, дуумвірату. Маємо на увазі “спільність двох”: Наливайко – Барбара, затим – Орися; Богун – Ганна, затим – Оксана; Мазепа – Мотря; Залізняк – Ориля; Кармалюк – Парія, затим – Тетяна Процькова і Наталочка-попівна. Так насправді було, чи вигадано Вами, щоб узяти читача (за В. Міняйлом) “за чемери і вже не відпускати”?
– У Міняйла є й інше визначення: “Твір не буде людяний без обожнювання жінки, бо все, чим живе людство, – в ній”. А проте – конкретніше: Орися, Ориля, Наталочка вигадані. Але так, що читач, зустрівши, вже не хоче полишати їх. Водночас хочеться дещо освіжити у пам’яті читачів: у ту бурхливу добу загальнонаціонального визвольного підйому жінки залишалися не лише берегинями родинного вогнища. Відомо, що член шведського посольства до Б. Хмельницького К.-Г. Гільденбрат відзначав не тільки вроду українських жінок, але й незалежність та відвагу. Хіба потрібно яскравішого прикладу, як учинок Олени Завістної, дружини загиблого сотника? Зрозумівши, що ворог намертво оточив містечко Буша (Поділля, 1654 р.), вона підпалила пороховий погріб і загинула разом із дітьми, але не здалася в полон. І таких прикладів лічити – не перелічити.
– Епопея прийшла до читачів. її читають, твори студіюють, учнівські науково-дослідницькі роботи отримують призові місця на Всеукраїнському конкурсі-захисту Малої академії наук України. А як реагують науковці вишів? Відомі утішні приклади?
– Грішно було б скаржитись на неувагу. Мені відомі фахові наукові статті старшої викладачки Миколаївського Національного університету кораблебудування (кафедра прикладної лінгвістики) Н. С. Мочалової, яка ґрунтовно опрацювала роман “Кара без вини” і трилогію “Тече до Бога моя сльоза”. Н. М. Тимощук (кафедра української літератури Київського НПУ ім. М. П. Драгоманова), взявши одним із об’єктів вивчення “Кару без вини”, захистила кандидатську дисертацію. Такого самого результату досягла Л. В. Романенко (кафедра української філології Маріупольського державного гуманітарного університету), опрацювавши в числі інших творів роман “Устим Кармалюк”. А доцент В. П. Біляцька (кафедра філології та мовної комунікації НТУ “Дніпровська політехніка”) використала як об’єкт вивчення віршовані романи “Северин Наливайко”, “Сповідь Мазепи”, “Клекотіла орда” та “Устим Кармалюк” і захистила докторську дисертацію. Ці ж твори ґрунтовно проаналізовані й належно оцінені у двох монографіях.
– Наша поезія багата на нев’янучі вінки, якими народ уславлював своїх співців: Володимир Сосюра – “соловей України”, Павло Тичина – співець “чуття єдиної родини”… А Вас ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка удостоїла найвищої відзнаки – медалі “Будівничий України”. То можна…
– Я не міряю себе під корифеїв. Нині всі порядні служителі національно-патріотичної духовності повинні без усяких експериментів та містерій, – ми не в середньовічному театрі, – не зволікаючи, розбудовувати Україну. Наекспериментувалися – пора братися за розум. Змарнуємо час – погубимо Україну.
– У післямові до епопеї Ви переймаєтеся клопотами, які свого часу “нещадно колотили душу нашого Пророка” – “Коли / ми діждемося Вашингтона / 3 новим і праведним законом?.. / То діждемося його чи?..”
– Я – ні, Ви – може… Минулася ілюзорна пора, коли державою буцімто могла “руководіть даже кухарка”. Нинішній глобалізований світ слухається лише гострого й далекоглядного розуму і підчиняється розумній волі. Наше суспільство позбавлене такої радості, і це не докір – наслідки несусвітньої трагедії, над українським народом, особливо впродовж останніх століть раз по раз проносилися урагани штучного відбору в найжорстокішому його прояві: у повстаннях та визвольних війнах гинули кращі з кращих. Із нас поволі виточувався державницький дух. Ми втрачали здатність думати й чинити по-державному, вириваючись з-під сваволі, здобували ілюзорну волю. А ще – нас нічому не навчає власна трагічна історія, ми інколи навіть намагаємося відхреститися від певних її уроків. Якщо тверезо проаналізувати наше життя-буття, то матимемо плачевну ситуацію: наша доба нагадує “Руїну”, що звалилася на голову України одразу ж по “Хмельниччині”. Кожному балакуну від політики, – а таких – хоч гать гати, – дай булаву та й квит! Ми, – навіть доходить до абсурду, – гарячково шукаємо “Вашингтона”. Сізіфова праця. Його народжує народ, а вирощує подвижницька праця в ім’я того ж таки народу. Саме сутність цієї, надважливої проблеми я розгортаю в поемі “Третє пришестя” як заключній частині епопеї “Україна – це доля”.
– Андрію Дмитровичу, що б Ви порадили нам зав’язати у вузлик національної пам’яті?
– Одне, але перевірене століттями: “Невмирущий той народ, який знає свою історію і робить з неї мудрі висновки”.
– І нарешті, що мовите наостанок нашої бесіди?
– Не співатиму “Ще не вмерла…”. Кажу переконано й однозначно: “Слава Україні!”
– Героям слава!

Вів бесіду
Костянтин КЛИМЧУК,
м. Біла Церква

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment