До 90-ліття Леоніда Тендюка
Петро ПЕРЕБИЙНІС
Чи багато в нашій літературі мариністів? З одного боку – багато. Мабуть, немає жодного письменника, який хоча б раз не використав слово “море”. Але істинний мариніст у нас один. Це незабутній Леонід Тендюк. У нього не було потреби щось вигадувати. Він з морем був на “ти”. Йому єдиному серед письменства випало щастя на власні очі побачити всю нашу планету і показати її людям із космічної висоти зорецвітного українського слова.
Хтось може сказати: все це нам давно відоме. А я лиш доповню, що все це нами давно забуте. Відстань між цими різними “давно” навіть нескориме Тендюкове слово не подолає. Зізнайтеся, коли востаннє ви брали до рук чудові повісті “Альбатрос – блукач морів”, “Експедиція “Гондвана””, коли читали своїм дітям захопливі збірки оповідань “Вогники в океані”, “Дивовижна риба мурена”? Що вже казати про ніжну лірику цього небесного співця…
На календарі його долі нині світиться океанська дата. А мені пригадується незабутнє. Трохи осторонь на людному коктебельському пляжі напинає своє вітрило для затінку білоголовий Альбатрос Леонід Тендюк. Та, чесно кажучи, не лежиться в затінку бувалому мореплавцю. Дістає він із саморобного ранця потерту маску-окуляр, вигнуту дихальну трубку, подзьобані морським камінням незграбно-довжелезні ласти. Надягає старенький синьохвилий тільник (щоб тепліше було) – і поринає у холоднувату темно-блакитну глибину. Деякий час видніє ще над водою загадковий “перископ”, з якого вибризкують ледь помітні фонтанчики. І все. Жодного сліду. Тільки байдужа блакитна далина…
Минає тривожна година. Я не витримую і сам не відаю чому – пливу щосили в невідомість, до болю в очах видивляюся у простір. Ніде нікого. Тільки розгойдана безвісна голубінь. І раптом поруч зі мною стрімко виринає якесь чудовисько, обліплене водоростями, пісками, черепашками, ще й так насмішливо питає: “Куди пливеш, смаглявий Одіссею?”.
Від щастя я необережно ковтаю добрячу порцію задушливої солонини і з останніх сил тримаюся на прибоїстій морській каруселі. А Леонід широкими сажнями пливе до ледь видимого берега. Наче й не було тривалої, виснажливої “одіссеї” у незвіданих просторах та глибинах. Ось він уже там, поміж гамірливими однопляжниками. Збуджений, задоволений, висипає з-під намоклого тільника цілу гору чудернацьких, замшілих скойок, рапанів, блискучих сріблястих черепашок – небачених дарів щедрого на дива і вельми гостинного діда Чорномора. Розбирайте царські дарунки його молодшого брата Тендюка!
Я вже теж допливаю, і мені добре видно: віддалік (щоб ніхто не бачив) радісно сяє смолянистою “кавказькою” косою провідна зоря всіх меломанів, істинно народна піаністка Елеонора Пірадова. Вірна Муза і єдина любов нашого героя. І мало кому відомо, як боляче переживає вона кожну таку ескападу свого відчайдушного океанського Альбатроса… Але нічого вдіяти не може і не хоче. Бо знає: це не примха і не поза. Це поклик бентежної душі, яка розривається між двома стихіями – морем і словом. А ще – між просторами світового океану та океанського українського степу, який відкривається за живоплотом рідної Володимирівки на золотоколосому Златопіллі. Бо ж саме звідти починалася нескінченна довколасвітня дорога простого матроса науково-експедиційного “Витязя” і володаря сердець із поетичним жезлом у дорожній валізі.
Йому заздрили. Його зраджували у дружбі та любові. І, може, через це, а може, через неймовірну скромність благородного витязя моря цей рідкісний дар за життя не був як слід оцінений. Наївна, вразлива душа Тендюка волошкою розцвітала перед удаваними друзями і болісно натикалася на непорозуміння, а то й лицемірство.
Тож, може, хоч тепер, у вільній, незалежній Україні знайдуться щедрі і небідні душі, які допоможуть видобути із глибин байдужості золотоцінну, ще не зовсім забуту творчу спадщину істинного, єдиного українського мариніста Леоніда Тендюка. Бо ж недаремно чулий Тичина посилав на “Витязь” блакитнокрилі свої радіограми. Не випадково ніжний Сосюра зворушливо писав: “Леонід Тендюк – моє справжнє золоте продовження”…
Мигтять на циферблаті вічності стрімкі години, дні, літа, десятиліття. Линуть за ними “журавлі рядком ліричним”. Так міг сказати лиш один поет у всьому світі. Проста, як земля і вода, але яка ж розкішна золота метафора Леоніда Тендюка! Тільки він зумів побачити, відчути диво дивне: “Щільники соломи в стрісі цідять пахощі медові”. Хто народився і виріс на асфальті, той ніколи так промовисто не скаже. Той ніколи не помітить, як росте “капуста, стиснувши тужаві кулачки”. І якщо вже говорити про метафори, то, мабуть, ніхто не зуміє перевершити ще й таке Тендюкове відкриття:
Сполохана козуля промайне,
Зупиниться над сонною водою.
Вона б помилувалася собою,
Але боїться – звір наздожене.
А ще Леонід Тендюк залишив нам невичерпну “Криницю” – мелодійну ліроепічну поему, присвячену світлій Музі, лебединій пісні Елеонорі Пірадовій. Найближчі друзі не раз переконувалися: Лора для нього – це все! Якось я в “Літературній Україні” зробив посутні редакторські правки у добірці поезій Тендюка. Він захвилювався, навіть побагровів і притишено мовив: “Не треба мене правити. Я сам працював у “Молоді України” і знаю, що й до чого…”. У відповідь я дещо розгублено порадив: “Ти візьми свої вірші додому, подумай на дозвіллі. А я вже прийму будь-яке твоє рішення”. Наступного дня він був лагідний і покірливий, як ніколи. Прийшов і майже урочисто повідомив: “А знаєш, Лора сказала, що Петро все правильно зробив…”.
У моїй пам’яті, мов на повільній кінострічці, невідступно зринає лиш одне. Коли смертельно хвора піаністка давала на сцені Національної філармонії свій останній у недовгому житті авторський концерт, Леонід, як завжди, самотою сидів на балконі у найсвятковішому костюмі і незрушно, напружено слухав… Не знаю, може, це якесь наслання, але він часто казав рідному братові Миколі і сестрі Людмилі Житній одне лише зізнання: “Без Лори я ні дня не проживу…”.
…Обоє вони покинули цей немилосердний світ в один день – 12 липня 2012 року. Крилом до крила вони полинули над степами та океанами у зоресяйні райські небеса.
