Емма АНДІЄВСЬКА: траєкторії розуміння…

Ольга ШАФ,
м. Дніпро
У березні 2021 року – місяці містичного зодіакального знаку Риб – святкує дев’яностолітній ювілей дивовижна й незбагненна (і до сьогодні ще не збагнена) письменниця і художниця Емма Андієвська. Її ім’я асоціюється в багатьох, хто знайомий з її непересічним мистецьким талантом, із відчайдушністю в пошуку нових художніх рішень, з нетрадиційним, експериментальним, новим, незвіданим і… не зрозумілим.

Від часу здобуття незалежності України літературний доробок мисткині доступний вітчизняним поціновувачам. Він посів почесне місце в хрестоматіях та підручниках із новітньої української літератури, її філософські казки вивчають у школі. Творчість письменниці досліджено в низці монографій, дисертацій, у десятках наукових статей. Зусиллями (передусім матеріальними) авторки видаються в Україні її поетичні збірки (які, на жаль, як і більшість елітарної книжкової продукції, не користуються значним попитом).
Не надто змінило ситуацію й присудження Еммі Андієвській за її поетичні досягнення Національної премії імені Т. Шевченка (2018). Чернівці, Київ та рідне місто поетеси Донецьк мали честь вітати її на своїх теренах. Щедрої вдачі, активна, завзята, з нав­стіж розкриленою душею Емма Андієвська подарувала українським музеям чимало своїх картин, книжок, зустрічалася зі студентами місцевих університетів, брала участь у численних культурно-мистецьких заходах, організованих під час її відвідин батьківщини. Але, як не прикро, мало наблизилася вона до своїх співвітчизників… Занадто високу планку ерудованості, ментальної та духовної культури ставить письменниця перед своїми читачами, які здебільшого виявляються неготовими для сприйняття таких зависоких матерій. Але “немає доцільності в тому, щоб симфонія була на рівні частівки, – зауважує мисткиня, – це погано для обох”.
Творчий шлях Емми Андієвської триває понад 70 років – для нашого надшвидкого часу це – епоха, але її поезія, справді, поза часом: звучала неповторно в 1950-ті й так само неповторно й екстрасучасно звучить у 2021-ому). До того ж її творчий шлях надзвичайно інтенсивний: “У мене як такого життя і не було,  – звіряється письменниця, – не мала часу, все моє життя – це творчість: вірші, картини”. Це не перебільшення: огрому, зробленого за 70 років, цілком вистачило б на декількох майстрів пера: три романи, три збірки малої прози, збірка казок та понад тридцять (!) поетичних збірок. І ще тисячі малярських полотен, виставлених по всьому світу.
Феноменальність художнього мислення Емми Андієвської, з одного боку, приваблює літературознавців своєю оригінальністю, а з іншого – виступає нездоланним бар’єром на шляху популяризації її доробку серед читачів (скажемо відверто, навіть фахівцям рецепція її експериментальної лірики дається непросто). Ускладнює сприйняття поезії Емми Андієвської цілковита відірваність її змісту від реалій суспільного, культурного життя. Про її ранню творчість Б. Бойчук та Б.-Т. Рубчак зазначали: “Цивілізація тут не існує – не існує війна, не існує й Шопен <…>, світ для неї існує не через пов’язання з минулим або з історією, логікою, фізикою, психологією, а сам у собі і для себе” (з передмови до добірки творів поетки в антології “Координати”, 1969). Усіма “видима”, так звана “об’єктивна” реальність, що зазвичай є умовою для (взаємо)розуміння, зокрема і в просторі мистецтва, у поезії Андієвської реорганізована, розбита на елементи (“буття – на скалки”), що змішані до невпізнаваності цієї реальності. Стратегія деконструкції дійсності в її поезії (від феноменологічного “розтину” “суті” світу до його апокаліптичного розщеплення) набуває в творах останніх десятиріч тотального характеру й виражається в онтологічно-космогонічній тематиці, приматі дораціонального світосприйняття (“надрозумового асоціативного автоматизму духовної концентрації”, за Л. Тарнашинською), в інтуїтивному, асоціативному письмі, у якому словообрази, роз’єднані тире, вибухають пучками смислів, відтак нарощують смислові “вертикалі”, що вибудовують гіперасоціативне поле.
Стильова карколомність (на вістрі геніальності й божевілля, якщо згадати славно­звісну студію Чезаре Ломброзо) поезії Емми Андієвської інспірована не лише її творчою настановою “втілити невтілиме”, а й орієнтацією на “буттєтворчість” – створення альтернативного космосу або (не виключене й таке трактування) на висходження до рефлексії первинного – докосмічного – Хаосу, що метафорично проектується на людську психіку, а конкретно – на внутрішній світ ліричного Я, зображений як Універсум:
Пісок – коріння. Тотеми з ебену –
Охороняють – вщент розмиту буну.
Гойдається – вздовж неба – півхлібини.
Ілюзій – бані. Кумкіт – з калабані.

Харон – баркасом тих, що – без оболу,
З кущів, що – колом, шурхотіння – й булькіт,
З могил високих – вартові – у – било:
Назовні – дійсність, яку – занедбали.

Зламався – обрій – й ген – на дві ялиці.
Рівнина – на режимі – інгаляцій,
Щоб – перистальтику – та атонію,

Ще й голову, де – голови – стинають. –
Й відхилень стрілку, що – міня – рельєф. –
Й знов – тихо, лише – в грудях – джерело
(“Знов – тихо…”, зб. “Мутанти”, 2010).
Творчість поетеси загалом може бути прочитана як теософський трактат із цілком вивершеною концепцією буття (чи інобуття), що лише формою викладу відрізняється від фундаментальних філософій людства. У тотальній асоціальності, аполітичності, позаісторичності її погляду на світ – передумова його метафізичної позачасовості. За Л. Тарнашинською, реалізація в поезії Емми Андієвської “індивідуально-суб’єктивного інваріанта антропології інобуттєвого” створює “психологічно-зоровий бар’єр” між автором та реципієнтом, такий собі “простір нестандартної комунікації” (див. Тарнашинська Л. Вербально-зоровий “театр” Емми Андієвської: до проблеми психології творчості. Слово і час, 2018, 2), або, варто додати, блокує комунікацію загалом, адже свідомість людини здатна оперувати лише дотичним до її досвіду інформаційним матеріалом, а цікавить її те, що викликає емоційну реакцію. У поетичних текстах Андієвської натомість емоційна рефлексія відсутня, світові трансформації безпристрасно констатує деперсоналізований голос.
Якщо малярство Емми Андієвської, основною темою якого є альтернативний світ чудернацьких “картоплеподібних” істот з добрими і мудрими очима, перегукується з реальним життям на рівні побутових деталей та ситуацій (серії картин “Родина”, “Весілля”), історичних, соціальних та культурних реалій (серія картин “Гладіаторші”, “Місто з близька та здалеку”, “Розп’яття”), то її лірика, поетикальна еволюція якої спрямована на посилення абстрактної філософічності образів, на рефлексію онтологічних та космологічних процесів – розпредметнення світу, зсувів “площин” (буттєвих вимірів), деструкції і деформації, на деперсоналізацію психологічних реакцій суб’єкта, майже повністю втрачає смислові зв’язки з дійсністю:
…Від світла – семигранники – і куби –
На тлі істот, котрі – кулястий – кобальт.
У невимовне – прокладають – кабель.
Крізь хаос – сходинками – живчик – скиби…
(“Буття, що – в склянці – до кількох чаїн” – зб. “Ідилії”, 2009).
Порівняно з ранньою лірикою в збірках поетеси рубежу століть увиразнюється емоційно-оцінний нейтралітет: онтологічні зрушення – основна тема поезії цього періоду – констатуються без найменшої емоційної реакції з боку мислячого суб’єкта, анулюється й категорія пафосу, настрою поезії. Отже, категоріальна особливість лірики – чуттєве (!) відображення світу – трансформується в поезії Андієвської в нову, не задіяну досі її (лірики) якість – надчуттєве (та надрозумове) творення альтернативного буття словом.
Очевидно, що творчий геній поетеси виходить за межі і лірики, і художньої літератури загалом, наближаючись, з одного боку, до прадавніх шаманських ритуалів, де кожне слово є самоцінним, має символічний смисл, закорінений у світ божеств і духів (говорячи сучасною мовою, має свою власну енергетику), тому не розраховане на буквальне розуміння в контексті всього висловлювання, а з іншого – до трансу. Поширення останнього в сучасному суспільстві ніби замикає черговий виток еволюційної спіралі, знову повертаючи людство до царини неусвідомленого, стихійного. Але озброєна психоаналізом сучасна людина усвідомлює, що поринає в трансі не у світ духів, а в глибини власного Я, які уявляються бажанішими, ніж зовнішній світ.
Емма Андієвська у своїй творчості також віддається стихії підсвідомого: така особливість її креативного акту розкрита нею в інтерв’ю з Л. Тарнашинською (2002), Л.Таран (2002) та ін. і пояснена як спроба повернутися до первнів буття, ще не викривлених раціональним осмисленням. Звідси така увага поетеси до слів. Добираються вони радше за звучанням – як музичні тони, на їхніх дисонансних співзвуччях вибудовується фраза. Вона має і “логічний” зміст, але він корелює в уяві з абсурдною картиною, отже, відіграє другорядну роль, бо важливішим є ритм (!) фрази: ямб, тембрально зафарбований дисонансними співзвуччями та інтонаційно варійований завдяки тире-паузам, і створює трансовий ефект: “Провулок. Хлопець – грає – на тромбоні. / Над ним – безкрилий янгол – по драбині” (“Фльорист – і трохи – навколо” – зб. “Мутанти”), або “За вітром – геть – і жебраки, і крези. / Дійсність, – вкотре, – нові жеоди – й друзи” (“Як старт – в обійми” – зб. “Міражі”, 2009). У словах, дібраних поетесою, на перший погляд, довільно, роз’єднаних граматично та слабо пов’язаних логічно, натомість активізується символічно-асоціативний потенціал, бо кожне з них продукує у свідомості реципієнта візуально-настроєві імпульси, які відтак формують новий пласт у його власному досвіді світопізнання.
Як і музика, вірші Андієвської (міметичний принцип у яких зберігається лише на рівні відбиття картин її душі) розраховані на позараціональне сприйняття (бо їх вдячніше слухати, ніж читати), їхній зміст слабо піддається вербалізації. Як музика в стилі транс, поезія мисткині не створює настрій, а моделює психічний стан, який важко назвати позитивним чи негативним в емоційному плані – це специфічний стан налаштованості на осягнення буттійних первнів, на душевне “підключення” до трансцендентного, на переживання єдності зі світом.
Унікальність (і в Україні, і у світі) творчого мислення Емми Андієвської, напевне, викликала б фурор у літературі тих країн, що не так “розбалувані” талантами, як наша, і звикли набивати собі ціну. У незалежній Україні Емму Андієвську (обережно) вшановують, та й досі сприймають її постать якось поза літературним процесом, осторонь, на певній незбагненій висоті. Однак “сфінксова загадка” поетеси ще не розгадана, про що свідчать усе нові й нові спроби інтерпретації її творчості, що накреслюють доступні поки що лише “втаємниченим” траєкторії її розуміння.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment