“Слово, чому ти не твердая криця…”

Іван ЮЩУК,
заслужений діяч науки і техніки України

150 років тому, 25 лютого 1871 року, в Російській імперії в місті Звягелі в українській дворянській сім’ї Косачів народилося дівча. Шовіністична Російська імперія заздалегідь подбала, щоб дитя “благоденствовало”. Далекого 1863 року було оголошено, що ніякого ні народу, ні мови української не було, нема і бути не може – ще й досі російські шовіністи цей людожерський вирок використовують як аргумент в україноненависництві. 1879 року один із царів у німецькому містечку Емсі підписав таємне розпорядження про повну заборону українського письменства. 1881 року було заборонено викладати в народних школах та виголошувати церковні проповіді українською мовою. 1884 року вже інший цар заборонив українські театральні вистави в усіх малоросійських губерніях. І саме тоді, 1884 року, у львівському журналі “Зоря” (а це вже було в іншій імперії) з’явилися вірші “Конвалія” і “Сафо”, під якими вперше стояв підпис – Леся Українка (дівчині було 13 років).
І прибране ім’я, і звернення до поезії українською мовою – це була не просто дитяча примха. Це був виклик тій політичній атмосфері, яка панувала в наддніпрянській Україні під недремним жандармським оком Російської імперії. Звичайно, тут не обійшлося без впливу її матері, письменниціпатріотки Олени Пчілки, яка була і наставницею, і вчителькою своєї дочки – українських шкілбо не було.
Молода поетеса в 20 років вперше вихопилася за межі Російської імперії (виїхала на лікування). І ось вона пише своєму братові Михайлу 25 лютого 1891 року з Відня: “Ти кажеш, що ніби з мого листа вільнішим духом повіяло, – може. Дай то Боже! Але якщо правда, що тут, у сій стороні, я почуваю себе якось вільніше, то знов же ніколи і нігде я не почувала так доткливо, як тяжко носити кайдани і як дуже ярмо намуляло мені шию. Не знаю, чи коли вдома були в мене такі години тяжкої, гарячої, гіркої туги, як тут, у вільнішому краю. Мені не раз видається (ти знаєш, як розвинута у мене „образна” думка,– отже, не здивуєш), мені видається, що на руках і на шиї у мене видно червоні сліди, що понатирали кайдани та ярмо неволі. І всі бачать тії сліди, і мені сором за себе перед вільним народом. Бачиш, у мене руки в кайданах, але серце й думка вільні, може, вільніші, ніж у сих людей, тимто мені так гірко, і тяжко, і сором. Як приїду знов на Україну, то, певне, мене ще гостріше дійматиме, і страчу я остатній спокій, який там у мене ще був; та дарма… Я о тім не журюся! Не про спокій треба нам тепер дбати…”. Звичайно, бачила вона й негаразди АвстроУгорської імперії, але тут принаймні не переслідували так брутально ні української мови, ні вільної думки.
Пізніше у Лесі Українки виникло навіть бажання, чи не перебратися в Галичину і там працювати. Про це вона написала відомому галицькому діячеві Михайлові Павлику. Той відповів, що таке можливо, але є від влади умова: не займатися політикою. Проти цього поетеса рішуче повстала в листі до Михайла Павлика від 10 квітня 1903 року: “Ні, друже, спитавши по щирості своєї душі, я не можу обіцяти, що буду жити на вільнішій землі тихше, ніж жила на зовсім поневоленій. Коли моє здоров’я, мій невеликий хист, мій замало розвинений інтелект, моя життям пригнічена енергія не дали мені стати тим, чим повинна б я бути і чим, може, ніколи не стану, то се моє нещастя, але не моє бажання, і миритись з тим я не хочу, ні, я ще хочу боротись. Я признаюся Вам, що у мене не одна мета на той випадок, якби я замешкала по сей бік. Мені морально неможливо признати політичну прірву (історичну, як казав Куліш) за прірву реальну, і поки я не скинуся спогаду про абсолютно невільну Україну, я не можу, не сила моя скинутися того, чого досі не скинулась при гірших умовах. Тоді треба скинутись мені і моєї поезії, моїх найщиріших слів, бо вимовляти і ставити їх на папері, скинувшись того діла, на яке вони кличуть інших, мені буде сором. Коли не vis major, як ce було досі, а моє власне рішення примусить мене “сидіти тихо і не рипатись” (і як довго сидіти? Може, аж поки перегорить і та сила, що тепер ще десь там жевріє в душі?), – то я тоді муситиму зломити свою “єдиную зброю” – слово – і стати глухонімою. Тільки се страшно, я сього більше боюся, ніж всякого чіпання”.
О, сором мовчки гинути й страждати,
Як маєш у руках хоч заржавілий меч, –
заявила поетеса у вірші “Товаришці на спомин”.
Кожне слово Лесі Українки – це була політика: і сповнена природної чарівливості “Лісова пісня”, і роздум про призначення митця в суспільстві “У пущі”, і пересторога перед “троянським конем” пропаганди колонізаторів у “Кассандрі”, і викриття духовного колоніалізму в “Оргії”, і осуд боягузливої втечі від суспільних проблем, браку національної і власної гідності в “Осінній казці”, і про згубність будьякого служіння чи прислужництва ворогові в “Боярині”, і заклик до непогамовної боротьби за волю рідної землі в поемі “Роберт Брюс, король шотландський”.
У кожному творі Леся Українка звертається до своїх сучасників (і до нашого часу теж), намагаючись розбудити в них (і в нас) національну свідомість. Їй, зовсім молодій, дев’ятнадцятирічній, не давало спокою питання (цикл “Сім струн”):
Як світ новий з старого збудувати?
Як научить байдужих почувати?
Як розбудити розум, що заснув?
Чи не найгостріше проблему звільнення України від колоніальної залежності Леся Українка розкрила в двох драматичних поемах на біблійну тему – “Вавилонський полон” і “На руїнах”.
Прообраз України під завойовникамичужинцями: “По всій рівнині розкидані намети бранців. Голі діти шукають скойок в ріні та сухого баговиння на паливо. Обшарпані, змучені, здебільшого старі жінки лагодять вечерю – кожна при своїм багатті – для чоловіків, що по тяжкій роботі прийшли з міста і посідали мовчки під вербами, над водою”. Ті ж самі верби. І мовчання, байдужість, яка перетворюється на відступництво й зраду, почуття приреченості, розгубленість, намагання підлаштуватися під звичаї завойовника, догоджання йому, вихваляння його випадковою підступною увагою, як проказа, вражають людей, що визнали себе покореними. “Мовою чужою між ворогами звикли розмовляти”.
Молодий пророк Елеазар, який, щоб вижити, на якийсь час відірвався від народу, таки приходить до розуміння свого громадського покликання пробуджувати народ від рабського сну, вселяти віру в його силу, в потребу боротьби за визволення і праці на власній ниві. Цілком посучасному звучать його міркування: “І як тепер відбудувати тяжко святиню нашу, так нам тяжко встати із пороху невільницької ганьби”.
Народ, коли звільниться, повинен лікувати свої невільницькі духовні рани, почувати себе господарем на своїй землі. Пророчиця Тірца застерігає:
Хто раб? Хто подоланий? Тільки той,
хто самохіть несе ярмо неволі.
Вона “вогнем і холодом” свого слова гартує народ, що, розгублений, зневірений, опинився на руїнах, – і такий обов’язок усіх, хто стає на чолі свого народу:
Розкуй меча на рало. Час настав.
Потрібна оборона і руїні.
Бо прийде ворог і розоре землю,
насіє збіжжя, і збере жнива,
і буде хлібом люд сей годувати,
і вдруге завоює Палестину,
вже без меча, самим блискучим ралом.
Бо скажуть вголос сироти й вдовиці:
благословенний той, хто хліб дає!
Лежачим краю рідного немає.
Чий хліб і праця – того і земля.
Жити потрібно не тільки теперішнім, а й майбутнім і працювати для нього – тільки так можна зберегти свою волю, свою незалежність.
Справді, “благословенне слово, що гартує!”, як висловився один з героїв поеми “В руїнах”. Зміни й переміни в суспільстві починаються зі слова, а в слові – усвідомлення себе й свого призначення. Тому дворянка Леся Українка, яка вільно володіла чи не всіма європейськими мовами й чудово знала світову культуру, так високо піднесла українське “мужицьке” слово. “Промінням ясним, хвилями буйними, прудкими іскрами, летючими зірками, палкими блискавицями, мечами хотіла б я вас виховать, слова!” – заявляла 1900 року Леся Українка в поезії “Де поділися ви, голоснії слова…” Тим піднесла і свій народ, віками поневолений.
Прикметно, що, написавши експромтом об заклад з російським поетом один вірш російською мовою, поетеса заборонила його публікувати. “Нащо маєм ще самохіть у ярма запрягатись та двигати хрести по власній волі, коли вже й так намучила неволя?” (“В катакомбах”) – таке було переконання і принципова позиція Лесі Українки. Мову свого народу, як найнадійнішу зброю, не можна зраджувати. Мова – це захист народу.
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.
У листі до Івана Франка від 13 січня 1903 року Леся Українка писала про силу слова: “Ви, певне, знаєте легенди про в’язнівбогатирів. Ото сидить такий в’язень у темниці не рік, не два, і здається йому, що він осліп, але то сліпа та ніч, що навколо нього; і здається йому, що він старий, але то стара та в’язниця, що ховає його; і думає він, що його кайдани все міцні, але кайдани давно їх власна ржа переїла, тільки в’язень не вірить своїм рукам і не пробує їх сили. І тільки для того потрібний той якийсь рятівник зза Чорномор’я, щоб гукнути: “Встань!”, щоб від гуку здригнувся в’язень і щоб розсипались кайдани на руках, а тоді вже вільними руками в’язень сам вивалить двері старої темниці і побачить, що є ще світло сонця і для нього… О, яке то щастя бути таким “чорноморцем”, що має голос гукнути: “Встань!” Що, якби я мала такий голос тут, над Лігурійським морем? Я б гукнула, як тепер се море гукає (на морі саме буря тепер), так і гетьгеть далеко прокотилось би через гори: “Встань!..” Ні, справді, здається мені, що в тих легендах багато правди”.
Не застаріла творчість Лесі Українки, писана в дні нашого лихоліття. Вона, пройнята палкою любов’ю до України, до її людей, тепер так само потрібна, як і колись. Високий художній рівень її творів, багатство думок, закладених у них, – усе це й тепер не залишає нас байдужими, проникає в душу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment