«Бурачекова «хата» знай горить…»

До 150-річчя видатного митця

Віталій АБЛІЦОВ
Досліджуючи збережений архів художника Миколи Бурачека та значні за змістом і розміром нововідкриті джерела, автор виявив і невідому досі інформацію не лише про видатного митця, а й про його незвичайну родину.
Бурачеки дали Вітчизні й зарубіжжю видатних діячів: інтелектуалів-науковців, адміралів військового й цивільного флоту, генералів. Один із них – Євген Бурачек, засновник далекосхідного міста й порту Владивостока.
Сьогодні унікальний пейзажист Микола Бурачек значною мірою призабутий. Якщо й друкується щось про нього та його творчу діяльність, то допускається чимало помилок. Наприклад, 1992 року “Українська Енциклопедія” імені М. Бажана скромну статтю про М. Бурачека відкрила твердженням, що він народився 1876 року – насправді 1871; опубліковане 2014 року видання В. Петрашика “Микола Бурачек: портрет на тлі епохи” рясніє помилками та запозиченнями з публікацій дослідників життя та творчості чільного діяча вітчизняної культури.
Останні крапки в оцінці сучасного сприйняття таланту й заслуг Миколи Бурачека не поставили київські “діячі культури”, особливо “мистецтвознавці”: ні у відповідному за напрямком досліджень науковому інституті, ні в столичному художньому музеї, ні… Словом, Київ зігнорував гідне відзначення 150-річчя живописця.
А от харків’яни (М. Бурачек прожив в індустріальному гіганті від 1925 до 1942 року, тут завершився його земний шлях) віддали належне відомому пейзажисту.

Чернівецький поет наблизив Париж до України
Серед невеликої кількості листів академіка Івана Дзюби я зберігаю цей, котрим логічно почати видання, присвячене 150-річчю живописця, театромана й педагога: “Є такий великий український поет (на жаль, уже небіжчик), а в нього спеціально для Вас вірш “Біля картини М. Бурачека “Спека. Хата опівдні”: Парижа небо – риб’яче філе. В параметрах мольберти, як у спектрі. З його толоки пила фіолет Жагою мальв Бурачекова “Спека”. До божевілля стомлені меди, Які сто літ печуть віконні рами, Пече хмарини полиновий дим
І б’є на спокій сонця темперамент. О, як він б’є! О, як він б’є і б’є – Замальвилися сонячні копита, Годує стріхи фосфорний об’єм, Дає із стін червоних тіней пити. Ось-ось і лусне тиші тятива, – Громи заграють в тисячі оркестрів. Зітхає груша. Десь ідуть жнива, А спека крутить з сонця перевесла. Нехай фовізмом криється Париж, Синіє час в палітрах барбізонців, Бурачекова “Хата” знай горить На хвилях мальв в солом’яному сонці. (Аніфатій Свиридюк “Перетин Яблука”. – Чернівці, 2008, стор. 130).

Ностальгія за батьківщиною.
І не тільки…
“Пам’ятаєш, брате мій, весну 1917 року, коли ми, українці, як після довгої зими весняні води, розлилися по майданах, вулицях міст, слобід, вийшли демонструвати під жовто-блакитними прапорами, з портретом нашого пророка й учителя Тараса Шевченка.
Ти пам’ятаєш, брате мій, як забилися наші серця, немов одне серце нашої незалежної України.
Це був 1917 рік, коли на весь світ пролунало забуте слово – Україна…
І кожен з нас, свідомих громадян, хотів зробити хоч що-небудь для розбудови, для зміцнення України…
Ох, як тяжко вміли ми тоді працювати… Я був викладачем Інституту ім. М. В. Лисенка…
Навкруги скільки несправедливості… ворогів України…”.
На жаль, 57 рядків, нанесених на пожовтілий від часу папір, не піддаються прочитанню. Виняток – окремі слова, частини речень…
Цей досі не прочитаний лист Миколи Бурачека сприймається як таємниче послання в майбутнє. І брат той швидше міфічний, створений у момент відчаю уявою митця.
Микола Бурачек сконцентрував у своєму бажанні ностальгію – тугу, насамперед за незалежністю Батьківщини, тужбу – за cвободою творчості, невтолимі сум-скорботу за цивілізованим майбутнім.
Тому він не сприйняв імперські ідеї, котрі несли на своїх багнетах кремлівські інтернаціоналісти, й знаходив спокій лише у своїй творчості.
У тридцяті роки ХХ століття московські азійці знищили ціле покоління українських письменників. Юрій Лавріненко створив антологію “Розстріляне відродження” (1959).
Ясно, що на творчі долі провідних діячів вітчизняної культури завжди мають вплив трагічні суспільні події.
У поколінні відомих митців-живописців першої половини минулого століття унікальними за своїми творчими здобутками, безсумнівно, були насамперед брати-живописці Василь та Федір Кричевські, пейзажист Микола Бурачек, портретист Олександр Мурашко, неперевершений графік Георгій Нарбут (йдеться про художників, котрі працювали на батьківщині; зрозуміло, крім Василя Кричевського, котрий значний період свого життя вимушено провів у далекій чужині – Венесуелі).
Олександра Мурашка 1919 року вбили в Києві (сьогодні відомі різні версії, одна з них – він став жертвою знаного з радянської історії донецького матроса, більшовика А. В. Полупанова).
1920 року за загадкових обставин помер Георгій Нарбут.
Митці Михайло Жук і Микола Бурачек у непрості пореволюційні роки залишили Київ (перший переїхав до Одеси, де провів своє творче життя, а другий спочатку викладав малювання в сільських школах на Київщині та Він­ниччині, а в 1925-1942 роках жив у Харкові).
Через Краків і Париж до Києва, а звідти – вчителем до сільської школи
Потрібно зрозуміти пореволюційну київську ситуацію, в яку потрапив Микола Бурачек, котрий одержав освіту європейського рівня – від 1905 до 1912 року навчався у Краківській академії мистецтв, згодом – удосконалював майстерність у визначних паризьких Метрів живопису.
Повернувшись на батьківщину, став одним із засновників омріяної Тарасом Шевченком Української академії мистецтв, фаховим упорядником якнайповнішого зібрання творчої спадщини Шевченка-художника (сьогодні це складно уявити, але на початку ХХ століття Тарас Шевченко був відомим лише як визначний поет; про Шевченка-художника знало лише вузьке коло прихильників його таланту).
Саме Микола Бурачек вперше атрибутував сотні акварелей і картин Т. Шевченка.
Незважаючи на це, навіть знаний мистецтвознавець П. Білецький ігнорував дослідження творчості Шевченка-художника, виконані М. Бурачеком.
Як знайти розгадку цього?
Відкриємо читачам збереженого в архіві митця листа, що ставить крапки над “і” (початковий абзац листа “На днях принесли мені № “Більшовика” за
15/ІІ і вказали на рубрику “Пошта” і “Культура та мистецтво”…” перекреслений М. Бурачеком. Коментар автора): “На днях прочитав я в № “Більшовика” за 1
5/ІІ в рубриці “Культура та мистецтво” статтю “Маляр Микола Бурачек” і подумав: “Глас вопиющего в пустыне”. Я висловлюю щиру подяку шановному авторові статті, що він не забув мене, признання деяких заслуг моїх в обсягу укр. мистецтва, за прихильність (закреслено: з якою він поставився) до мене і за щире здивування (в оригіналі – для (чому. – В.А.) я не в Києві, а десь на цукроварні. Ще мушу признатися, що, прочитавши статтю, я мимоволі подумав: “Глас вопиющего в пустыне” і постановив з’ясувати авторові його здивування з приводу того, що працюю я не в Києві, а десь на цукроварні. В той час, коли мені прийшлося виїхати з Києва (липень 1921 р.), обставини мої були незвичайно скрутні і з матеріального боку, напівголодне животіння, потім хвороба сина, якого лікарі …в один голос на село (катар легень), а потім… Я, пейзажист, не бачив вже три роки села! І коли запропонували мені поїхати для заробітку на цукроварні, то, натурально, я мусив поїхати. Як я жив і живу, яке відношення до справ культурних на цих цукроварнях, зараз писати не буду – я зберу замітки та враження і напишу окрему статтю, бо матеріалу дуже багато і цінний. В глупу холодну осінь 1921 р. “незалежні від мене обставини” за… (не зрозуміло. В. А.) мене режисером аматорського гуртка (недаремно я був колись актором) на цукроварні в… болоті (і матеріально, і морально) під назвою “Дзюнків”. У цім році цукор-трест перевів театри при цукроварнях на “самоокупаемость” (це в Дзюнкові!) і мене було позбавлено всякого утримання, належного режисерові, так що я від цієї “самоокупаємості” захворів на цингу. Отже, у серпні м. р. (минулого року. В. А.) я рішуче виїхав до Києва: в Академії розпочалися іспити та в інституті ім. Лисенка (де я теж мав лекції), себто, гадав моя присутність у Києві не буде зайвою. Приїхавши, я довідався, що Українська Академія Мистецтва, моя мрія, котру з такими труднощами мені разом з шановними колегами – покійним О. О. Мурашком, В. і Ф. Кричевськими та М. Жуком – вдалося здійснити, що та Академія тихенько похована і переформована в І. Т. М. (Інститут театрального мистецтва. – В. А.)… З’явилися там невідомі нові люди, і навіть ворожі укр. мистецтву, але я все ж тішив себе, що мене за рік ще не забули і для того подав заяву аби мені дозволили відкрити майстерню пейзажу, тим більше, що я мав багато учнів.Але Рада Інституту (чи там хто – я від сорому… й не добивався – хто?) видала постанову такого змісту: що з огляду на те, що в статуті Інституту не зазначено кафедри пейзажу, а лише станкового малярства (а що таке пейзаж?), то професору М.Бурачеку одмовити в дозволі відкрити його майстерню. Ну а почуття власної гідності не дозволили мені просити когось. Пропонували мені мої учні відкрити приватну Академію, але я не підприємець зовсім, а потім ще – відсутність помешкання (з мене за 3 кімнати “приятель” запросив 2 міліарди “одступного” (перекреслене речення, яке прочитати важко. – В. А.). Все це змусило мене повернутися знову на “милу” провінцію, де я “преподаю” без всяких необхідних засобів малювання, гру на сцені і спостерігаю зі свого закутка оточуюче мене нудне життя, повне.., духовної убогості, шлункових мрій.., над яким панує… мурав’їне начальство, що з усіх сил хоче бути схожим на начальство “доброго старого времени” (перекреслене речення. – В. А.) і часом досягає імпозантності знаменитого Кіт Кітича. От і вся розгортка мого перебування на цукроварнях.
Погребище. 3/ІІІ 1923 р.”
У згаданій Українській академії мистецтв М. Бурачек спочатку був обраний президентом, а пізніше – ректором вузу (професори УАМ керували академією по черзі). Все це відображають відповідні документи, але у галереї ректорів нинішньої академії мистецтв – спадкоємиці УАМ, ректор М. Бурачек відсутній (?!).
Брак фахових досліджень життя і творчості М. Бурачека дезінформують сучасних прихильників його таланту. Наприклад, відкриймо публікації Л. Владича (до речі, цей “науковець”, пишучи про Українську академію мистецтв, вживав такі вислови: “так называемой “Украинской академии художеств”; Центральна Рада у цього “вченого” приймала лише “демагогические обещания” тощо).
Сучасний, очевидно, прихильник “досліджень” Л. Владича Д. Горбачов закидає М. Бурачекові, що нібито він не сприймав позитивно творчості О. Екстер та О. Богомазова.
До речі, Д. Горбачов цитує вислови М. Бурачека, але не вказує прізвища автора.
Словом, маємо замість об’єктивних досліджень, упереджені судження й висновки (тут названо лише кілька імен не об’єктивних “дослідників”; між іншим, знайомлячись з деякими їхніми публікаціями, приходиш до висновків, що час для частини з них зупинився у своєму рухові).

Із соціалістичного
сходу України
до імперіалістичного
Нью-Йорка
Віддані псевдоукраїнські прихильники ленінської ідеології світового пролетарського братства спробували остоличити індустріальний центр Слобожанщини, але особливих успіхів не мали.
Єдине, що підтримувало у житті М. Бурачека у харківський період, була його творчість. Він деякий період очолював місцевий художній технікум, а пізніше викладав у ньому. Потім став викладачем Харківського художнього інституту.
Неочікуваною для Майстра у ті роки стала сенсація грандіозного масштабу, коли 30 квітня 1939 року в Нью-Йорку відкрилась Всесвітня виставка, що мала різноманітні назви у залежності від перекладу: “Світ май­бутнього”, “Будівництво світу завтрашнього дня” тощо. Ініціатори уточнювалили, що подія присвячена 150-річчю незалежності США та 150-річчю інаугурації першого президента США Дж. Вашингтона.
Неймовірне свято тривало до 27 жовтня 1940 року й увійшло до списку унікальних світових рекордів – подібного за яскравістю заходів, розмахом та площею, що була відведена на проведення заходу, не було ні в минулому, ні опісля.
Чому поталанило саме Миколі Бурачеку, на жаль, сьогодні пояснити важко (можна припускати, що розгадка ховається в московських архівах творчих організацій, що стосуються підготовки до участі у нью-йоркській світовій виставці).
Як би там не було, але поталанило саме українському пейзажистові: його твір, який мав би називатися “Подільським краєвидом” (у сонячному промінні сільський шлях, поле стиглої пшениці, вдалині – пасма гір, а над усім – прозоре літнє небо…), одержав “правильну” назву – “Дорога до колгоспу” (?!).
Поет Дмитро Павличко, милуючись твором, недаремно зауважив: “Це узагальнений образ України: тут і Поділля, й Карпати, й придніпровський степ…”.
Можна робити висновок, що забуття Миколи Бурачека почалося ще за його життя.
Мається на увазі офіційне забуття.
З початком ІІ Світової війни митець мав бути евакуйованим вглиб СРСР, як це сталось з багатьма його колегами по творчій праці. І родина Бурачеків теж одержала документи на евакуацію.
Але якщо більшість прямувала до Ташкенту та інших теплих країв, то Миколу Григоровича планували вивезти до Сиктивкару (?!). Це місто на російській півночі – у Комі. Художник з гіркою посмішкою на обличчі сумно запитував сам себе, що, мовляв, намагання відправити його до Сиктивкару запізнилося на чотири роки – в 37-му році багатьох друзів-однодумців та знайомих митця спіткала трагічна доля – стали жертвами сталінських репресій.
І зовсім невипадково, що і в те північне місто Бурачеків не евакуювали – про них просто забули (у багатьох спогадах українських радянських письменників детально описано як їх досить організовано евакуювали з Харкова: кого за Урал, а того, хто вірно служив радянській владі, до сонячної Середньої Азії).
За два місяці до смерті художника відвідав письменник Аркадій Любченко: “Був у хворого М. Г. Бурачека. На сходах зустрів його балакучу дружину. Він сидить на ліжку, спустивши ноги. Сивий і патли аж до потилиці, як у попа. Астма. А ще плеврит. А ще… ще якась хвороба. Каже, що йому легше. Зрадів моїй появі. Згадували Тичину…”
1942 року митець помер, його поховали в окупованому Харкові.
Сучасники М. Бурачека зберегли у своїй пам’яті цікавий епізод: похоронна колона рухалась від центру до старого міського кладовища; так сталось, що назустріч сумній процесії прямувала колона німців; учасників похоронної процесії здивувало, коли офіцер зупинив солдат, дав їм команду зійти на тротуар і у такий спосіб пропустити учасників сумної події.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment