Тепло любові

Гортаю сторінки щоденників. 1997 рік. Читаю сповідь 16-річної юнки про перше кохання, про недоброзичливість оточуючих. Вражаюся викладеними переживаннями: чи це не спотворить її душу і не зробить такою ж черствою, як у кривдників? Далі поетичне звертання до незнайомця і …на кожній сторінці бажання кохати і жити в любові. Гортаю наступний щоденник, ще один. Відкриваю для себе дівочий світ, про який майже нічого не знав. Вона мене не запрошувала до нього, я не був настирливим. І зараз – не запросить, але тепер немає етичних перепон до читання чужого щоденника, хай навіть щоденника дочки.
Бо її немає. Вона мужньо боролася з підступною хворобою. Допомагало те, що вона навчилася спілкуватися з Богом. Її волі до життя дивувалися лікарі. Але хвороба ­виявилася сильнішою…
Ми з нею обговорювали плани лікування і чим займатимемося після одужання. Вона випромінювала впевненість у перемозі над хворобою. А в щоденник записувала вірші, які свідчили про те, що вона критично оцінює перебіг лікування і розуміє, скільки їй відведено. І раптом я осягаю: вона підтримувала в мені надію і не хотіла мені завдати болю! Дочка ніколи не говорила зі мною про можливий свій відхід, але від жовтня почала готувалася до нього (“Кру-кру. В чужині умру, чи, вернувшись в Україну, звідтіля до зір полину – вихорцем?”). Хотіла жити: “Господи, дякую, що день прожила. Дай безболісної ніченьки”, але готова була прийняти Господній рішенець. Сильна натура!
Майже весь перебіг хвороби, оскільки Христина не могла говорити, ми спілкувалися письмово. Точніше: я говорив, вона писала. Починалося з мого вітання, коли заходив у лікарняну палату: “Привіт, Куйбіда!”, піднімаючи стиснутий кулак до рівня плеча. Вона, усміхаючись і повторюючи мій рух, брала зошит, писала і простягала його мені. “Ми переможемо!” – завше читав я. Тепер, перегортаючи сторінки зошита, списаного нею, не тільки згадую наші розмови, але й бачу зовнішній вияв прогресування хвороби. Особливо це помітно в останні три-чотири тижні. Думки стали розхристаними, перестрибували з теми на тему, наче намагалися охопити все. У реченнях почали з’являтися помилки, далі – в написанні слів. Але поезія залишилася! Останній її запис подібний до обірваної діаграми серця, що зупиняється…
В місяці, проведені з дочкою, я краще зрозумів не тільки її, але й життя. Вона навчила мене його любити і з вірою дивитися у майбутнє. От тільки без жалю приймати даність я не навчився.
Христина була жвавою, допитливою дитиною. Любила слухати оповіді бабусі Катерини і невпинно розпитувала її про все, що чула чи бачила. “Дитинство у мене було вишите кольоровими нитками: ріки, гори, полонини… Боса ватага вічно голодних “горобців”. А найбільше в пам’яті горище. Там пахло теплим сіном, дідусевим тютюном. Поряд з ластів’ячим гніздом, звісно, непосидюча я”. Верховодила над вуличною дітворою. Виросла бунтаркою, яка не сприймала вади цього світу, не хотіла жити за його правилами і лекалами, хоч не цуралася його. Не зважала на умовності і тягнулася до невідомого. Була щирою і доброю. На противагу цьому, хисткому і непевному, Христина старанно вибудовувала свій суб’єктивний світ з поезії, фарб та любові.
Вона любила життя і Україну. А тому не могла змиритися з втратою матері, із загибеллю українців на сході у війні з Росією. Не була конформісткою і дуже гостро реагувала на будь-яку несправедливість. До себе ставилася критично, але випромінювала впевненість і в словах, і в діях.
Нам Христина (27 жовтня 1981 року – 16 грудня 2020 року), окрім спогадів, залишила вірші, картини і тепло своєї любові, як свідчення про те, що вона не тільки настирливо шукала своє призначення, але й розсувала межі можливого для неї…

Василь КУЙБІДА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment