Обов’язок – понад усе!

Кілька спогадів про Софію Русову

Юрій Русов

Звичайно, тяжко цілком безсторонньо і об’єктивно писати про громадську діяльність своїх батьків, але, з другого боку, ніхто так, як близькі кревні, не може освітлити деяких подробиць життя людей, які так чи інак прислужилися для української справи.
Я був останній син Софії Русової і тому починаю пам’ятати мою матір більшменш свідомо лише з 1900 року. Це була моя перша подорож (пасивна!) за кордон. Моя старша сестра (Любов. – Г.Д.) вступила на медичний факультет університету в Монпельє у Франції і моя мати поїхала, щоб туди її відпровадити. При цій нагоді С. Русова мала виступити в українській справі з відчитами у Парижі й на півдні Франції на з’їзді провансальських патріотів. Тоді цей рух регіонального сепаратизму йшов під впливом провансальського поета Містраля.
Не була це перша і остання подорож С. Русової за кордон з метою сказати слово за Україну на міжнародних конгресах чи з’їздах.
Очевидно, що мої власні спогади не можуть охопити всієї діяльности цієї української патріотки, бо вона вже провадила завзяту боротьбу разом із своїм чоловіком – моїм батьком – Олександром Русовим проти Росії задовго до мого народження. Навіть за пару місяців до мого народження моя мати сиділа в Харківській тюрмі, бо під час чергового розшуку в неї було знайдено перепачковані з Галичини українські книжки (і між ними, – страшно сказати! – Дон Кіхота українською мовою). Правда, для того, щоб народити мене на світ Божий, маму було звільнено “на поруки” з тюрми на два тижні додому завдяки клопотам харківського громадянства; розуміється, що під пильним доглядом поліції. Мені пізніше оповідали, що навіть воду для моєї першої купелі носили “городові”, які жили в нас і наглядали, щоб така небезпечна для цілости Росії українка не втекла. З моїх документів також знаю, що я був охрищений у ПетроВеригінській церкві при харківській тюрмі.
В цих фрагментах моїх спогадів про життя С. Русової користуюся головним чином “Спогадами” моєї матері (друкованих у Києві десь у 1926 (1927. – Г.Д.) році у журналі “За сто літ” і перевиданих пізніше в Празі, листами, оповіданнями старшої сестри і мемуарами батька, які знайдено в архівах жандармського управління і теж друковані у журналі “За сто літ”.
Ми переживаємо нині дуже цікаву, але і страшну епоху, коли зійшлися в смертельній боротьбі два світогляди, два принципи, два протилежні поняття про добро і зло, коли матеріялізм призвів людство до страшних катастроф, які ще не скінчилися і лише досягнуть свого вершка в другій половині ХХ століття. Матеріялістична засада, яка бачить у людях лише “маси” або “роботів”, себто, в ліпшім випадку, лише механізми або високоудосконалених звірів, виявляється в холоднім, часто масовім, нищенні людей чи то в організованих Москвою штучних голодах, чи то в сибірських концентраційних таборах смерти, чи то в німецьких Аушвіцах і Дахавах, чи то у бомбардуванні незахищених міст як Гірошіма. Війни ведуться між антихристиянами, нехристиянами і псевдохристиянами, і тому ми бачимо в останніх війнах повний брак будьяких моральних засад, які ще були помітні в теж кривавих війнах ХІХго віку. Недаром поет БурґгардтКлен у своїй поемі “Попіл Імперій” зве наші часи апокаліптичними, коли “гніву Божого вина плеснув на землю ангел п’ятий…”
Отже, в ці часи нам корисно і повчаюче згадати про постаті тих, хто все своє життя прислужив не служінню “Мамоні”, а вищим ідеалам.
Постать Софії Русової – це зразок однієї з тих героїнь українського відродження, що “просто йшли”, в яких не було “неправди за собою”, які не лукавили і не дбали “про панство нещасне і лакомство лукаве”, не дбали про матеріяльні прибутки і здобутки, але все своє життя, всі сили і все своє майно віддавали на те, щоб Україна здобула добробут, незалежність, (ясно, що без незалежності від чужого панування не може бути добробуту!) і щоб здійснилося пророцтво Андрія Первозванного: “благодать Божа засіяє на горах Київських”.
Софія Федорівна Русова дає нам приклад української жінкипатріотки, яка понад півстоліття свого свідомого і активного життя незламно несла на собі тягар боротьби світлої України з темними силами царської і червоної Росії. Про неї – цю невеличку, зграбну і худеньку жінку, можна дійсно сказати: “тіло нічтоже – дух животворить”.
Коли мова йшла про українську справу, то ніщо не могло спинити її завзяття: ні родина, ні діти, ні переслідування царських жандармів чи большевицьких чекістів, ні тюрми, ні арешти, ні тяжкі умови еміграції, ні персональні втрати майна, ні події приватного життя, ні горе чи втрати близьких. Ніщо не спиняло її енергії в боротьбі за український ідеал, і навпаки, часто “щось” додавало їй якоїсь нової сили для громадської і політичної праці.
Я хочу якраз підкреслити якраз кілька таких моментів з життя світлої пам’яти С. Русової, які показують, як вона вміла перемагати своє персональне горе і цілком підкорити себе гордій девізі своїх предків: “Le Devoir аvant tout!” (“Обов’язок понад усе!”). А цей свій обов’язок вона завжди бачила у праці й боротьбі на користь України.


Народилася Софія Русова 18 лютого 1856 року в родині дідича Федора Ліндфорса в селі Олешня на Чернігівщині. Батько її Федір Ліндфорс був швед з походження, з тих, певне, шведів, що колись клали свої голови під Полтавою разом з козаками гетьмана Мазепи в боротьбі проти Москви за Україну. Згідно з традицією свого роду, батько її був військовимполковником. Мати була французького походження з родини Жерве.
Велика сила притягання благородних душ є в Україні! І ми бачимо на протязі нашої історії стільки прикладів, коли чужинці з походження все своє життя віддавали на службу Україні. Згадаємо лише варягів (шведів) наших князів, згадаємо славного Перебийноса, шкота з походження, що “рубає мечем голови з плечей” під прапорами Хмельницького, славного оборонця Батурина Кеніґсена і багатьохбагатьох інших військових, учених, політичних діячів. Тому не дивно, що С. Русова, чужинка по крові, стала однією з найдіяльніших дочок України. Для нас не важне походження з крови, але цінимо українських патріотів за їх діла. І, очевидно, ціннішими є ті, що робили добро для нашої Батьківщини, ніж “чисті з крови і походження” українці, які несли свій хист і свої сили на службу чужинцям або навіть ішли виразно проти українських ідеалів під ворожими прапорами. Це не раз бачимо в наші часи. Шевченко добре картав тих українців “прадідів великих нащадків поганих”, які за “шмат гнилої ковбаси” і за “хоч півдулі” від “старшого брата” готові були нехтувати всім українським, нашою мовою, піснею, духовністю і уважали співи про “Парашу радость нашу” за найвище досягнення “культури” і “панськости”. Не раз і тепер малосвідомі елементи нашого громадянства уважають чад джазів і еквілібристику малярівфутуристів за щось недосяжно вище, ніж наші думи козацькі або наше мистецтво, яке вже випереджує мистецтво багатьох інших націй.
Кожній здоровомислячій людині йде не про те, хто (чужинець чи свій) працює для України, а про те, як він працює: на користь чи на шкоду.
Вже батько Софії, Федір Ліндфорс, зробив багато для піднесення культури і добробуту своїх селян: збудував церкву, школу (це була одна з того десятка шкіл на Чернігівщині, де після упадку Гетьманщини, коли було всюди сотки шкіл, Росія штучно обнизила культурний рівень українського населення, пам’ятаючи слова Петра І: “Народ малоросійскій зело умен, от чего ми в неавантаже оказаться можем”). Збудував також гончарську майстерню, бо олешнянські селяни були переважно гончарі і сливе кожний мав своє горно для випалу горшків. Коли прийшла воля, то, як казали усі на селі, Федір Ліндфорс був справжнім “благодітелем”, наділивши селян землею і лісом, не дбаючи за свої власні інтереси.
Цю подію – звільнення селян від кріпацтва – прекрасно описує С. Русова у своїх спогадах, як одне зі своїх перших вражень з дитинства.
“Коли я увійшла якось перед вечором в нашу залю, вона була ясно освітлена, чайний стіл був прибраний попразниковому, а за столом сиділи прості селяни. Між ними сидів мій тато і серйозно, заклопотано з ними розмовляв. За самоваром була моя сестра в дуже піднесенім настрої і частувала селян чаєм. Селяни – то були “старшини” з різних околичних сіл. Татка обрали за “мирового посередника” і він радився з селянами, як найкраще здійснювати “уставні грамоти” (себто, як повести в життя закони про скасування кріпацтва)”.
От спогад 8літньої (очевидно, 5літньої. – Г. Д.) дівчини про велику подію скасування кріпацтва. І ця симпатія до селянства і віра в те, що в нім залишалися правдива українська душа, лишилася в С. Русової на все життя.
Тому в страшну хвилину, коли вона з малою внучкою, 58 літ пізніше, мусіла покидати Україну, коли червоні москалі вже почали запроваджувати нове, цей раз комуністичне, кріпацтво, коли обман українізації вже почав виявлятися в нищенні наших діячів науки й мистецтва і догоряли останні полум’я боротьби за незалежність, вона пише:
“Куди іти з малою внучкою, вночі перед переходом Збруча? Навколо сторожа, вартові… Іди до селян! Це є люди, наші люди! І я пішла до першої хати. Нас не питали, куди ми йдемо. Нагодували, уклали спати, а за вечерею гірко жалілися, що москалі все забирають. “Останню корову забрали, а у нас же діти малі!”.
На другий день ці самі селяни перевели безпечно С. Русову з її малою внучкою Олею на другий бік Збруча, де вже ними заопікувалися зворушливо і дбайливо українці й українки в Галичині.
І ця любов спеціяльно до селянства (певно, під впливом так званого “народництва”, якому в свій час щиро віддалися О. Русов і С. Русова) лишилася в С. Русової на ціле життя. В останній рік свого життя, складаючи читанку “Україна в описах наших поетів і письменників”, вона знову й знову з захопленням читала безсмертний твір Шевченка: “Село і серце одпочине…”
Отже, дитинство Софії до десяти років пройшло в маєтку в Олешні, де вона вчилася гри на фортепіяні, удосконалювалася у французькій мові й готувалася до гімназії. Прекрасна бібліотека Ліндфорсів і брата матері Жерве немало сприяла її загальній освіті.
Треба було продовжувати освіту, і родина Ліндфорсів переїхала до Києва, де десятилітня Софія вступила до гімназії, яку і закінчила з відзнакою у 16 році життя.
Тут її спіткало велике горе – помер батько (мати померла значно раніше, ще в Олешні). Перед перевезенням тіла до Олешні, щоб покласти на вічний спочинок на цвинтарі поруч з прадідами коло церкви, в каплиці, де спочивала мати Софії, гріб з тлінними останками Федора Ліндфорса стояв у Георгіївській церкві. Даремно хотів я вклонитися пам’яті мого діда в цій церкві. Московські дикуни знищили її разом з іншими київськими церквами. Даремно я хотів вклонитися пам’яті мого діда Олександра Захаровича Русова і могилі мого батька на Байковім цвинтарі в Києві. Ці дві могили були знищені москалями. Дійсно, міг би повторити свої слова Шевченко: “Живого й мертвого спалили”. Ворогам України страшні не лише живі патріоти, але і мертві, спогад про них… Знищено і каплицю в Олешні та зрівняно могили тих, хто робив добро для свого краю.
Як же пережила це горе молода 16літня панночка?
“Треба було починати нове життя, знайти йому завдання, чимось наповнити ту порожнечу, що постала наслідком нашої великої втрати… Ми одержали від тітки Наталії листа, в якому вона пропонувала мені вступити до Петербурзької консерваторії, а що я мала здібності, то чи не присвятила б я себе музиці? Музика, консерваторія…, яка спокуслива мрія! Але кому з того яка користь? Чи маю я право так егоїстично будувати своє життя? А люди? Чи не треба спочатку для них послужити!? І я відмовилася від цієї блискучої мрії. Долю свою я вирішила тоді: зреклася мистецтва і взялася за школу. Ми вирішили з сестрою почати з дитячого садка…”.
Отак перше велике горе Софії Федорівни втілилося в перший в Україні дитячий садок. А скільки потім дитячих садків, шкілок і позашкільних курсів вела вона всюди, куди її закидала доля чи недоля! Скільки вийшло зпід її керування досвідчених фребеличок, виховательок, що вкладали далі в дитячі душі любов і відданість до Батьківщини! Червоні москалі знищили могили моїх дідів і батька, але не знищили того, що посіяла моя мати. В 1942 році я не знайшов у Києві могил, але до мене не раз приходили вже підстаркуваті вчительки, керівниці дитячих садків і показували, оглядаючися, по звичці, на двері й вікна, пожовклі і, часто підмочені з переховання від “недремлющого ока” московських окупантів, фотографії. “Це група наших фребеличок, які закінчили у вашої матері навчання. Гляньте, я сиджу третя поруч з С. Русовою…” Видно, що це був той “льох”, до якого Москва ще не докопалася.
Перший дитячий садок в Україні зв’язаний з ім’ям С. РусовоїЛіндфорс. Як це було всюди, де доля заносила її, помешкання на Володимирській (нині Короленка) вулиці швидко стала осередком тодішнього українського життя. І там же вперше залунав спів першої української опери Лисенка “Різдвяна ніч”, у якій ролю Вакули грав Олександр Олександрович Русов. Невдовзі після виставлення опери, і то після відвідання опери “Травіята”, О. Русов зробив С. Ліндфорс пропозицію і, з’єднавши своє життя шлюбом, обидвоє пішли по дорозі боротьби за кращу долю України.
Невдовзі по шлюбі, Русовим “Стара громада” доручила видати перше повне видання творів Шевченка. Для цього вони мусіли від’їхати до Праги, бо в Росії не було чого і думати про видання творів того, хто закликав: “вражою, злою кров’ю волю окропіте”. Зібравши всі необхідні матеріали і навіть відвідавши княжну Рєпніну, кохання якої до Шевченка увійшло в історію, а спогади її не мало спричинилося до біографії Шевченка, Русови виїхали за кордон до тодішнього центру слов’янського життя, до Праги.
Це завдання – видання першого двотомного “Кобзаря” – було виконано спільною працею Олександра і Софії Русових. Ні матеріяльні труднощі, ні нове персональне горе – смерть першої дочки Людмили, що померла в Празі, не спинили відданої праці Русових над “Кобзарем”. В однім томі були твори Шевченка, дозволені російською цензурою, в другому недозволені, і їх треба було перепачковувати таємно в Україну. І тут бачимо, що персональне горе переборює С. Русова ще більш завзятою працею для України: “Обов’язок понад усе!”
Повернувшись в Україну, С. Русова з головою пірнула в боротьбу проти царської Росії. Помешкання Русових у Чернігові стало огнищем українського революційного руху. Щоб ближче увійти в народні маси, Русови залишили вигідний маєток Олешню і придбали невеликий хутір, коло Борзни (на Чернігівщині), званий батьком жартома “хутір Робінзона”, де провадили просте селянське життя. В ті часи (80і роки), разом із занепадом провідної політичної верстви, що донесла ще дух козацької державности до 50их років минулого століття, найліпші діячі українського відродження інстинктивно шукали “душі” українського народу в українських селянських масах, що були значно менш зрусифіковані, ніж місто і міський елемент. Це був рух так званого “народництва”. В простім селянстві, його мові, звичаях, піснях, виробах і взагалі мистецтві та його традиціях тодішні українські патріоти шукали тої невмирущої народної душі, яка лишилася живою, хоч дух нації і занепав. Цим пояснюється те захоплення українським фольклором, що був тоді цілком на часі та відігравав велику ролю в пізнанні України. Ще і нині є багато українців, які, не розуміючи, який колосальний поступ зробило українське національне мислення за останні 50 років, уважають, що все, що “не селянське, є українське”. Але нині, крім свого – безумовно, прекрасного – народного мистецтва, Україна має вже і національнополітичні аспірації, скріплені кров’ю збройної боротьби.
“Народничання” на хуторі, коли доєння корови змінялися грою на піяніні сонат Бетговена, а праця на полі – писанням наукових праць або популярних брошур для народної освіти (напр., “Пригода на хуторі” – популярна метеорологія О. Русова), скоро скінчилося. Недрімаюче око російського самовластя не могло спокійно дивитися на поступове, але певне пробудження української свідомости і на її “будителів”. Першою, так би мовити, ластівкою переслідувань з боку російської деспотії був випадок арештування і “водворєнія на мєсто житєльства” Софії Русової, яка з групою селян ішла на прощу до київських святих місць, хоч це тоді й не вважалося за державний злочин.
Реакція 1880тих років і завзята боротьба проти неї з боку революціонерів розгорялася. Ось як описує у своїх спогадах ці часи С. Русова: “Політична атмосфера густішала, студентські страйки, закриття університетів, жорстока цензура на журнали, часописи і книжки, арешти і адміністративні заслання молодих і старших діячів, наводили паніку на слабодухих, а людям переконаним, навпаки, “ставили виразний обов’язок боротьби”.
Це було яких 75 років тому. А тепер? Росія є завжди Росія. Лише тепер до цього було ще додано масові розстріли, масові виселення в сибірські концтабори примусової праці та ще гостріше переслідування всього, що не підкоряється Москві. Як тоді “слабодухи” лякалися й ховалися в запічках, а сильні духом ще завзятіше боролися, так і тепер одні лише бояться, а другі збройно і політично борються.
“Соромно стало сидіти на нашім хуторі, коли там гинуть справжні діячі за ті самі змагання, за те саме, що хочемо досягти і ми. Я не витримала і поїхала до Києва (де якраз було розгромлено царською владою партію “Народної Волі”). Мене зустріли там радісно; всі були так скомпромінтовані, що навіть не могли мати стосунків з арештованими; мене просили передати їм харчі, якінебудь гроші, дізнатися про їх долю… Вияснилося, що Ланґенса (революціонера) вже не було в київській тюрмі. Його разом з кількома іншими народовольцями вивезли до пересильної тюрми в Мценську. Де той Мценськ? Що воно таке “пересильна тюрма”? Я не уявляла собі цього, але я знала лише одне: герої гинуть, а ми, мізерні люди, поки на ногах, – мусимо допомагати їм! І я, покинувши малого сина, мого Мишуню, полетіла в повітове місто Орловської губернії, у Мценськ… Не забути мені ніколи того темного вечора! Місяць сходить і срібним сяйвом заливає високі білі стіни тюрми. Мене ведуть через двір, увіходжу в тюрму, в якусь сутерену. Ось дзенькнули остроги, і зпоза жандарма виступає худа виснажена постать мого друга. Пів години на побачення, – що сказати за ці хвилини?..”
Так починається боротьба. Спочатку допомога активним діячам, потім власна праця, власна діяльність проти московської тиранії і власні муки в тюрмах. З одного боку, Російська імперія, жандарми, чекісти, Сибір, військо, тюрми; з другого боку незламний дух, небезпечний російській могутності. З одного боку, Москва; з другого – маленька жінка – українська патріотка.
Слова Шевченка почасти здійснилися: “царя до ката повели”, і на місці пам’ятника катові України цареві Миколі І стоїть пам’ятник Тарасу Шевченкові. Але боротьба йде далі. Були царі білі, є червоні, всі вони однаково намагаються знищити дух Української Нації. Та здійсняться і другі пророцтва Шевченка – “переможе Україна і правда святая”.
Ось як описує С. Русова цю боротьбу:
“Я заробляла на своїх діток цілий день, бігаючи по лекціях. Але вечори цілком віддавала політичній справі. Майже щодня збиралися в нас народовольці, обмірковуючи справи повстань”.
А ось, як описує батько у своїх спогадах, знайдених у 1917 роках у жандармських архівах, про розшуки і арешти кінця ХІХ і початку ХХ віку:
“Форма і спосіб проведення трусів за весь час, який обіймають мої спогади, були ті самі: дім і помешкання оточують. Дзвінок або стук у двері. На питання: “Хто там?” – звичайно, коротка відповідь: “Телеграма!” або ж грубий наказ: “Відчиняйте!”.
Результат трусу: “розкидані на підлозі книги, перекинені подушки і ковдри, на ліжках, іноді, розрізані матраци, розлите чорнило… розкидані листи, книжки перемішані з пошивкам, з посудом, ложечками і серветками… Володар розгромленої хати, якщо сам не дістався у “чрево китове”, відчував, оглядаючи своє помешкання досить дивне враження, змішане з бажанням якнайшвидше заснути, бо розгром, звичайно, кінчався в 45 годині ранку. Підкріпившись сном і прокинувшись, він помічав дивний розгардіяш у помешканні, полишений непроханими гостями, який при деннім світлі робив ще більш гнітюче враження, особливо, коли мирно сплячі під час трусу діти задавали вранці питання: “Тато, сцо це? Де мама?” – “Посадивши дітей за стіл, я пояснив їм, що мама “виїхала”, розумій, арештована, і що ми самі будемо пити чай і молоко.
Але це ще було не все. Іноді “виїздили” і тато, і мама. Тоді досить було одержати Зіні (старша кузинка дітей), добре звиклій до непевности існування своїх кревних, від когонебудь коротку телеграму “Юра один!”, і вона зараз же розуміла секрет, захований у такій телеграмі, негайно їхала в місто, звідки одержала телеграму, розшукувала дитину, що лишилася на самоті!”.
Це мова йде про мене. Тоді таких дітей, що лишилося “на самоті” після арешту російською владою батьків, були одиниці. Тепер, після розстрілів батьків, залишаються сотні тисяч так званих “безпризорних”. Якнеяк, а Росія “прогресує”.
За що ж забирали в дітей батьків, руйнували родини і виховували на свою ж голову месників? Чи це були небезпечні злодії, гангстери, шкідливі для суспільства? Або – як тепер прийнято казати – “врагі народа”? Ні, це були люди, що прагнули кращої долі для свого народу.

(Збережено орфографію автора)

Далі буде.
А от опис тюрми, куди “од”їхала мама”:
“В дверях моєї камери, завжди замкнених, були, на жаль, великі щілини і через них до мене лилися всі “аромати” з кримінальної камери, всі розмови мешканок, приправлені ой якими виразами”.
Але і тут, сидячи поруч з повіями і з кримінальними злочинцями, С. Русова не забувала, що ці глибоко упавші жінки, були людьми. “Іноді ввечорі, коли всіх остаточно замикали на ніч… ми сідали з обидвох боків під моїми дверима і я читала їм “Кобзаря”, а перед Різдвом – “Євангеліє”, і слова любови і всепрощення проникли в нетрі їх змучених сердець, бо я чула часом (через двері), як дехто з них плакав…”
Отже і в тюрмі за ґратами С. Русова не забувала своїх покривжених земляків і землячок. “Кобзар” і “Євангеліє” – Україна і Віра Християнська! А слова з обидвох книг падали, як ліки на замучені душі арештованих.
Подам (за журналом “За сто літ”, т. І, Київ, 1927) кілька зразків допитів, яким підпадали мої батьки, їх відповіді і в чому їх обвинувачувано. От постанова жандармського управління №10, 6 жовтня 1901 року, (подано в перекладі). “1901 року жовтня 17го дня в Полтаві, я, окремого корпусу жандармів підполовник Телегін, у присутності товариша прокурора Полтавського окружного суду пана Вігури добачаємо з листів і рукописів, знайдених при трусі в помешканні Русових дня 6 жовтня:
1) Що надвірний радник Олександр Олексадрович Русов і жінка його Софія Русова, уродженка Ліндфорс, яких притягалося і раніше до допитів у містах Києві і Харкові за організацію Української партії, продовжують далі свою злочинну діяльність у Полтавській і Чернігівській губерніях, яка має на меті повне відділення Малоросії від Російської імперії та утворення самостійної держави; розповсюджують ці ідеї серед молоді, яку з цією метою в себе в домі чоловік по сорок в один вечір збирають, щоб ця молдь провадила ці думки в народі, нагадуючи простому нарду про його самобутність…
2) Що в цій злочинній діяльності бере участь син їх, колишній студент Харківського університету Михайло Олександрович Русов, що їздив у Женеву як депутат Української партії для видання органу цієї партії “Молода Україна”, що нині видається у Львові…
3) Що, як видно з переписки Русових з різними особами, Русови беруть найбільш активну участь в агітації за ведення навчання в народних школах Малоросії “на украінском язике”, а також у розповсюдженні і у виданні українського букваря, малюнків з українського побуту, нот з українськими піснями і других видань українською мовою для народу”…
Що ж відповідає С. Русова на ці обвинуваченні на допиті?
С. Русова відверто висловила свої думки і героїчно тримала себе на допиті. Народництво Русової просякає всі її твердження:
“Природно, що інтелігентне суспільство у Полтаві, що знаходиться в центрі України, турбується про населення, яке нас оточує. Кожен, хто стоїть близько до народної школи в Малоросії, може тільки страждати, бачачи, як тяжко для дітей засвоїти грамоту абетками і книжками, переповненими не лише російськими, але і спеціяльно великоруськими виразами. Тому бажаним є буквар українською мовою…
На питання, чи я добивалася, щоб у народній школі викладалося українською мовою, я можу сказати, що моїм глибоким переконанням є, як і кожного педагога, що знає своє діло, що навчання може вестися з користю для учнів лише рідною мовою…”
Ця боротьба за рідну мову в школі особливо гостро почалася від 1870их років. Нині ми маємо “рідну мову в школах”, але її поступово московська влада замінює російською (гляньте на видання “Української” Академії Наук, що є переважно російською мовою!). До того слід додати, що Москва дозволила українську мову лише для прославлення “старшого брата” і для опльовування всіх наших історичних героїв “від Конашевича і досі”. Це було завше: з одного боку – варварська Москва, з другого боку – культурна і гуманна Україна. З одного боку – деспотизм і бажання “покорити под нозі вся врага і супостата”, себто, захопити в Російську імперію нові і нові вільні народи, з другого боку, любов до свободи і права людини на вільне життя. Це знали ще на початку минулого століття, коли Мазепа був (не зрадником, за московською термінологією) символом боротьби за волю в західній Європі.
І як тоді, понад 50 років тому, мій брат Михайло за “подання протесту”, за підпис під скаргою за одного побитого нагайкою студента був висланий з Харкова і прогнаний з університету і мусів емігрувати до Ляйпцігу, лишаючи рідну землю, так і тепер сотні тисяч українців, уникаючи розстрілів чи сибірських концтаборів, мусіли залишити Батьківщину, для якої вони працювали, і тинялися по світі, шукаючи тої волі думки і слова, якої ніколи не було і немає там, де є московська тиранія, звана нині “демократизмом” на сміх ідеї справжньої демократії. Москва Андрія Боголюбського, Петербург Петра І, большевицька Москва є завше та сама ворожа Україні.
А от дотепні відповіді мого батька на допиті. “Я, ваше Високоблагородіє, розумію всю серйозність і важливість діла, яким ми тепер зайняті. Я вважаю, що воно робить мені велику честь: “посягнути на цілісність Російської імперії” не відважуються навіть сусідні імператори, які розпоряджаються величезними арміями, а мені у вашім обвинуваченні приписується ця сміливість…”
Ось де корінь усього: обвинувачення в намірах зруйнувати велику тюрму народів, де “від молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує” (особливо тепер!). За це і О. Русов, і М. Русов, і Софія Русова сиділи не раз у московських тюрмах. За це мій батько, згідно з російським розпорядженням, не смів жити деякий час в Україні, а моя мати мусіла потайки їхати до Петербургу на шлюб своєї доньки, бо їй, навпаки, було заборонено жити в Петербурзі, де мусів жити її законний чоловік, а мій батько!
На цю ідіотську – з боку здорового розуму – постанову російського уряду (тоді міністром був Плеве, якого невдовзі вбили революціонери), але цілком логічну в сенсі покарання двох українських патріотів, які разом хотіли “порушити цілісність Російської імперії”, мій батько писав скаргу до Синоду, доводячи, що уряд не сміє розлучити чоловіка з жінкою (“Бог сочета – чоловік да не разлучі”)…
За це бажання “порушити цілісність Російської імперії” емігрував мій брат, сиділи в російських тюрмах мої батьки, за це москалі знищили могили дідів і батька, за це мусіла С. Русова вночі з малою внучкою (дочкою брата) тікати через Збруч з совєтської України, хоч і була весь час революціонеркою, що боролася проти царської деспотії. Річ не у владі чи формі влади Росії. Андрій Боголюбський зруйнував Київ у ХІІ віці, Муравйов із своїми “сознательними” большевиками – у 1917 році. “Одних постріляху, других мучаху”.
І от взимі в селянськім убранні з малою внучкою С Русова, вже маючи 64 роки, була змушена залишити свій рідний край і перейти Збруч. Двічі большевики ловили при спробах втечі цю стару революціонерку, щоб після царських арештів вона скуштувала і совєтських катівень. Лише третя спроба була вдала і їй пощастило перейти прокляту границю, що ділить наші території. І ця революціонерка, яка все життя боролася проти царської тиранії, мусіла рятуватися з “вільної і щасливої Української Радянської Соціялістичної Республіки”, де йшли скажені арешти і розстріли українських учителів, селян та інтелігенції. Ось що пише мама у своїх спогадах про ці страшні хвилини: “Прощай, рідна Україно! Кидаю тебе з одним палким бажанням: усі мої старі сили віддати визволенню твого народу, щоб знову пишалася ти волею, наукою і багатством…”
Не для “панства нещасного і лакомства лукавого”, не для спокійного життя на еміграції і вигід покинула С. Русова палаючу і скривавлену в догоряючих повстаннях Україну. Праця на українській ниві на еміграції більше відома нашій еміграції і нашим жінкам за кордонами Батьківщини перебуваючим. Українські жінки знають її невсипущу працю: то як організаторку українських дитячих садків, то як палку промовицю на міжнародних конгресах, де вона пише: “Як інші представниці у своїх промовах вихвалювали поступ жіночого руху в їх вільних країнах, то я стала розказувати про лихо свого рідного Краю, про те, що більшовицька московська влада принесла йому економічну і моральну руїну, голод, деморалізацію та загибель жінкиматері…”
С. Русова виступає як делеґатка від українок у Гаазі на Міжнароднім з’їзді Жіночої ради і, наслідком її палкої промови, голляндський Червоний Хрест вислав харчі на допомогу “щасливій і вільній” та голодуючій Україні. Ось що пише мені мати про свій намір їхати до Женеви до Ліги Націй в комітет меншостей:
“Юра, милий, дорогий! Як мені тяжко без твоєї поради. Оце Виконавчий комітет, проєкт праці якого тобі засилаю, майже одноголосно на вчорашніх зборах призначив мене як делеґатку об’єднаних українських організацій в Женеву до Ліґи Націй у Комітет меншостей, який має зібратися 19 січня. То їхати треба 15го. Конечно, їду на кошти організацій (вже поєдналося 61 по всій Чехії), але звідки ці гроші? Так боюся, щоб не було чогось непевного. Взагалі ти знаєш, як тяжко з нашими людьми вести якунебудь світову справу та бути перед ними відповідальною. З другого боку, як одмовитися, коли моє знання французької мови, безперечно, грає тут велике значення. Конечно, Шульгин знає мову, але він не скаже того, що скажу я. Коли громадянство усіх відтінків мені доручає найзначнішу сучасну справу на інтернаціональнім форумі, то мій обов’язок виконати її якнайкраще. Юра, любий, чи ти мене розумієш? Не честолюбіє, не легкодухість керують мною, а бажання завше прикласти мої сили на маленьку користь Україні. Так пригадую, як твій батько посилав мене на усілякі з’їзди. Дуже мені бракує твоєї поради. Напиши мені свою думку на цю справу, але так, щоб я її одержала до 15 січня”.
Я дозволив собі навести уривок одного з небагатьох листів моєї матері, який у мене схоронився, щоб освітлити ту діяльність С. Русової, яку вона вела за кордоном чи то в час еміграції чи то ще від 1900 року в час своїх поїздок за кордон. Де б не був якийсь міжнародний з’їзд, де можна було б сказати хоч слово про Україну – чи то в Римі, чи Гаазі, чи Женеві, чи Брюсселю, чи деінде, – там з’являлася постать старої вже сивої, але зграбної жінки, яка, як докір совісти, кидала у вічі байдужим до долі останнього европейського форпосту на сході – України, всім цим европейським зборам слово про недолю нашої Батьківщини.
Спасибі нашому громадянству. Воно гідно відсвяткувало у Львові 80ліття Софії Русової 1936 року. 363 організації склали пошану її сивому волоссю, чим зворушили до сліз прибулу до Львова ювілянтку. Сама вона, хоч в такім поважнім віці, виголосила у Львові палку промову, закликаючи до боротьби за Україну.
Померла пані Софія Русова у Празі 5 лютого 1940 року. В тій самій Празі, де 65 років перед тим мала могилка її дочки відмітила видання першого повного “Кобзаря” Шевченка.
Тому, думаю, закінчуючи ці уривки спогадів, що їх можна буде закінчити великими словами нашого пророка Шевченка, які стали нашим Заповітом:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте!
І мене в сім’ї великій,
Сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Не злим тихим словом.
Спом’янемо і ми в цю столітню річницю з дня народження Софії Русової пам’ять тої українки, що віддала все життя на службу Батьківщині. На її могилі, за її бажанням, було написано, як і на могилі мого батька (знищеній московськими дикунами) слова: “Раз добром налите серце ввік не охолоне!”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment