Галина ГНАТЮК,
членкиня НСПУ, голова Дубенської організації Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка
У ці студені лютневі дні вся Україна відзначає 150-ту річницю від дня народження геніальної письменниці, науковиці, громадської діячки Лариси Петрівни Косач-Квітки, більше відомої світові під іменем Лесі Українки. Преса, телебачення та соцмережі рясніють матеріалами про її життя та творчість, започатковуються та проводяться різноманітні читання, конкурси, флешмоби…
Це прекрасно, коли сучасна молодь читає літературну спадщину класиків, бо відчуває їх співзвуччя з подіями сьогодення. Але чи може така молодь вирости патріотично і національно зорієнтованою, якщо зі шкільної програми останніми роками зникають саме твори національно-патріотичного спрямування? Маю на увазі те, що навіть у радянських хрестоматіях була поема Тараса Шевченка “Гайдамаки”, а в програмі сучасної української школи її немає. Так само не знайдете ви там жодних творів про Голодомор чи УПА… Зникли і не вивчаються романи Уласа Самчука, Василя Барки, кіноповість Олександра Довженка “Україна в огні”, і цей перелік, на жаль, щороку довшає…
Упевнена: ми можемо довго доносити до нашого учнівства інформацію про те, в якому прогресивному оточенні зростала юна Леся Українка, хто і яким чином впливав на становлення її особистості, які ґрунтовні знання дівчина отримала завдяки самоосвіті… Але якщо ці діти не читають у своєму шкільному підручнику Лесиної драматичної поеми “Бояриня” чи інших глибинних творів, а лише пейзажну чи інтимну лірику, то марно сподіватися, що вони коли-небудь усвідомлять справжню ціну та спрямованість її творчості. Так само марно вірити, що, приміром, участь у новомодних креативних конкурсах на краще виконання реп-біографії письменниці зробить її постать цікавішою для молоді та наблизить її до сучасності.
Епоха підміни понять і сфальшованих цінностей триває. Прикро, але з моменту написання Лесиного “Соntra spem spero!” мало що в нашому народі змінилося. Чи почуємо ми нині, хоча б через півтора століття, справжнє слово цієї напрочуд сильної жінки, яку великий Франко називав “чи не єдиним мужчиною” на всю тогочасну Україну, засвідчуючи цим, що могутня духовно, вона була унікальною людиною, взірцем реальної дії не лише для свого часопростору, а й для нас, нащадків?
Переконана: справжньою даниною пам’яті Лесі Українки мало б бути усвідомлене повернення до її неприхованого слова, щоденна поступова праця в розбудові української державності та постійне обстоювання наших національних інтересів.
Микола ТИМЧАК
Слово до Лесі Українки
Хтось загрібав кроваві срібняки,
Продавши зайдам душу і свободу.
А ти взяла для себе на віки
Ім’я свого стражденного народу.
Казали: кинь, і раяли: облиш.
Ім’я тяжке – не ймись той хрест підняти.
А ти зійшла до світових узвиш,
Аби себе за люд свій розіп’яти.
Вогнем досвітнім дивишся згори
На судьбову голгофу України,
Де падають духовні прапори
Апостолів, що звалися твоїми.
Помилуй, Словородице свята.
Хохли тручають слово на коліна,
І молиться біля твого хреста
Заплакана скорботна Україна.
Воскреснемо, воскреснемо-таки!
Хоч за зневір’я нас Господь карає.
Ми із твоєї ніжної руки
Взяли для себе “те, що не вмирає”.
- * *
Гарячий грузин із любов’ю для гордої Лесі
Кинджала привіз, аби мала його при собі,
Аби оберегом служив у дівочій судьбі
І був, наче воїну, вірний завжди поетесі.
Вона пригортала до себе вогнем
загартовану крицю.
Гострила при ній обосічні слова, наче леза ножів.
І на Україні, лякаючи ними письменних мужів,
Духовну пітьму розтинала, як блискавка
у громовицю.
Незборний народ, що могутню народжує жінку.
Душа його чиста в кострищах віків не згора.
Нам варто було возвести на високому
круччі Дніпра
Не бабу бляшану, а рідну, з кинджалом в руці,
Українку.
