«Божественній красі натхненний спів»

Петро ШКРАБ’ЮК

У 1592–1598 роках Вільям Шекспір створив сто п’ятдесят чотири сонети про любов, серед яких є такий (сто шостий):
Коли в літописах померклих днів
Стрічаю описи облич вродливих,
Божественній красі натхненний спів
На честь жінок і лицарів поштивих,

Палкі слова про осіянну вроду,
Врочистий гімн устам, очам, бровам, –
Упевнююсь, як в той пісенний храм
Ти увійшла, як у свою господу.

Провидженням були тобі похвали
Співців, що мріяли про твій прихід.
Тебе провидячи, вони як слід

Краси у давнину не оспівали.
А ми, кому явилась нині ти,
Знімівши, слів не можемо знайти.


Відомо, що людина створена на образ і подобу Божу, а надто жінка як продовжувачка роду і берегиня традицій, моралі та домашнього вогнища. Тим-то краса її вражала і вражає продовж віків. Коли проходила спричинниця Троянської війни Єлена, то всі чоловіки оглядалися – така вона була вродлива: “Страшно обличчям своїм на богинь вона схожа безсмертних”, – писав Гомер. А тому “жодна зі смертних жінок не могла зрівнятися з нею красою. Навіть богині заздрили їй”.
Побожні почуття викликають у нас (навіть коли дивитись репродукції) Джоконда чи Рафаелева Сікстинська Мадонна, яка нагадує нам Богоматір, чи Шевченкова поема Марія, чи безліч інших жіночих образів, чиї чари водили рукою маляра та надихали поетів.
“Твір не буде людяним без обожнення жінки, – наголошує старійшина українського письменства Віктор Міняйло, – бо все, чим живе людство, – в ній. Це моє кредо, бо батько нічого не втрачає при народженні дитини, а мати – ще й силу кісток своїх віддає їй. Та що там, у найкращий період свого життя, у розквіті, жінка кров’ю стікає за право дітородства, за рід свій, за народ, за людство. Без обожнення жінки літературний твір приречений на поразку”.
Вияв мрії – обожнювання жінки (чи дів­чини) на відстані. Згадаймо Петрарку та його дванадцятирічну улюбленицю Лауру чи Данте і божественну Беатріче, яким обидва поети присвятили чудові сонети. Згадаймо середньовічні лицарські турніри та мандрівних трубадурів, які свої перемоги в поєдинках і поезію теж присвячували жінкам, плекаючи культ Прекрасної Дами.
Краса ще змалку захопила видатного письменника-мислителя і політв’язня Миколу Руденка. Це проявилося під час юної стрічі з циганкою. “Циганка, – згадував Микола Данилович, – супроводжувала мене до крамниці й назад, до самого дому. Щось вона, звичайно, говорила, але це не мало жодного значення. Я її не слухав – тільки дивився в надзвичайно вродливе обличчя, обрамлене білою в’язаною хусткою. З перших кроків на цій землі врода мала наді мною таку владу, що я завжди готовий був забути про все на світі й безвідмовно їй коритися. В самій вроді, незалежно від інших якостей, я бачив щось святе, ангельське (курсив мій – П. Ш.). Мушу признатися, що так це лишилося й до сьогодні, хоч я, звичайно, мав доволі гірких розчарувань”.
А проте, як говорив інший український прозаїк, Микола Кравчук, “є ще в цьому раз даному світі багато радостей, а серед них найбільше для нас диво – жінка”.


Краса жінок, їх млость, їх руки нездужалі –
Причасниці блаженств, причетниці провин,
І очі, що п’янять за всіх міцніше вин,
Та часом кажуть “ні” самцям,
нестримним в шалі,

Їх голос, що завжди притишує нам жалі,
Як навіть зраджує – який хороший він!
Ласкавий спів, ранковий клич,
вечірній дзвін,
Прекрасний плач, що мре в затишних
згортках шалі…
Так писав французький лірик Поль Верлен (1844–1896), як і безліч інших поетів, що особливо чуйні на красу жінок. Попередник Верлена, П’єр Ронсар (1524–1585), визнавав, що: “Перед красою їх безсилі ми в двобої, / Вона сильніша всіх – богів, людей і зброї”. Не випадково героїнями більшості поезій Роберта Бернса (1759–1796) були дівчата:
Бо це ж краса з усіх красот,
Усіх створінь перлина:
Мужчина в Бога був ескіз,
А женщина – картина.
А от що писав в “Австро-руських споминах (1867-1877)” Михайло Драгоманов, який влітку 1875 року подорожував по Галичині й Буковині, відтак добирався до Путилова з гуцульських Кутів. Був голодний. “Зоставалось годуватись чудовими ландшафтами та красою люду, а надто жінок і дівчат. Нігде в руському світі нема такої краси. А жіноцтва, найбільше дівчат, по дорозі попадалось чимало, бо, – як побачив я тоді з дивом, – там такий звичай, що дівчата поправляють дороги у празник. А в той день був якийсь празник. В однім місці коло дороги поралось щось зо 70-80 дівчат і молодиць, одна ліпша другої, всі заквітчані, в празникових одежах”.
Так, українки напрочуд вродливі. 1924 року архітектор й мистецтвознавець Володимир Січинський опублікував книгу “Чужинці про Україну” (перевидана 1992-го в Києві), в якій, зокрема, навів низку фактів про враження іноземців від перебування на нашій землі. “Найбільше ласкавости в словах і жестах знайдеш на Руси, спеціяльно в жінок…”, – відзначав один з таких мандрівників, німець Ульріх фон Вердум, у своєму “Щоденнику подорожі…” за 1670-1672 роки. – Тому кажуть, що у Львові живуть такі гарні, делікатні й спокусливі невісти, як, зрештою, нігде на цілій земній кулі. Зустрів там я сам порядну жінку, котра, коли я щось хотів у неї купити, вміла мені сказати чемний комплімент у латинській мові і вміла висловитися в дуже підлесливих виразах”.
Закономірно, що українські дівчата ставали дружинами султанів, царів, принців (Роксолана, Олена Глинська, Марія Десницька…), людей, які залишили яскравий слід у письменстві й світовій культурі.


Широка й чуйна вдача митця не може не реагувати на красу, бо, зізнавався Ользі Рошкевич Іван Франко, “красота людська, чи то мужчин, чи женщин, все робить на мене дуже сильне враження, я не раз цілими годинами броджу по місту, роботу покидаю в хаті, щоб тільки досита надивитися на лиця хороших людей…”
Одначе, як сказав мудрий шотландець Бернс, краса – це ще не все, ще треба й до краси. Власне, про це ж писав і Франко у вірші, присвяченому учительці й письменниці Клементині Попович (1884 р.), як відповідь на її вірш під вимовною назвою “Мусиш любити!”:
Гарна дівчино, пахучая квітко!
Оком і словом стріляєш ти мітко!
В серця чутливий потайник укритий –
Хто тебе бачить, той мусить любити.

Тільки ж не гнівайсь за щиреє слово:
Світ і життя ти береш поверхово,
Мислиш, хто спів твій полюбить і очі,
Той вже нічого на світі не схоче.

Сли для очей і для пісні твоєї
Кине він все – боротьбу за ідеї,
Працю для тих, що їх тиснуть окови, –
Вір мені, серце, не варт він любови.

Сли ж, крім очей і крім слова дзвінкого,
Ти не даси йому в жизні нічого,
В бій не загрієш і ран не загоїш,
Вір – і сама ти любови не стоїш.

Блиск чарівничий очей потускніє,
Зміниться голос, і спів заніміє, –
Сли ж в твоїм серці і думці пустинно,
Чим ти тоді причаруєш, дівчино?
Якраз такого поєднання – фізичної і духовної вроди, що передбачає взаєморозуміння, взаємопідтримку, – і шукав Франко. “Ідеал мій є ж е н щ и н а в повнім значінні слова, женщина – чоловік, женщина – мисляча, розумна, чесна і переконана (…) до того ідеалу загального додати ще лишень женщину люблячу, гарячу, сердечну, щиру – і се ввесь мій ідеал…”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment