Без медових принад

Малюта Іван. РОЇВНЯ. Оповідки з Цибулівки і не тільки. Вид. друге, доповнене. – Житомир: ТОВ «505», 2019. – 436 с.

Микола ДМИТРЕНКО,
доктор філологічних наук,
професор, письменник
Ця книга досить примітна серед інших краєзнавчих видань у серії “Моя Вінниччина”, якій фінансово сприяють Вінницька обласна державна адміністрація та Вінницька обласна рада. Примітна і за змістом, і за стилем викладу. Явно готувалася не поспіхом, не так, коли автор обтяжений терміном виконання.

Уже в передмові Іван Малюта, письменник, заслужений журналіст України, зазначає, що писав “Роївню” за провидін­ням. На особливе покликання іще з юності – “за голосом ні­звідки”, тобто “згори”. І це послання з небес стало його внутрішньою потребою. Попри випробування долі, репресії за свої переконання в епоху радянської імперії.
Автор дотримується відомого принципу, що історії личить істина, а не красномовство чи вигадка, на відміну від риторики та поезії. Тож, напевно, керувався повсякчас засторогою індіанських майя, які з метою передачі нащадкам правдивої історії карали літописця за перекручення фактів. Водночас письменник-краєзнавець мимоволі постає безпристрасним суддею минулого. А це покладає на нього відповідальність за неупереджене трактування діянь зображених осіб. Показове свідчення такого – на прикладі багатодітної сім’ї Парфеня Тронька. Найстарший син Тимо­ха – політпрацівник, намагався написати історію рідного села із прославлянням радянської влади, помер у Киргизії. Петро – ветеран Другої світової війни, майор у відставці – упокоївся в Одесі, там само – Іван. Степан загинув у Молдові.
Наймолодший із Троньків – Ананій (1918–2011) доживав віку в Росії, у Новокузнецьку. У 1990-х він адресував на сільраду послання, яке згодом потрапило до рук Івана Малюти. На противагу братам-комуністам Тимосі й Петру, Ананій свідчив землякам-односельцям правду про Голодомор 1932–1933 рр. На прохання краянина-журналіста він подав не лише ґрунтовні відповіді, а й оповів вражаючі факти зі своєї долі, з ностальгією за отчим краєм. “Селяни вмирали з голоду. Одного дня я нарахував 9 батьків, які несли в мішках своїх дітей на цвинтар. Через три дні 11 батьків понесли у мішках померлих од голоду діточок. Кожен самотужки копав ямку й засипав, – свідчив у листі. – Мені було 13 років, коли вчетверте опух від голоду й ледве дістався з Цибулівки до Одеси, де два роки блукав безпритульним, спав на землі влітку, а взимку – в катакомбах і на цвинтарі в склепах. Таких було багато”.
Останнє послання (6. 03. 2003 р.) Ананій закінчив іронічним співчуттям тим землякам, які шкодують за розпадом СРСР: “Бідні українці, які журяться, що тепер у них нема ні Колими, ні Воркути, ні Чукотки, ні Магадана… Хай живе й цвіте рідна, вільна Україна!”.
Звісно, тут автор вдало застосував прийом порівняння: замість голослів’я – неспростовні свідчення. Від таких прикладів значно цікавішим стає історико-краєзнавчий нарис, побудованих на зрізах епох, починаючи від переказів і картографічних документів про заснування села ще наприкінці ХVI ст.
Безперечна заслуга Івана Малюти – порятунок “Сповідальних відомостей… с. Стара Цибулівка” (від 1798 р.), що їх віднайшли на горищі храму під час перекриття даху й мали спалити на купі сміття. Він докладно опрацював ці унікальні церковні записи й передав до Вінницького обласного державного архіву.
У 1990-х роках автор ознайомився в Державному архіві СБУ з архівною карною справою Гриця Волощука, студента Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, односельця, художника за першим фахом, який змалював на дверях гуртожитку Сталіна із зашморгом на шиї. Розповідь про цього в’язня ГУЛАГу також вміщена в “Роївні”.
Іван Малюта відомий і як публіцист. У цьому виданні цілком обумовлена публіцистична оповідь “Мов камінь межовий”. Із нашаруванням різних епох, він уміло виокремлює основне: не поступатися сусідам-ворогам кордоном і відстоювати рідну мову зі статусом державної. Мова – визначальний критерій ідентифікації нації, а нині – геополітична зброя супроти “руского міра” в багатьох його виявах. Це спостерігається навіть на рівні зросійщення українських прізвищ у рідному селі: Фомик замість Хомик, Філіпішин замість Пилипишин та ін.
Логічно вписуються й містично-іронічні діалоги з новопреставленими біля брами раю, спонукаючи читачів до самоусвідомлення.
Хто ви? – запитав святий Петро, брязкаючи ключами.
Хохли ми є.
Нема таких у книзі націй. Ідіть собі мимо благодаті райської.
До брами підійшли ще кілька прохачів.
Слава Ісусу Христу!
Навіки слава! – вдоволено відповів головний ключник.
Ми українці, а наші предки були русичі, – уклонилися йому.
У такому разі Служба безпеки раю запитає гасло вільних українців.
Слава Україні! – дружно гукнули новоприбулі.
Героям слава! – відповів святий Петро, відмикаючи браму
“Свободу не можна надбати чи успадкувати назавше. Її треба боронити од зазіхань. Іще здалеку, не лише зблизька”, – резонно завершує автор публіцистичні роздуми.
Науково обґрунтована чимала студія про руйнування фортеці в містечку Бершаді у першій половині ХVII ст. Іван Малюта піддав сумніву твердження творця героїчного епосу “Побережці”, що бершадські козаки необачно пішли в похід, залишивши фортецю напризволяще, і “веселий край, хороший люд марне загубили”. Враховуючи хроніку польського історика Пясецького, автор переконливо доводить, що насправді Бершадь зруйнували не ординці, а поляки, на вимогу турецького султана. Напередодні посланець гетьмана Жолкевського передав для залоги наказ начебто незагайно перейняти турецький загін. Відтак Іван Малюта відновив честь козацького товариства з Бершаді.
Із прадавніх часів нуртували джерела криниці Слави, названої Парубоцькою, що її викопали, за переказами, на честь перемоги козаків із Верхівської фортеці та цибулівських селян над загоном буджацьких ординців. За клопотанням Івана Малюти криниця відновлена й визнана пам’яткою історії. Цей переказ – з віршованою присвятою – в розповіді про пам’ятні місця.
У книзі є кілька тематично обумовлених розділів, зокрема, про згубні наслідки радянізації села – голодомори та репресії із планами на “ворогів народу”. Водночас доцільно назвати й цикл оповідей про діалектні слова, що досі побутують у південній частині Вінниччини. Скажімо, назва непрозорого намиста баламути походить, за версією автора, від лексеми “баламутний”, що є синонімом до означення каламутності. А пательня, тобто сковорідка, тут відома, як чара. То ж оповідка про це називається “Якщо змінити наголос”.
Поділля відоме, слушно твердить автор, не лише привабливими краєвидами й глибокими чорноземами, а й чудовими народними піснями. Сповнене ними і весільне дійство, що тривало колись мало не тиждень. Іван Малюта описав його з усіма атрибутами в дослідженні “З четверга до вівторка”. Опрацювавши доробки фольклористів-попередників, зазначив схожість весільних наспівів у деяких областях. Виокремив локальні – ті, що побутували ще в 1970-1980-х роках лише в рідному селі. Серед таких – жартівливі перегуки за столами дружок і світилок:
“Ми не вмієм по горі ходити, /Ми не вмієм голубці кришити, /Ми підемо по рівненькому,
/Ми візьмемо по ціленькому”. Тут же – дотепне нагадування світилок про свою присутність: “Посуньтеся, полумиски й миски, /А ви, дружки, на подушки. /Нехай сяде вірняночка, /Світилочка паняночка”.
Пам’ятний епізод обдаровування караваєм перед порогом: “Десь тут у наших молодят є хлопці-запорожці, – оголошує старший дружба. – Най даються чути, як мають тут бути!” Можна уявити – знаю по собі, з якою радістю озиваються хлопчаки-юнаки, що їх назвали запорожцями (тобто не тими, хто за порогом, а козаками).
Від голосистої маминої сусідки Ірини Грабчак автор записав і, як він пише, ввів за весільні столи фрагмент прихильності двох братиків нареченої до майбутнього зятя. Вороного коня той просто взяв, а от за сестру їхню “шапочку ізняв, низенько уклонився”. Рідкісний варіант, що простежується не лише у весільних піснях, а й у щедрівках. Унікальні й весільні пританцівки на подвір’ї в понеділок. Зазвичай до кола дорослих запрошують і дітей.
Понад 120 народних пісень в циклі “Пісенні обереги”, що раніше стали окрасою книжки Івана Малюти “На потреби душі. Фольклорні релікти отчого краю” (2018 р.). Зразки паспортизовано, під кожним записом зазначено виконавця й дату, переважно ще з початку 1970-х.
Завершують гарно ілюстровану книгу замовляння (“Помічні слова”) – нотатки вербальної магії, успадкованої з пам’яті двох неграмотних Явдох – матері автора та її сусідки-знахарки. З кінцевою засторогою обачно користуватися такими таїнами, щоб не зашкодити ні людям, ні собі.
Назва книги спочатку викликає здогади. На роївню (на дощечку, скажімо, чи просто на паличку, змащену медом) принаджують новоявлений бджолиний рій, що вилетів із вулика. Автор протиставив їй – без принад! – метафоричну альтернативу. Це стає зрозумілим з віршованих рядків його як поета. Наведу фрагмент:
Покликаний до цих писань –
Частинки хронік України,
Мов на роївню рій бджолиний,
Ловив я правди словеса.
Роївню без принад я клав
На вирій спогадів і свідчень.
Ці бранці пам’яті довічні
Тепер в історії села.
У післямові “Чим серце заспокоїться” Іван Малюта завважує, що “смерть забирає все, а головне – пам’ять. Бо в ній – не лише знання і досвід. У ній – свідчення про сучасників, їхні діяння, добро і зло, любов і ненависть, пристрасті з виру буття”. Воістину Іван Малюта виконав свою обітницю – взяти на себе місію літописця. І тому він, мабуть, відчув творчу радість умиротворення, дійшовши до кінцевих слів про рідний край.
Видання – історико-крає­знавче дослідження одного села зі зразками місцевої фольклорної традиції та говірки. Тож, як мовиться в описаному весільному дійстві, най даються чути ті, які б за таку оригінальну й цінну багаторічну працю відзначили автора премією в галузі літератури, крає­знавства, культури.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment