«Кобзар» – на все життя

Мирослав ЛАЗАРУК

Найживучіші перші дитячі спогади, які сягають твого п’ятирічного віку.
Пригадую, як 1961 року батько приніс із Коломиї новісінький Шевченків “Малий Кобзар”. Вибрані поезії для дітей (Державне видавництво дитячої літератури УРСР, Київ, 1961) з передмовою академіка Олександра Білецького, з пречудовими кольоровими малюнками для дітвори В. Полтавця. Тоді ще й читати не вмів, зате прикипів до малюнків, як до чогось найсвятішого. Досі не відаю, де батько його відкопали. “Кобзар” став для мене книгою із книг – моєю Біблією. Досі цей раритет – у моїй домашній бібліотеці, що віє вічною загадкою, бо так і не наважився перепитати хоч раз тата, коли він ще жив, де взяв його для мене. Не стало тільки суперобкладинки. Відтак у моєму житті постала велетенська спадщина Тараса Григоровича до найновіших видань, та дорожчої за батьків дарунок у мене ніколи не буде. Переконаний: мають існувати нерозгадані таємниці, без них життя втрачатиме Господню благодать-свіжість і все зводитиметься до банальних аксіом…
Вийшов знаменний “Кобзар” якраз до 100-річчя від дня смерті Великого Тараса. Ці спогади переносять у такі далекі, майже призабуті, 60-роки минулого століття. Саме цей “Кобзар” справив незглибиме враження на дитячу психологію, особливо малюнки художника В. Полтавця. Разом із суперобкладинкою вміщено понад десять кольорових репродукцій, на яких – і гайдамаки, і Гамалія, і козак із мертвою дівчиною-коханою з “Причинної”, і сліпий кобзар, і дитяче поневолення… Вони якраз вразили дитячу уяву, ще до того, як почав читати, а згодом усвідомлювати геніальність Великого Кобзаря.
Усе видавалося ще й тому загадковішим, аж до втаємниченості, що лише в 1954 році моя мама Євдокія Василівна повернулася з Сибіру після восьмирічного заслання. З’ява такої книги в сім’ї “ворога народу” могла погано закінчитися для батьків. Але її від нас, трьох синів, ніхто ніколи не ховав, не зачиняв під сімома замками. Навіть сусідкам і друзям показували. Тим паче, Марійка з Іванком теж походили із сім’ї репресованих. Пригадую, якось спекотного літа таки нагрянула перевірка з райвно на чорній волзі. Все обійшлося порівняно легко: з’ясувала, що я погано вивчаю братню …російську мову. Куди більше проблем поставало з сусідськими хлопчаками, які змалку охрестили нас “бандерівцями”. Відтоді минуло майже шістдесят років, та коли чую будь-коли з екранів телевізорів, особливо в ці революційні дні мене так само вбиває, як і тоді в дитинстві.
“Кобзар” із кожним днем поставав нерозгаданішим, вабив своїми внутрішніми секретами, аж до того, що у класах 6-8 мені почало маритися козацьке військо з кошовими і гетьманами. Щиро вірив, рано чи пізно в нас саме так і повинно статися, особливо легко і невимушено мріялося в лісі, на безлюдді. Одного разу знайшов тризуб, зроблений із алюмінієвого дроту. Дядько Степан, з яким найчастіше любив ходити по гриби, суворо наказав: негайно викинути і забути про нього назавжди. Та я цього зробити не зміг!
Згодом, у середній школі, з’явилося чимало інших книжок: потрібних і не дуже. Деякі отримував від вчителя української літератури Ярослава Нижника, який хоч і не читав у мене уроків, але зацікавився моїм віршуванням і допомагав, як міг, удосконалювати його. Він давав прочитати дещо на один день і не більш, бо й інші чекають на них. Таким було моє перше знайомство з “Земним тяжінням” Василя Симоненка, “Мальвами” Романа Іваничука… А далі у сільській бібліотеці самотужки відшукав “Собор” Олеся Гончара, “Неопалима купина” Сергія Плачинди, “Через терни до зірок” Івана Цюпи. Ярослав Іванович стиха до мене промовив на перерві: “Але не віддавай їх до бібліотеки…” Тільки перепитав: “А чому?”, відповів: “А ти хотів би, аби кадебісти прийшли і спалили всі ці книжки?”. Тільки кивнув головою. Проте попереду завше залишався Шевченко. Він вабив, як ніхто інший. Ще й тому, що її нікому не треба було віддавати, бо книжка – моя власна, точніше нашої сім’ї й родини.
Відтак настала досі нерозгадана велика епоха “Червоної рути”, де все так само було не до кінця збагненним, але близьким і милим для душі і серця. Ми з ровесниками вирішили на початку сімдесятих створити вокально-інструментальний ансамбль при Корницькій середній школі. Самі виготовляли, точніше прилаштовували для придбаних інструментів звукопідсилення, шукали апаратуру. А коли вперше виступили на концерті, після найзнаменитішої “Червоної рути” Володимира Івасюка чомусь надумав виконати мало кому тоді відому пісню “Чорна рілля ізорана…”, яку інколи виконувала мама. Якщо окремі вчителі нарікали на поганий звук наших електрогітар, то на мій акапельний спів ніхто уваги не звернув. Зважаючи, що за вікном минав 1971-й і в Україні розпочалися брежнєвські морози після хрущовської відлиги, то можна було чекати розправ і після невинно виконаної пісні січових стрільців.
Чому так сталося, одному Господу відомо. Але ж Шевченківські мотиви-молитви теж нікуди не зникали:

То так і я тепер пишу:
Папір тільки, чорнило трачу…
А вірш! їй-богу не брешу!
Згадаю що чи що побачу,
То так утну, що аж заплачу,
І ніби сам перелечу
Хоч на годину на Вкраїну…

…Якби сказать, що не люблю,
Що я Украйну забуваю
Або лукавих проклинаю
За те, що я тепер терплю, –
Їй-богу, братія, прощаю
І милосердому молюсь,
Щоб ви лихим чим не згадали.
Хоч я вам кривди не робив,
Та все таки меж вами жив,
То, може, дещо і осталось.

Життя робило круті повороти. Коли очолив шкільну комсомольську організацію, звернув увагу, скільки книжок привозять на макулатуру. Попросив дещо переглянути. Це ж начебто нікому не потрібний мотлох, що завтра піде на такий самий папір, але без змісту. І тільки нахилився над височенною горою, як до рук потрапила товста книга без палітурок. Очі самі вчепилися за віршовані рядки, яких тут була вся збірка. Я аж зойкнув од несподіванки: тримав у руках “Кобзар”, не дитячий, а дорослий. На жаль, ніяких ознак ні року, ні видавництва ніде не було зазначено. Обкладинку і початкові сторінки вирвала чиясь “дбайлива” рука. Але я вхопив його і притиснув до грудей. Якраз ось-ось мали розпочатися комсомольські збори. Узяв з собою і “знахідку”. Тремтячим голосом заговорив про те, куди ж ми скочуємося, якщо “Кобзар” викидаємо на макулатуру. Чи далеко зайдемо?! Відповіді ні тоді, ні зараз мені ніхто не хоче дати. Хоча “Кобзарів” у нас виходить нібито достатньо й макулатуру, здається, по школах давним-давно не збирають. Але порівняймо тиражі, якщо “Малий Кобзар” на початку 60-х, виходив накладами в 100 000, то нині ні про що подібне ніхто й думати не хоче. Все вимірюється якимись ліченими тисячами. А може, заженемо Книгу-Біблію в інтернетівські видання? Як тоді молитися на неї будемо?! Зрештою, не впевнений, що таких винаходів ми ще не маємо…
Студентські літа принесли нові випробування. Навіть не здогадувався, що перед моїм вступом до Львівського університету імені Івана Франка, з філологічного та журналістики у 1973 році було виключено за український націоналізм 15 студентів. Зараз, як і тоді, аналізуєш те так зване навчання. Левова частка його минала на марксистсько-ленінських дисциплінах. А творчість Великого Кобзаря, як і Каменяра, вивчали лічені години.
Наприкінці шістдесятих Львів прославився пречудовими вечорами, присвяченими Тарасові Шевченку. Та їх раптом не стало, хіба десь у закритих приміщеннях без права на будь-яке розголошення. Очолюючи в ті часи університетську літературну студію “Франкова кузня”, порадившись із друзями, попрямував у комітет комсомолу, де мене майже приязно зустріли. Так, обов’язково. Чекати довелося дуже довго, аж поки не отримав під час літніх канікул телеграму з’явитися в деканат, звідки потрапив у КДБ, де почув, що, крім усього іншого, мав намір організувати вечір Шевченка в ЛДУ імені Івана Франка. Коли обурився: та ж він насамперед поет, революційний демократ, співець обездоленого люду. Мовчки похитали головами, але на волю випустили, пригрозивши: статтю ми тобі вже “підшукали”, начувайся!
Щоправда, саме в університеті, на практиці в одній із районних газет Рівненщини, вирахував, що звідси близько до Києва. Я давно вже мріяв там побувати, заодно завітати і до Канева на Чернечу гору, місце спочинку Геніального Тараса. Сяк-так влаштувавшись у студентському гуртожиткові Київського університету імені Тараса Шевченка, випитавши дорогу, наступного ж дня подався пароплавом до Канева. Поїздка була незбагненна: і Дніпро, і Канів, і найсвятіше для кожного українця святилище із прахом Кобзаря справили на мене незрівнянні емоції. Збулася давня мрія. Відтак ще доводилося бувати в Каневі на Міжнародному шевченківському святі “В сім’ї вольній, новій”. Та перші враження назав­ше зостануться найдорожчими і найпам’ятнішими.
Можливо, це й звучить наївно, що перша книга “Кобзар” стала єдиною на все життя. Та пригадую інші історії, котрі довелося почути. Видатний український художник Петро Яковенко розповідав мені, що батько привіз йому недорогий “Кобзар” із Кам’янця-Подільського на початку 20-х років минулого століття. З ним він пройшов голодомор й усю другу світову війну. Пропала книга перед її закінченням. Коли постала проблема вибирати професію і прагнув стати художником, то написав сестрі з Прибалтики в село Синиця під Уманню, аби надіслала йому Біблію і “Кобзар”. Ще запам’ятав, скільки поезій, фрагментів поем знав художник напам’ять. Усю мудрість черпав із цих двох книг, особливо з “Кобзаря”. Знали і ті, хто вернувся з Сибіру – мама, її сестра Ганна, бабуся Марія, і ті, хто там і не побував. А ми до 200-річчя читаємо “Кобзар” на радіо, але з текстів. Ніхто навіть не додумався, що “Кобзар” треба читати тільки напам’ять.
Коли в Україні розпочався Євромайдан, у центрі Чернівців, напроти ратуші, не побачив такої звичної книгарні “Кобзар”. Задумували її як епіцентр презентації нових книжок, ще чогось помпезно-бахвального. Наразі там майже нічого так і не відбулося. Натомість поряд зі словом “Кобзар” вигулькнув якийсь “Мішель”. Народ не міг надивуватися: хто ж це перейменував Тараса на Мішеля? Тихенько позникали звідти й книги. А ось у вигляді “подарунка” до Євромайдану з’явилася нова вивіска “Сбербанк Росія”. Це все відбувалося майже одночасно, коли Московія вкотре купила Україну “за шмат гнилої ковбаси”.
Великий Тарас ніби знову оживає, хоча Він ніколи й на жодну мить не засинав. Причому цитують його не тільки герої-майданівці, а й найпродажніші з глашатаїв братовбивства, що, крім слова “фашизм”, у власному лексиконі більш нічого й не мають. Чи ж не про них знаменитий “Холодний яр”, який так довго не друкували в совєцькі часи:

“Гайдамаки не воины –
Разбойники, воры.
Пятно в нашей истории…”
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбойник не стане.
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний, не заріже
Лукавого сина.
Не розіб’є живе серце
За свою країну.
Ви – розбойники неситі,
Голодні ворони.
По якому правдивому,
Святому закону
І землею всім даною,
І сердешним людом
Торгуєте? Стережіться ж,
Бо лихо вам буде…

Навіть Шевченкові “голодні ворони” тут асоціюються з засудженим народом “беркутом”, яструбами, шуліками, вороняччям із роду орлиних, яких розвелося у нашій державі тьма-тьмуща. Тому й Кобзарів вердикт, як ніколи, одностайний:

Не нарікаю я на Бога,
Не нарікаю ні на кого,
Я сам себе, дурний, дурю,
Та ще й співаючи. Орю
Свій переліг – убогу ниву!
Та сію слово. Добрі жнива
Колись то будуть. І дурю
Себе таки, себе самого
А більше, бачиться, нікого?..

…Чи не дурю себе я знову
Своїм химерним добрим словом?
Дурю, бо лучше одурить,
Ніж з ворогом по правді жить
І всує нарікать на Бога!

А ще ж Шевченкове, що повсякчас співаємо і будемо співати, як найосновніший Заповіт – гімн-славень України:
…все покину і полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.

Як це звучить актуально, особливо в часи котроїсь із російсько-українських воєн, яких, здається, навіть Інтернет не зміг порахувати. Чи ж довго ще звучатиме, допоки гинутимуть українці навіть під час якихось перемир’їв?..

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment