Без коріння саду не цвісти…

(Сторінки історії української освіти)

А. ВЕРЕЩАГІНА,
заслужений діяч мистецтв України, ­хормейстер
Б. ВЕРЕЩАГІН,
заслужений діяч мистецтв України, ­музикознавець
І. ЗЕЛЕНЕЦЬКА,
професор факультету мистецтв ім. А. Авдієвського Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова, хормейстер
З огляду на формат газетної статті неможливо перелічити досягнення наших співвітчизників, як і назвати всіх достойників, чиї імена вписано золотими літерами в історію розвитку людства. Вони настільки численні й вагомі, що вимагають окремого багатотомного видання.

Українцями були літописець Нестор, Петро Могила, а першодрукар Іван Федоров надрукував низку знакових видань, у тому числі перший слов’янський Буквар. А ще М. Пирогов, І. Сікорський, І. Пулюй, Ю. Кондратюк, В. Вернадський…
Уявімо, наскільки збідніла б національна і світова культура без Д. Бортнянського, М. Березовського, М. Гоголя, Т. Шевченка, Лесі Українки, Соломії Крушельницької, М. Лисенка, І. Стравинського, О. Архипенка, К. Малевича, Г. Нарбута, без шедевра світового хорового мистецтва “Щедрика” М. Леонтовича, уславлених колективів – хорів Кошиця та ім. Г. Верьовки, ансамблю танцю ім. П. Вірського, без величних пам’яток архітектури України.
Усе це не було б можливим, якби упродовж віків Україна не була однією з найрозвинутіших країн світу, не мала глибоких і міцних традицій виховання і освіти.
Ще за часів Великокняжої України-Руси Володимир Великий, судячи з матеріалів літопису, мав на меті не просто привести державу в коло Візантійського світу, а запровадити прогресивну освіту, культурне виховання, ввести дітей до науки, налагодити зв’язок книги і школи. Саме він заснував державний навчальний заклад – Київську двірцеву школу “книжного вчення” для дітей вищих верств суспільства, яка утримувалась за рахунок казни.
Значної уваги надавав грамотності, освіченості своїх співвітчизників князь Ярослав Мудрий. При Святій Софії працювали переписувачі та перекладачі книжок, а зібрана ним бібліотека була чи не найбільшою в Європі. Створив він і одну з перших світських шкіл, започаткував укладання першої збірки законів під назвою “Руська правда”.
Згадаймо і працю Володимира Мономаха “Повчання дітям”, що стала значним досягненням педагогічної думки у XII cт., свідченням високого рівня розвитку культури.
У 1632 році у Києві постала Києво-Могилянська академія, яка була одним з перших вищих навчальних закладів Європи. Зусиллями її фундатора митрополита Пет­ра Могили вона набула світової слави і досі є одним з провідних навчальних закладів України.
З кінця XVI cт. осередками розвитку освіти і педагогіки стали братські школи, в основу діяльності яких лягли ідеї просвітництва. Значної уваги в них надавали вивченню мистецтв, зокрема музики з глибоким опануванням хорового співу.
Звернемось і до такого своєрідного мистецько-громадського явища, як музичні цехи, котрі існували в Україні в епоху Середньовіччя. Вони були настільки популярними, що їх традиції збереглись аж до XIX cт.
Український композитор М. Дилецький є автором “Граматики музикальної” – однієї з найбільш цінних пам’яток музично-естетичної думки XV ст., яка стала фундаментом професійної школи.
Ідеї, притаманні українській педагогіці, знайшли свій розвиток у добу Гетьманщини в освітніх програмах Б. Хмельницького, І. Мазепи, К. Розумовського, П. Орлика, релігійно-філософських доктринах видатного мислителя, поета та педагога Г. Сковороди.
Тогочасна Україна, зорієнтована на найвищі людські цінності, вирізнялась серед інших народів своєю національною гідністю, рівнем духовності, моралі, культури та освіти. Однак політика Петра I, спрямована на руйнацію нашої історії, нації, держави, нещадно нищила й освіту. Сумнозвісними указами зі шкіл було вилучено букварі, зруйновано Запорізьку Січ, звичайно ж, закрито школи при козацьких канцеляріях. До прикладу, із 800 шкіл Лівобережжя лишилось близько 10, а 1811 року припиняла існування навіть Києво-Могилянська Академія.
Відомо, що непокаране зло обов’язково прокинеться. Прикро, але і в наш час доводиться бути свідками аналогічних посягань… На сором нинішньої влади, у стінах нашого парламенту дискутуються питання мови, квоти на навчання у школах державною чи мовою агресора. Чому це відбувається? На нашу думку відповідь цілком очевидна: коли діти будуть мислити і розмовляти українською (тобто державною), то й любов у них буде до своєї мови, до своєї держави – України. А саме цього й не бажають допустити ненависники нашої мови, нашої держави і незалежності, за якими б гаслами вони не ховались. Адже це – тест на державність для новітніх можновладців. Тому прикро, коли наші діти, молодь ще й досі для спілкування позичають слова з іншої абетки, послуговуючись мовою сусіда…
Великий педагог К. Ушинський попереджав: “Коли зникає мова, зникає і нація”. Додамо справедливе твердження М. Грушевського: “Cеред усіх потреб нашого національного життя потреба рідної школи найголовніша, бо народ, який не має своєї школи, може бути лише пасербом чужих народів, а ніколи не виб’ється на самостійну дорогу існування”.
Якраз у цій галузі маємо такі надбання, які склали б честь будь-якому народові. Згадаємо того ж К. Ушинського, Г. Ващенка, В. Сухомлинського, Софію Русову, чий педагогічний талант також став вагомим внеском саме у розвиток національної освіти.
Невиправдано рідко зустрічається в історії педагогіки ім’я Христини Алчевської – видатного педагога-просвітителя, діяльність якої стала яскравою сторінкою в галузі освіти. Достатньо сказати, що її педагогічні праці – широко відомі в світі – не раз відзначались високими нагородами, а двотомне видання “Що читати народу” отримало почесну грамоту на Міжнародному конгресі в Берліні (1878). Інші праці достойно представлялись в Антверпені, Брюсселі, Чикаго… Вона була настільки відомою у світі, що у Парижі її обрали віце-президентом Всесвітньої ліги освіти. Алчевська як меценат, істинна патріотка України коштом родини побудувала кілька шкіл. Серед них – школа для дорослих з українською мовою навчання, для якої розробила й вперше застосувала спеціальну методику викладання (до речі, в одній із шкіл працював Б. Грінченко).
Педагогічна наука багато втратила за той час, коли ім’я славної дочки свого народу замовчувалось.
Окрім того, Христина Данилівна була матір’ю великої родини і виявила неабиякий хист до родинного виховання.
Не менш яскравою є постать батька родини, Олексія Алчевського – видатного фінансиста, громадського діяча, мецената. Саме у їхній харківській садибі стараннями батька постав перший у світі пам’ятник Тарасові Шевченку (1881 р.). На честь О. Алчевського названо місто Алчевськ.
Талановитими були й усі шестеро дітей Алчевських, які отримали прекрасне родинне виховання, належну освіту і досягли значних успіхів у своїй діяльності. Ганна та Микола обрали материнську дорогу, учителювали в її школі. Микола став автором першого українського Букваря для дорослих. Дмитро – кандидат природничих наук, Христя – письменниця, поетеса, драматург. Григорій – композитор, музичний діяч, Іван – видатний оперний співак, якого називали золотим тенором, українським Карузо. Саме вони й створили у Москві музично-драматичне товариство “Кобзар”.
Естетичне, зокрема музичне виховання здавна спиралося на народно-пісенні зразки, традиції народного музикування, національну і світову класику. Характерною рисою української музичної педагогіки є те, що композитори були чи не єдиними авторами шкільних підручників з музики, науково-методичної літератури, збірок власних та народних пісень для дітей.
Педагогами були М. Лисенко, К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, В. Верховинець, Д. Січинський, А. Вахнянин, П. Козицький, Ф. Колесса, Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Вериківський, С. Людкевич, Г. Верьовка та інші відомі митці.
XX століття – час узагальнення досвіду минулих поколінь, подальшого його розвитку.
У спадок учителям музики, керівникам учнівської самодіяльності лишились опери “Зима і весна”, “Пан Коцький”, “Коза-дереза” М. Лисенка, “Лисичка, котик і півник”, “Івасик-телесик” К. Стеценка, побудовані на матеріалах українських казок і народних пісень, “На русалчин Великдень” М. Леонтовича на текст Б. Грінченка, збірки Я. Степового “Малим хлоп’ятам”, “Проліски”, “Кобзар” на тексти Т. Шевченка.
Не можна перебільшити значення, яке надавали композитори народній пісні у вихованні дітей, записуючи і впорядковуючи збірки. Назвемо окремі з них: М. Лисенко “Збірник українських пісень” (вип. I–VII), “Колядки та щедрівки”, “Молодощі”, “Збірка народних пісень для учнів молодшого і підстаршого віку”; К. Стеценко “Шкільний співаник”; І. Воробкевич “Співаник для шкіл народних”; Ф. Колесса “Шкільний співаник”. З’являються також підручники для навчання учнів різного віку М. Вербицького, А. Вахнянина, Д. Січинського, О. Нижанківського, В. Верховинця.
Теоретичні, методологічні, професійні основи системи навчання розробляв видатний український композитор, громадський діяч, педагог К. Стеценко, автор програми з музики і співів для шкіл. На його думку, основою виховання є пробудження художнього інтересу, “бажання краси як вічної правди”.
Послідовником і однодумцем К. Стеценка був славетний М. Леонтович. У київський період життя читав лекції в різних установах, часто бував на уроках співу і репетиціях хору в Першій українській гімназії, де працював учителем П. Козицький. На основі власного досвіду, педагогічних та методологічних засадах К. Ушинського, М. Лисенка, Б. Яворського, К. Стеценка М. Леонтович створив підручник “Практичний курс навчання співу у середніх школах України”. Композитор-педагог великого значення надавав народній пісні, фольклору. Твори, рекомендовані підручником, він добирав із збірок М. Лисенка, К. Стеценка, К. Квітки, Лесі Українки, залучаючи й власні обробки.
Про досвід попередніх поколінь сьогодні можна довідатися з видань минулих років, архівних матеріалів, документів тощо.
Звернімося і до пізніших прикладів історії педагогічного досвіду України. На зламі століть, коли повіяли нові політичні вітри, поставала українська державність, необхідно було особливої ваги надати вихованню її юних громадян, які б стали носіями нової української ментальності.
Для цього необхідно було прищеплювати дітям любов до нації, глибоку шану до рідної мови, народного мистецтва, повагу до традицій і звичаєвості українців.
Прикметною особливістю того часу стала глибока спільна зацікавленість освітян, митців, творчих спілок і товариств, радіо і телебачення, патріотичних видань тощо.
Скажімо, видавництво “Музична Україна” повністю забезпечувало загальноосвітні школи, позашкільні і дошкільні дитячі заклади відповідною літературою. Саме в той період було перевидано і навіть вперше видано чимало унікальних видань музично-педагогічної спадщини.
Спільно з творчими спілками Національним центром естетичного виховання Міносвіти України були започатковані і успішно проводились щорічні Всеукраїнські Свята рідної мови, дитячі фольклорні свята “Батьківські пороги” та свята родинних фольклорних гуртів, фестивалі “Таланти твої, Україно”, “Всі ми діти твої, Україно”, конкурси юних художників, поетів, композиторів.
Телебачення запровадило телеуроки музики, фестиваль “Хай пісня скликає друзів”, радіоконкурс дитячих хорів, цикл лекцій для батьків про естетичне виховання дітей.
Знаковою подією став і конкурс юних поетів “Я гордий тим, що українець зроду”, який проводила газета “Слово Просвіти”.
Набутий досвід став основою для створення Національним центром і Асоціацією діячів музичної освіти та виховання Всеукраїнської Національної музичної спілки Концепції естетичного виховання молоді в умовах відродження національної культури, а також методичні рекомендації щодо її впровадження.
Основні положення і принципи, закладені Концепцією, не втратили актуальності й сьогодні.
Сумно, що знання, професійна відданість кращих вчителів, їхній досвід, об’єднання творчих зусиль освітян, митців не стали сьогодні предметом наслідування, пішли в небуття…
Тож прикро, що й сама Концепція, і художньо-просвітницька діяльність, і досвід роботи стали непотрібними країні. А за кордоном, зокрема в Польщі, Угорщині, Болгарії були зразком для вивчення та застосування в умовах своїх країн.
Очевидно, що нинішній педагогічній спільноті належало б вивчити, осягнути багату історію естетичного розвитку дітей, усвідомити, що саме минуле і є тим корінням, на якому розвивається, міцніє і дасть бажані плоди могутнє дерево нашої національної культури.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment