Повчальний досвід зі столітньої давнини

Олеся КОВАЛЬЧУК,
заслужений учитель України, почесний член ВУТ “Просвіта”

Задля належного аналізу людського поступу у його причинно-наслідкових виявах здавна прийнято міряти час століттями. З цього погляду нині доречно поміркувати, чим же пам’ятний для Волині, попри гіркий присуд Ризького договору, отой віддалений на століття 1921 рік, усе-таки у благотворному плані.
Серед небагатьох позитивів, при вже новому поневоленні, чи не перше місце належить просвітянському рухові, який мав за мету чинити послідовний спротив агресивній полонізації, зміцнюючи українську ідентичність краян.
З документальних джерел відомо, що організувала і турбот­ливо плекала його ще від 1918 року Луцька “Просвіта”, наполегливо розбудовуючи мережу своїх філій. Через 10 років їх функціонувало уже понад сотню. Одна зі створених найраніше, 19 лютого 1921 року, – Жидичинська (волинське село Жидичин – найбільше відоме із сивої давнини завдяки Свято-Миколаївському монастиреві, до якого приїздив молитися в 1227 році князь Данило Галицький).
Вдивляючись у характерне для тогочасної України колективне фото земляків, не можна не відчути усвідомленої серйозності життєвого вибору цих подвижників високих ідей. Саме такі, як вони, – зрілі віком та зовсім юні, сільські інтелігенти та пересічний люд – цілеспрямовано оберігали даний Богом земний і духовний простір, означуючи-маркуючи його рідним словом, піснею, національними строями (з увиразненням їх ролі жовто-блакитними барвами!) та наполегливою боротьбою за християнське віросповідання по-українськи.
Хто ж брав на себе голов­ну відповідальність у сприянні подвижницькій праці значного загалу односельців? Були то відомі громадські діячі: Іван Власовський – історик-нау­ковець із вищою богословською освітою, директор Луцької української гімназії, Євген Петриківський – концесіонер цього закладу і незмінний голова Луцької “Просвіти”, Модест Левицький – знаний письменник і лікар та інші свідомі свого обов’язку просвітяни-інтелектуали з Луцька. Усі вони були переконані, що “Просвіта” – це насамперед “школа народу” і покликана виховувати “людей чину”. Ці щирі українські патріоти знаходили час навідуватися в Жидичин, як і до інших філій, не лише з виступами на публічних тематичних заходах, а й консультували місцевий актив, надавали практичну допомогу в художній самодіяльності, тішилися успіхами підопічних.
А на місці самовіддано волонтерили шестеро членів Ради філії на чолі з головою І. І. Бондаруком, який мав незаперечний авторитет у селі завдяки світлому розуму, освіченості та відповідним моральним якостям, до того ж був депутатом Луцького сеймику. Словом, було біля кого солідаризуватися. І хоч поліція ніколи не спускала з “Просвіти” очей, а участь у її діяльності кваліфікувалася як “дзяланнє антипанствове”, тобто державний злочин, успішність роботи ентузіастів була разючою до неймовірності.
За традицією народної демократії стали звичними легальні та напівлегальні зустрічі членів Ради філії з громадськістю – чи то перед обов’язковим відзначенням Шевченківських днів і знакових історичних дат, чи задля організації хресних ходів до Хресто-Воздвиженської церкви в Луцьку та походів до Козацьких могил під Берестечком. Особливо плідною виявилась культуротворча робота. За короткий час просвітянський хор під орудою Михайла Бондарука, а потім Василя Бабіченка розрісся до 48 добре вишколених учасників. У репертуарі – понад 20 народних пісень переважно героїчного змісту та на тексти Шевченка. Високий виконавський рівень засвідчився не тільки у своєму, а й сусідніх селах, особливо на велелюдному святкуванні 10-річчя “Просвіти” в Луцьку.
У той день ще на світанку урочисто споряджена чисельна колона вирушила хресним ходом від Свято-Миколаївського храму до Луцька. Перед вело дівоче товариство, прибране по-українськи та з розкішними синьо-жовтими букетами в руках. Пообіч пішого люду їхали на білих конях під розгорнутими національними стягами вершники в козацьких строях.
Як запам’яталося присутнім на святі, по службі Божій відбулося велелюдне віче з довготривалим концертом, де “Заповіт”, здавалось, долинав до самих небес.
Потужно діяв і керований Петром Настенком драматичний гурток, що став справжнім народним театром, де на провідних козацько-героїчних амплуа спеціалізувалися не лише постійні виконавці, а й дублери.
Неабиякої майстерності набули струнний оркестр і танцювальний гурток, якому у репетиціях допомагав сам Василь Авраменко – знаний у світі хореограф, що приїжджав до Луцька на запрошення “Просвіти” аж зі столиці Чехії (до слова, там він навчав танцювальному мистецтву нашу майбутню національну героїню Олену Телігу).
Ефективно функціонувала під опікою Хоми Кушнірука книгозбірня, фонд якої складався переважно з української класики і за даними 1931 року нараховував 1400 одиниць. Діяло ще й чотири похідних бібліотечки. За окремими творами (“Перед бурею” М. Старицького, “Бояриня” Лесі Українки, “Під Корсунем” А. Кащенка) читачі ставали в чергу, а серед молоді поширилася своєрідна мода знати напам’ять поезії Шевченка, поеми “Євшан-зілля” Миколи Вороного та “Крути” Олекси Стефановича. Особливим попитом користувався буквар С. Черкасенка “Початок”. Не одна просвітянка пожиттєво утримувала в пам’яті вивчений ще дитиною віршик-настанову про “дівчинку маленьку – українку молоденьку”, для якої “знак ріднЕнький – Лев і Тризуб золотЕнький”.
Визначну перемогу було здобуто в освітній царині: всупереч залізобетонному опору влади сільська школа перейшла на українську мову навчання, чого, на жаль, не вдалося домогтися іншим філіям.
Домежних зусиль доклалося до українізації Свято-Миколаївської парафіяльної церкви: молоді хористи по-українськи переспівали прихильників старо­слов’янщини і чемно випровадили їх з храму разом із дяком “дідом Хльориком” та попом-москалем Анжулевичем (до слова – депутатом ІІІ царської Думи).
Прикметно, що в багатопроблемну церковну справу, як і в усю діяльність “Просвіти” на Луччині та Рівненщині, досить вагомий внесок зробили політичні емігранти з України, які мали побіч бойового та політичного і значний просвітянський досвід. У цьому зв’язку Жидичин із вдячністю згадує отців Варваріва, Пащевського, П’ятаченка, псаломника Бабіченка та ін.
Дбалося в міру можливого і про матеріальний добробут: ширився кооперативний рух, запрацювали молочарня, крамниця, так званий Народний банк, позичальня “Сільський господар”. Село гуртувалося під гаслом “Свій до свого по своє” і завдяки громадській касі та толОкам з’явилося тверде покриття на головній дорозі, постав ошатний будинок “Просвіта” та кам’яний пам’ятник на Могилі січових стрільців, було придбано будівельний матеріал для нового приміщення школи.
З особливим зацікавленням бралися до діла симпатики антиалкогольного товариства “Відродження”, з огляду на парубоцьку варту навіть трохи підпилі на публічних заходах не з’являлися взагалі, а два шинкарі виїхали геть. Було престижно не пити і не купувати горілку. Хлопці вважали за потрібне вітатися із зустрічною дівчиною, злегка піднявши головний убір (як на тепер – просто фантастика!).
Чи треба дивуватися, що чисельні успіхи зміцнювали віру патріотів у свої сили і в задумах на майбутнє увиразнився політичний орієнтир? Отож коли нищівно запрацював із 1932 року закон про заборону “Просвіти”, традиції її боротьби за рідну мову, культуру, а відтак – долю і волю України революційно модифікувалися в діяльності осередку ОУН(м), ядро якого склалося з активістів філії – Хоми і Сидора Кушніруків, Лідії Жомерук, Зіни Бахової, Павла Бондарука (колишнього війта Рожищенської ґміни) та ін.
Саме вони стали уже при німцях ініціаторами та завзятими будівничими меморіального комплексу в центрі села на знак пам’яті про розстріляних енкаведистами побратимів по “Просвіті” у Луцькій тюрмі 23 червня 1941 року та про спалених підпільників-мельниківців у клуні на Вишкові 22 травня того самого року.
Меморіал складався з високого насипу – символічної могили, яку увінчував тризуб із багнетом. Біля підніжжя було розміщено стенди з фотознімками полеглих “за волю України” та зображенням виконавців кривавої розправи при кулеметах на тюремнім подвір’ї.
При відкритті пам’ятної споруди виступала з концертом запрошена ініціаторами-модераторами дійства знаменита капела бандуристів Григорія Китастого. Її слухали тут, як то читаємо у книзі Григорія Костюка “Зустрічі і прощання” кілька тисяч присутніх. Далі процитуємо: “Приїзд і виступ перед таким людським стовпищем капели бандуристів, а надто ще прикінцева промова адміністратора – усе це викликало такий ентузіазм і патріотичну демонстрацію, аж перелякало німців і розлютило”. Як знаємо, відтак увесь її колектив було спроваджено за межі України геть.
На щастя, всупереч важким випробуванням відомими політичними реаліями, у селі було кому дорожити орієнтирами “Просвіти” навіть за радянської влади.
По-своєму вірність просвітянським традиціям засвідчили вихідці із сімей ветеранів організації, яких ще в дитячому віці було вивезено “за Україну” разом із дорослими на Сибір. Після повернення, під свіжими вітрами “перебудови”, чи не всі вони влилися у Народний Рух України, а згодом самозречено доклалися до формування парафіяльної громади УПЦ Київського Патріархату. І хіба не так сталося й у багатьох інших містах та селах?
Власне, в означений час таки від них – нащадків просвітян 30-их років минулого століття — автору, як члену НРУ і оновленої “Просвіти”, помимо документальних джерел, вдавалося назбирувати багату потрібну інформацію при модеруванні численних масових заходів на підтримку української державності і патріотичного Жидичина (на жаль, є й досі малоросійський). Зрозуміло, що частка їх подана і у викладеному вище матеріалі…
На підсумок – кілька акцентів із осмислення реалій столітньої давнини.
Акцент перший. Обов’язкова умова успішної роботи в ім’я високих ідеалів – то “згода в сімействі” – надто між поколіннями та в територіальному обсязі.
Акцент другий. Не принижуймося надією на загальне добро без власного чину.
Акцент третій. Ти – українець, і своїм життям маєш гідно представляти націю.
А продовжити цей перелік читач може сам.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment