Такий сучасний Карпенко-Карий

Ольга РУДАНЕЦЬ,
заслужена працівниця культури України

Дуже часто, коли йдеться про класичну українську драматургію і звернення до неї в наші дні, новітні “знавці” не гребують іменами, додаючи до театрального лексикону такі, на їх погляд, привабливі визначення, як “шароварщина”, “нафталінові”… Запобігаючи появі ще однієї дискусії з цього приводу, скажу, що, на моє глибоке переконання, драматургія Івана Тобілевича, більше відомого в літературі як Іван КарпенкоКарий, ніколи не перестане бути актуальною.
Його п’єси є взірцем драматургії. Ми маємо тепер велику кількість авторів, які пишуть для сцени і прагнуть до сценічного втілення написаного. Але, на жаль, в тому багатющому потоці “текстів” (саме так сьогодні модно іменувати), так мало драматургії! І далеко не кожен режисер здатен із тих текстів зробити виставу – сценічне дійство. Водночас далеко не кожен сучасний режисер візьметься за постановку КарпенкаКарого, адже тут вступає в силу високий професіоналізм і талант режисера, який точно володіє всіма канонами жанру, вміє посучасному його прочитати й інтерпретувати. І це потребує неабиякого досвіду. Тому драматургічна спадщина Івана КарпенкаКарого є і сьогодні інструментарієм для підготовки режисерів у спеціалізованих вишах України.
В його п’єсах, ніби після скальпеля хірурга, викриті такі живучі та непідвладні часові болячки й вади українства, як меншовартість, вислужництво, вірнопідданство, запопадливість, заздрість, користолюбство і жадоба наживи…
Уся сценічна канва розгортається в такій легкій комедійній формі, що мимоволі вважаєш закономірним шлях, який приводить героїв до трагедійного фіналу, прозріння та переосмислення.
Зрештою, без претензій на певні наукові відкриття драматургічної спадщини Івана КарпенкаКарого, тішить її постійна і непоодинока присутність на українській сцені і затребуваність сучасним глядачем.
Двома постановками у вкрай несприятливих карантинних умовах розпочав новий рік Коломийський академічний обласний український театр ім. І. Озаркевича. Одразу дві прем’єри – “Сто тисяч” і “Мартин Боруля” – одна за одною було запропоновано глядачам. Це не випадковість, не збіг обставин. Цього року минає 135 років з часу (1886), коли у Херсоні вийшов перший збірник драматичних творів Івана КарпенкаКарого, в якому було надруковано 4 п’єси. У цьому ж році була написана і комедія “Мартин Боруля”.
Проводячи певну аналогію з досвідом національного виховання в сусідніх європейських державах (для прикладу – найближча Польща), тут знайшли б спільну мову Міністерство культури й Міністерство освіти та їхні структури на місцях для того, щоб забезпечити якомога ширше охоплення створеним мистецьким продуктом учнівської і студентської молоді. Гадаю, в Україні місію державного замовлення на створення сценічних постановок такого ґатунку міг би виконати Український культурний фонд. Наразі він виступає як ґрантодавець на різні проєкти, за модерними і часто іншомовними назвами яких рідко можна розгледіти національний мистецький продукт. На мій погляд, Фонд міг би виступити тим локомотивом, який спільно з Міністерством освіти мав би ініціювати конкурси і ґранти саме на створення такого освітньопросвітницького контенту в Українському театрі.
Повернімось до тих моментів сценічного дійства, які запропонував своїм глядачам найдавніший театр Галичини. Постановку комедії “Сто тисяч” здійснив народний артист України Дмитро Чиборак. Креативний підхід заслуженого діяча мистецтв України Миколи Данька до сценографічного вирішення значно підсилив візуально емоційне сприйняття дійства і надав йому легкості й мобільності для постановки як на базовій сцені, так і в мандрівних гастрольних проєктах. Оригінальний музичний ряд запропонував композитор, заслужений діяч мистецтв України, номінант на Національну премію України ім. Тараса Шевченка Олександр Козаренко. Постановники спільно з молодою і талановитою трупою зробили оригінальне й сучасне дійство.
Зізнайтеся чесно: хто з вас жодного разу не потрапляв на привабливий гачок лохотронів, особливо популярних нині, завдяки новітнім інформаційним носіям? А потім із гірким розчаруванням повторював для себе прописну істину, що дармовий сир буває тільки в мишоловці. Власне, в таку ситуацію і потрапив головний герой Герасим Калитка. Наміри він мав амбітні: прикупити до свого поля ласі шматочки земельки… “Ох, земелько, свята земелько, Божа ти донечко!”; “Їдеш день – чия земля? Калитчина; їдеш два – чия земля? Калитчина; їдеш три – чия земля? Калитчина… Диханіє спирає… А скотини, а овець розведу – земля під товаром буде стогнать…”.
Кожен побачить у цьому дійстві найпривабливіші для себе цінності: хтось – дармові гроші, багато грошей, хтось – одвічну цінність нащадків трипільців – землю, родючий чорнозем, над яким і сьогодні зависає чорна тінь експансії чужих грошей.
Це вже друге, нове прочитання п’єси на Коломийській сцені. Після перегляду вистави міський голова Богдан Станіславський висловив думку, що Іван КарпенкоКарий (рік народження 1845) і Коломийський театр (рік заснування 1848) – майже ровесники. Часи змінилися, а проблеми залишилися. Тому й потрібно їх сьогодні поновому вирішувати і не залишати на долю дітей чи внуків.
Комедію “Мартин Боруля” сценічно втілив режисерпостановник, народний артист України Олег Мосійчук.
Одвічна проблема – тяжіння статусу і титулу, влади грошей і “впливових”, “потрібних” людей над справжніми людськими, моральними та духовними якостями і цінностями – звучить зі сцени і злободенно, і іронічно. Життя посилає заможному господареві Мартину Борулі спокусу вибитися в дворянство. Для цього статусу він готовий зректися свого оточення, всього попереднього укладу життя з батьківськими традиціями, “читанням батьківського молитвеника”. Але життя посилає інший шанс – для усвідомлення незаперечних істин, що головне не чин, а порядність, честь і гідність.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment