Галина ДАЦЮК
У день народження генія української археології, відкривача Трипільської культури Вікентія Хвойки група київських журналістів пройшлася його знаменитими місцями: по Кирилівській та Старокиївській горах і Подолу, звідки зійшла на увесь світ правда про нашу історію.
…Вікентій сів на край стіни величезного глибокого котловану, звісив ноги, які, напевно ж, боліли, і засміявся. У цю мить він відчував не втому, а щастя від удачі й любові до землі, яка його покликала. Виходить, заради цієї миті він без жалю залишив свою родину з полабських селян, мальовничу Богемію, містечко на Ельбі, одинадцятеро братів і сестер і поїхав, як кажуть одні, за коханням, інші стверджують, що втікав від нав’язаного батьками одруження.
Утім, тепер Вікентій не думав про власне минуле, бо воно здавалося мізерною блискіткою на тлі часопростору, що відкривався з Кирилівської гори. Вчора внизу вони наткнулися на бивні мамонта, яким тисячі й тисячі літ. Сьогодні це підтвердив учений Михайло Грушевський, який персонально спускався на дно ямищі, що колись була, виявляється, стійбищем мисливців на мамонтів, досі не баченим! Так і сказав: “Це вони – понад 60 уламків бивнів мамута!”
На уламку одного з бивнів Вікентій побачив вирізьблений орнамент. Не повірив, придивився – так і є! Отже, на Кирилівській горі не просто купа кісток тварин, а сліди творчої людини, яка жила тут у далекі часи і прагнула краси. Цю стоянку Хвойка досліджуватиме 7 років і з’ясує, що в добу давнього палеоліту на Кирилівській горі існувала культура, яку він назве Трипільською. Народжений у Чехії, чех із династії лицарів ордену Честославів (“Слава честі”), до самозречення полюбивши українську землю, він усе життя досліджуватиме її підземне царство.
Колись Ченек, тепер Вікентій, здобуватиме честь не в битвах крові, а в благородній справі відкривача. Колись допитливий юнак, досліджуючи з однолітками полабську місцину, тепер сам відкриватиме для світу історію. Колись юний мандрівник по Чехії, Німеччині, Австрії, він мандруватиме по Україні, шукаючи сліди чи не найдавнішої на землі цивілізації хліборобів. Нещасливе кохання залишило таке потрясіння, що закрило цю тему назавжди. Вікентій так і не одружиться, але і в Чехію не повернеться.
До Києва він приїде 26-річним, 1876 року. Спочатку на життя зароблятиме викладанням німецької та малювання, потім вирішить зайнятися комерцією – недарма вчився в Чехії в комерційному училищі. Планував на родючому українському ґрунтові розводити хміль, чеське просо і заохочував до цього українських виробників. Оселився під Києвом, на Білогородщині, на дачі своїх приятелів Дефорен, теж чехів, і почав проводити досліди з насінням. Створив цілу лабораторію. З доброго хмелю зібрався варити смачне пиво – свято душі та прибуток. Може б, успішно склалося життя пивовара, і сьогодні ми мали б різні марки хмільного напою “Хвойка”.
Однак раптом запалала клуня, де він проводив досліди, і згоріла дотла. Розгрібаючи згарище, робітники натрапили на якісь кольорові черепочки. Що ж, у Птушках здавна жили майстри глиняних іграшкових півників. Але коли Вікентій поніс знахідки до лихваря, бо жити було ні на що, той ошелешив: “Вони дуже-дуже давні”… І дав йому 60 рублів. Що ж то за камінці? І що ще береже ця земля, крім води і корисних копалин?
У тій пожежі згорить Вікентієве бажання займатися хмелем і пивом. З попелу народиться бажання присвятити себе археології.
А далі його життя скидається на долю чоловіка, який зібрався викопати криницю. Чоловік бере прутик лози і йде з ним шукати воду. Лише їй відомою силою вербова гілка безпомильно допомагає потрапити в саму артерію джерела. Але щоб добратися до води, копачу треба пекельно потрудитися.
Хвойка йшов шукати навпомацки, без лозини. Археологія вимагала величезної фізичної праці та витривалості. Один він не впорався б нізащо. До своїх пошуків Вікентій запрошував робітників. Очевидці, які бачили на розкопках працю найманих копачів, свідчили, що ті 50-100 робітників були чорні, як маври, їхня загрубіла від сонця шкіра лущилась і злазила. Курява стояла така, “ніби величезна юрба палила тютюн…” А працювати треба було обережно, бо за “димовою” завісою чаївся скарб. І чех Вікентій Хвойка не зовсім вправною українською пояснював цим людям, що вони не мають права порушити тисячолітні нашарування культури. Котловани сягали 19 метрів у глибину, площею в сотні квадратних метрів. І все це рилося без екскаваторів і ковшів – руками та лопатами. Однак робітники охоче наймалися на розкопки, бо Хвойка платив по 50 копійок за день. Добра платня, якщо за ці гроші можна було купити 5 кілограмів зерна.
Як він наважився на таку роботу, кепсько знаючи мову, немісцевий, без грошей, без налагодженого побуту, без фундаменту для роботи, відрікшись від усіх благ? Магія підземного дива водила цим чоловіком, розкопки ставали благом і вершиною щастя. Відчайдушно, майже із заплющеними очима, він входив у світ, якому минуло 20 тисяч літ. Із імперського зросійщеного Києва, який до свого “я” тільки добирався крізь нетрі утисків і царських заборон, Хвойка ступав на землю автохтонів, що зветься нині Україною. І саме так визначав для себе свою працю – тут живуть нащадки прадавньої землеробської цивілізації.
Найвірнішим його другом стане мільйонер Богдан Іванович Ханенко, голова правління “Товариства цукробурякових та рафінадних заводів братів Терещенків”. Разом із дружиною Варварою вони виїжджали за кордон, збирали для своєї колекції коштовності, антикваріат, скульптури. Їх теж цікавила археологія. Хвойка відчув у цих людях і спорідненість думки, і можливість за їхнього сприяння займатися улюбленою справою. Міг розкопувати Межиріччя, але вирішив шукати сліди невідомої давньої культури в Україні.
Володимир Антонович – декан історичного факультету Університету святого Володимира, історик, етнограф, археолог, Федір Вовк – археолог, етнограф, антрополог – це були ті люди, чия підтримка та наукова діяльність лише підсилили прагнення шукати і знайти саме тут.
Щоб жити, він змушений був трохи підзаробляти, але вже знав, що ніколи не буде варити пиво й вирощувати просо. Навпомацки, але з великим ступенем інтуїції він став шукати поселення прадавніх слов’ян.
Батькові напише, що “до кінця цього року (1891) хотілося б дослідити землі, що лежать на кордоні Харкова, Курська, Чернігова, Катеринослава, можливо – Херсонської губернії”. Вирушить на Наддніпрянщину, проїжджаючи від села до села, цікавитиметься, чи не знаходили селяни на городах якихось черепків. І селяни охоче ділилися і розповідями, і черепками.
Тим часом знахідка на Подолі (1896) стала світовою сенсацією. Вікентій Хвойка залучив до роботи археологів із Франції, подарувавши навіть декілька знахідок із Кирилівської стоянки. Артефакти експонуватимуться в Паризькому музеєві, про них розкаже археологічний часопис, але прізвища Хвойки ніхто не згадає…
А в Києві станеться дика історія. Археологічні знахідки Хвойки люди сприймуть за святі й цілющі, на зразок мощів праведників, і кинуться їх розкрадати. Викрадене Хвойці так і не вдасться повернути, багато речей просто загине в натовпі, який кинувся на Кирилівську гору.
Щоби бути ближче до розкопок і охороняти їх, Вікентій Хвойка замешкає на Подолі, на Ігорівській, де проживе 16 років, до своєї останньої хвилини. Будинок із ліпниною на Ігорівській зберігся донині. Але, очевидно, доживає свої дні. Кажуть, тепер він у приватній власності олігарха, який не дуже шанує нашу історію й культуру. Відчинені двері на балконі впускають зимовий холод і сніг, щоб пришвидшити умирання будівлі, яка могла б стати Музеєм Вікентія Хвойки. Втім, для людей, які не визнають автохтонів і відкривача, краще збудувати тут ще один прибутковий хмародер. То чим відрізняється власник від темної маси столітньої давності? Хіба тим, що твориться ця наруга над пам’яткою з меморіальною дошкою Вікентію Хвойці не від темноти, а цілеспрямовано.
Тривали розкопки на Кирилівській, 55, де у 1895 році Хвойка розкопав кілька гончарних печей і кілька десятків помешкань, виявивши посуд, глиняні фігурки людей і тварин, зброю, знаряддя праці – все, звісно, в уламках. Однак стало зрозумілим, що знахідки – досі не бачені і треба шукати далі. У середині 1890-х Вікентій Хвойка організовує в Києві розкопки глибиною до 16 метрів не лише на Кирилівській, а й на Батиєвій горі, у Протасовому Яру. Тривали розкопки на Черкащині, у селах Кононча та Селище. Таке враження, що Вікентій Хвойка натрапив на артерію інформації, своєрідний портал.
Його захопили дослідження періоду Київської Русі – на горі Киселівці (1894) і Старокиївській горі (1907–1908). Портал відкривав небачений підземний світ, прихований тисячоліттями, що був колись життям на поверхні, під київським сонцем. Давньоруські міста виходили на світло оборонними валами і навіть руїнами храмів: Витачів, Ірпінь.
За 35 кілометрів від Києва, у районі теперішнього міста Трипілля Обухівського району Вікентій Хвойка відкриє трипільську стоянку. У селах Жуківка, Стайки, Щербанівка, Халеп’я, Верем’я він знайде залишки прадавніх поселень. Найбільше вражав розписаний посуд, який і раніше селяни виорювали та збирали на городах. Артерія пульсувала відкриттями щодня. Копачі та організатор виймали із земляних траншей не лише уламки, а й цілі глечики висотою до метра. Траплялися глиняні фігурки людей, рештки зброї та інструментів, уламки кісток тварин.
Здавалося, що знайдені гончарні печі ще теплі від життя і пахнуть трипільським хлібом. Землянки свідчили, що довкола Трипілля, як і в Києві, майже 6 тисячоліть тому жили землеробсько-скотарські племена. Ще до єгипетських пірамід люди пекли хліб і котили хліборобське колесо, дбаючи про живе, як сонце, життя, а не царство мумій. В Обухівському районі на Київщині ще до поселення шумерів існувала своя культура.
На опрацювання сенсації пішло майже 5 років. За цей час були класифіковані пам’ятки, встановлено час (5500–2750 до н. е.), було розкопано 13 тис. кв. м площі, знайдено 39 залишків глинобитних жител. Назва “трипільська культура” з’явилась в авторській праці Вікентія Хвойки 120 років тому, коли він закінчив розкопки у Ржищеві та під Каневом. Він вважав її автохтонною. Маємо такий спадок від наших пращурів, перших землеробів у Середньому Придніпров’ї, які жили за тисячі літ, не асимілювалися, а утримували землю, підживлюючи її вогнем печі, горна і внутрішньою силою.
На Черкащині він відкрив поля поховань, що належать до Зарубинецької (II ст. до н. е. – II ст.) і Черняхівської (II–V ст.) культур.
Хвойка притягував дослідників української культури та історії, які створили Товариство шанувальників старовини та мистецтва. Постало питання про відкриття постійної виставки старожитностей. І знову Вікентій Хвойка взявся за роботу, відігравши величезну роль у заснуванні в 1899 р. Київського музею старожитностей та мистецтв (Національний музей історії України). Він став і першим хранителем найбагатшого в Європі археологічного відділу.
Але коштів бракувало, маштабні розкопки в різних місцях Придніпров’я вимагали величезних витрат, тож Вікентій змушений був продати уряду власну колекцію старожитностей – не для власного багатства, а для продовження розкопок. На щастя, колекція залишилася в Києві.
Він зростав як учений і дослідник, який аргументовано упорядковував відкриття. Він геніально зчитував підземний портал і стверджував, що “в цьому краї з давніх-давен упродовж цілих віків жив осілий землеробський народ арійського походження, у якому я вбачаю не тільки наших прямих предків-слов’ян, бо це справжній терен європейської прабатьківщини”.
Його цікавила історія цих земель значно пізнішої доби. У 1907 р. почалися розкопки на Старокиївській горі. На садибі київського лікаря М. М. Петровського, на глибині 2–4 метрів він відкрив капище VІ–VІІ ст. Тут було тамтешнє “місто Володимира”, що розкинулося на 10 гектарах. Меценат Б. І. Ханенко дав гроші на нові дослідження. Але сірі й безталанні люди, яким історія України була чужа й ворожа, знову втрутилися у справу життя Хвойки. Дізнавшись про віднайдення на розкопках срібного запрестольного хреста, вони донесли про унікальні розкопки в Києві самому царю. Не Вікентій, який відкрив місто Володимира, а шовініст Линниченко поїхав на аудієнцію до імператора.
Відкривача місцева влада не шанувала і ставилася до нього зверхньо. Коли світом котилася новина про відкритий на Старокиївській горі кам’яний палац часів Київської Русі, яких після монгольської навали не залишилось у Східній та Центральній Європі, Вікентія зневажливо називали “аматором”.
Та саме Хвойка відкрив для світової історичної науки центр давньої столиці. Ретельні розкопки дозволили знайти залишки великокнязівського кам’яного палацу Х–ХІ століть, оздобленого фресками й мозаїками. А ще археологи виявили залишки давніх помешкань і ремісничих майстерень, де обробляли камінь, кістку, метал. Серед особливо важливих знахідок – унікальні ливарні форми та цегла із зображенням великокнязівського тризуба.
Відкриття середмістя давнього Києва викликало величезний інтерес до історії Русі. Садибу Петровського, де проводили розкопки, на Археологічному з’їзді вирішили викупити. Імператор задовольнив прохання. Але дозвільний лист прийшов не першовідкривачеві Хвойці, а зовсім іншим людям. Вікентія Хвойку від розкопок усунули. Хоча саме завдяки йому – чеху, якого покликала Україна, – розкопали “руський Капітолій”. Це його дослідження прирівнювали до розкопок римського Форуму. Генерал-губернатору Трепову направили лист із вимогою навколо Десятинної церкви “оградить от роскопок кого бы то ни было”. Членами Імператорської археологічної комісії почалося офіційне цькування в пресі чеського вченого. “Открытие остатков дворца Св. Ольги, Святослава и Св. Владимира, являются преждевременными и очень смелыми”…
Як йому велося у цей час цькування, коли проти нього постала Імперія, що не любила і не визнавала історію України як окремішню? Вікентій Хвойка пішов працювати на посаду кустоса археологічного відділу Київського міського музею за 1200 рублів на рік. За сто рублів у місяць вижити було неможливо, і він потихеньку продавав археологічні артефакти колекціонерам.
У його доробку – 40 розвідок, які стали основою джерельної бази для вивчення давньої історії Середнього Придніпров’я. Взявши за основу принцип автохтонізму, вчений доводив, що в цьому краї з доісторичних часів мешкало населення, одним із наступників якого в майбутньому стала “південно-східна гілка” слов’ян. “Народ, що залишив нам ці пам’ятки, не міг зникнути безслідно”, нащадки його – українці.
Вікентій Хвойка став дійсним членом 11 наукових товариств, зібрані ним колекції і рукописні матеріали зберігаються та експонуються в Національному музеї історії України та в Державному історичному музеї в Москві.
Залишившись зайвим у Києві та Російській імперії, стійкий син нижньо-полабського селянина до кінця життя залишався цікавим і потрібним європейській науці. На початку 1911 року Вікентій Хвойка отримав запрошення до участі в розкопках на Балканах. Зважаючи на безпрецедентні наукові успіхи в Україні, Російський археологічний інститут в Константинополі, очолюваний притомним академіком Ф. І. Успенським, планував розпочати програму досліджень візантійства на території Болгарії та Сербії. Запрошували Хвойку, але через спалах Балканських війн 1912–1913 рр. дослідження не розпочалися.
Помалу він розпродавав власні речі. Статків не нажив, просто хотілося звільнити квартиру, щоб не обтяжувати власницю пані Буткевич, яка надала йому житло на цілих 16 років на Ігорівській. Він прожив 64 роки і знайшов останній прихисток на київській Байковій горі.
Його справу продовжили лише дві учениці – хранителька Археологічного музею Вищих жіночих курсів у Києві Валерія Євгенівна Козловська та його особиста секретарка, співробітниця Музею старожитностей та мистецтв Антоніна Антонівна Скриленко.
Німецький археолог-самоук Ґенріх Шліман знайшов грецьку Трою, чех-самоук Вікентій Хвойка відкрив українське Трипілля. У 1914 році, коли його не стало, йшла Перша світова війна, люди вбивали один одного за території. Він же віддав своє життя для того, щоб ми знали: до нас на цій землі тисячі літ жили люди, чиї прямі спадкоємці – ми з вами.
…Цілий суботній день наша журналістська група присвятила Вікентію Хвойці. Ми відвідали Кирилівську гору, де 125 літ тому Вікентій розкопав мисливську стоянку віком у 20 тисяч років. Хоча сьогодні жодного розпізнавального меморіального знаку тут не побачиш. Просто ось вона, Кирилівська гора, де Хвойка віднайшов історичний скарб. Ми побували на місці розкопок княжого міста Володимира, відкритого Вікентієм Хвойкою. Щоправда, на території колишньої Десятинної стоїть церква чужого патріархату, будівництво якого не зупинила жодна влада і громада. Відвідали Байкову гору, де на польській дільниці спочиває невтомний чех із Богемії, який відкрив світові Україну.
Однак ми побачили і живе Трипілля. У квартирі на Печерську відвідали музей Трипільської культури народної художниці і дослідниці трипільської культури майстрині Людмили Смолякової, яка виготовила близько 3 тисяч фігурок і посуду за мотивами трипільських артефактів. Там же скуштували страви реконструктора стародавньої української кухні Юрія Ковтуненка. Побували в “Екопросторі “Д.А.Р.”” (очільниця Катерина Бомба), який відроджує трипільську культуру хлібопечення. Тут працюють дивовижні люди, нащадки автохтонів, про яких Вікентій Хвойка сказав як про осілий землеробський народ, що жив тут з давніх-предавніх часів.
Організувала культурний проєкт “Київськими місцями Вікентія Хвойки” незалежна журналістка Ольга Дубовик.
На світлинах: Вікентій Хвойка; Кирилівська гора (ХІХ ст.); у приватному музеї “Дивосвіт Трипілля” Людмила Смолякова та Юрій Ковтунович; в “Екопросторі” на Подолі.
