Мудра, бо Софія

18 лютого виповнюється 165 років від дня народження Софії Русової

Цього дня 1991 року вперше, після тривалої заборони й забуття, Україна вшанувала Софію Русову. Організувала відзначення 135літнього ювілею однієї з найдіяльніших жінок України кінця ХІХ – початку ХХ століття активна громада київського осередку “Союзу Українок”, який щойно відроджувався.
У київському Будинку кіно на честь ювілянтки було проведено урочисту академію за участю громадських організацій, освітян, науковців. Великий портрет у рушнику та калині притягував увагу до жінки, чию спадщину ще належало відкрити, ввести в обіг науки, освіти, культурних і громадськополітичних подій.
30 років тому я вперше почула її ім’я, і відтоді історія цієї багатогранної особистості, великої українки стала моєю. Моя Софія – це перші публікації в часописах “Україна” (ч. 24, 1991) і “Початкова школа” (1992), згодом – у газетах “Независимость”, “Слово Просвіти”, “Наша віра”, “День”, це фільм “Софіїн день” (1992), книжка “На хресній дорозі. Історія листування родини ЛіндфорсівРусових” (2013), десяток передач на “Українському Радіо”. Це “Софіїні Дні” 30 вересня в Олешні протягом усіх 30 років, присвоєння імені Софії Русової Олешнянській школі, співпраця із школоюсадком імені Русової. Це листування з її онуками та правнуками, зустрічі з ними в Україні. Це постійні звернення і відкриття величезної педагогічної та наукової спадщини, мемуаристики, листів, документів, що засвідчують яскраве життя Софії, до останньої земної хвилини віддане Україні.
До 165річчя Софії Русової і до 30ліття першого вшанування великої просвітительки в Україні “СП” планує видрукувати низку матеріалів, пов’язаних із цими датами, і, насамперед, з людьми, які повертали і утверджували в Україні ім’я Русової. Багатьох уже нема серед нас, але хотілося б згадати, хто були ці люди. Розкажемо і про проблеми збереження садиби РусовихЛіндфорсів в Олешні.
Історія повернення спадщини Софії Русової в Україну – це ще й історія великої Родини, яка ніколи не стояла осторонь української справи, навіть живучи за межами Батьківщини. Тому розповідатимемо і про тих, з ким зустрічалися, листуємося і хто приїжджав на рідну землю. Ці імена сьогодні можуть стати ідеалом для молодого покоління, прикладом того, як треба любити Україну і служити їй.
“СП” друкує унікальний спомин про Софію Русову її сина Юрія Русова, світового рівня вченого, іхтіолога, громадського діяча, який передала мені онука Русової Ніна Михалевич. Цей спомин, надрукований 1956 року до 100літнього ювілею Русової в часописі “Визвольний шлях”, в Україні ніколи не друкувався.
У палкому слові сина постає унікальне Софіїне життя разом із чоловіком Олександром Русовим, у якому – організація перших українських дитячих садків, видання першого позацензурного “Кобзаря”, перших букварів і читанок для дітей і дорослих, редагування першого українського педагогічного журналу “Світло”, організація української шкільної справи в часи УНР і навіть організація допомоги голодуючій Україні у 1933 році.
Для нас ці спогади важливі гострими акцентами, на яких наголошує Юрій Русов. Вже маючи незалежну державу, ми маємо ті самі, що в Софіїні часи, загрози імперської Росії, що пішла наступом на Україну, те саме зросійщення всередині країни, ту ж відсутність патріотизму…
Але маємо, як світло, діяльні постаті, котрі сміливо стають на оборону рідної мови й держави. Як ставала колись Софія Русова, яка жила за принципом: “Обов’язок – понад усе!”.

Галина Дацюк,
голова ЖЦ “Спадщина”,
лавреатка премії імені Софії Русової

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment