Мирослава ВОВК,
доктор педагогічних наук, старша наукова співробітниця, завідувачка відділу змісту і технологій педагогічної освіти Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих імені Івана Зязюна НАПН України (Київ)
(рецензія на монографію Н. О. Філіпчук “Педагогічно-просвітницька діяльність музеїв України (кінець ХІХ – початок ХХІ століття)” за наук. ред. акад. Н. Г. Ничкало. – Київ : Вид-во ТОВ “Юрка Любченка”, 2020. – 468 с.)
У контексті сучасних реформаційних змін в освітньому просторі України актуалізується проблема вивчення та збагачення досвіду просвітницької діяльності музеїв. Особливо цінним є досвід взаємодії музейних інституцій і закладів освіти, який завдяки подвижницькій діяльності просвітників, музейних працівників, освітян відзначається утвердженням актуалітетів просвітницької місії, культуротворчості, спрямованістю на формування громадянського суспільства. Цій проблемі присвячена монографія кандидата педагогічних наук, провідного наукового співробітника відділу змісту і технологій педагогічної освіти Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих імені Івана Зязюна НАПН України Наталії Олександрівни Філіпчук, що є своєчасним дослідженням із проблеми розвитку музейного просвітництва, музейної педагогіки в Україні та конструктивного використання їх досягнень з урахуванням сучасних соціокультурних пріоритетів.
Чільне місце в бібліографії музейної педагогіки в контексті культуротворчих, націєзберігаючих процесів становлять праці Д. Aнтоновича, М. Грушевського, Д. Дорошенка, І. Крип’якевича, І. Огієнка, В. Січинського, Д. Чижевського, Д. Щербаківського; збірник “Українська культура” за редакцією В. Aнтоновича, Є. Маланюка, М. Семчишина та ін. Ґрунтовним доробком у напрямі висвітлення об’єктивних історико-культурних процесів, зокрема й музейної справи, музейного просвітництва, стали енциклопедичні видання: українська енциклопедія “Украинскій народъ въ его прошломъ и настоящемъ” за редакцією М. Грушевського, Ф. Вовка, Ф. Корша, А. Кримського, М. Туган-Барановського, О. Шахматова, С. Томашівського, М. Єфименка, С. Рудницького, О. Русова, В. Охріменка; “Українська загальна енциклопедія” за редакцією І. Раковського; “Українська радянська енциклопедія” за редакцією М. Бажана; “Енциклопедія Українознавства” – проєкт Наукового товариства імені Тараса Шевченка в Європі; однотомна енциклопедія німецькою мовою “Handbuch der Ukraine” за редакцією І. Мірчука, видана в Українському науковому інституті в Берліні тощо.
Важливим ресурсом щодо вивчення проблеми становлення музеєзнавства в українській діаспорі є праці В. Голубничого, І. Лисяка-Рудницького, О. Лотоцького, І. Нагаєвського, С. Наріжного, С. Николишина, О. Оглобліна, Н. Полонської-Василенко, С. Сірополка, В. Січинського, П. Цимбалістого, В. Яківа та ін. Цінними є праці науковців радянського періоду (М. Бондар, І. Буланий, П. Жолтовський, М. Мандибура, К. Матейко, Г. Мезенцева, Л. Славін, І. Явтушенко та ін.), у яких вміщено фактологічний матеріал щодо розвитку музеєзнавства і частково теорії та практики музейної педагогіки. Вагомим доробком, де відображено надбання музеєзнавства радянського періоду, стали 26-томна “Історія міст і сіл Української РСР”, “Довідник про роботу музеїв Української РСР” та ін.
Серед праць останніх десятиліть, у яких розкрито специфіку українського музеєзнавства в дискурсі культуротворчих процесів у діахронічному та синхронічному вимірах, вирізняються розвідки Л. Гайди, А. Горового, І. Дзюби, М. Жулинського, О. Караманова, С. Муравської, М. Поповича, Б. Середи, О. Стецюка, О. Топилка, І. Удовиченка, Р. Шмагала та ін.
З-поміж зарубіжних досліджень вирізняються концептуальні праці, в яких висвітлено методологічні орієнтири використання потенціалу музейної педагогіки з урахуванням міждисциплінарної основи музеєзнавства, комунікативних стратегій опанування надбань культури, теорій менеджменту в організації культурного туризму тощо (Ф. Вайдахер, Е. Гохстрат, Л. Норріс, Ж.-М. Тобелем, Д. Шафер та ін.).
Авторка доводить, що поява музеїв як професійних інституцій збереження культурної, історичної спадщини пов’язана з німецьким просвітництвом ХІХ ст. (музей “Prussia-Museum” на основі товариства старожитностей “Пруссія”, Шарлоттенбург Старий і Новий (1843-1855) музеї; Пергамський (1905-1930); Природничий (“Museum für Naturkunde”); Берлінська картинна галерея (“Bode-Museum”) (1897-1904); Стара національна галерея (Alte Nationalgalerie) (1869-1876) та ін. Для України зародження українського музеєзнавства пов’язане з виникненням державності України-Русі (ризниці й бібліотеки Софії (ХІ ст.), Києво-Печерської Лаври, Михайлівського (Дмитрівського) монастиря, чернігівського Спасо-Преображенського собору.
В Україні особливо активізувалась музейна справа у 20-х роках ХХ ст. Серед персоналій того часу, які розробляли й упроваджували новітні методи музейної роботи, можна назвати Ф. Шміта (у 1920 р. створив у Харкові Музей художньої дитячої творчості), М. Биковця, М. Сапухіна – засновника першого краєзнавчого музею та ін.
З’ясовано, що першими професійними музеями в Україні були галерея європейського мистецтва у Львові (1897 р.), де першими експонатами стали твори художників Ф. Вигживальського, В. Леопольського, Я. Матейка, Е. Окуня, Я. Стики; колекція західноєвропейського мистецтва українського цукрового магната Івана Яковича. Окраса українського музеєзнавства – Львівський історичний музей (1893 р.), Національний музей національної культури і мистецтва імені Андрея Шептицького, закладений митрополитом у 1905 р. як приватна фундація під назвою “Церковний музей”.
Музеї у ХХ ст. за період радянського політичного режиму виконували роль пропагандистських центрів, що реалізовували політичний вплив на різні категорії осіб згідно з ідеологічними доктринами тоталітарної системи. Освітня, наукова, дослідницька, просвітницька діяльність була сфокусована на комуністичних ідеологемах.
Схарактеризовано культурно-історичні, суспільно-політичні і соціально-педагогічні передумови становлення національного музеєзнавства. Зародження останнього пов’язане з вивченням предметів старовини, що відбувалось у сакральних інституціях: Софійському Соборі (1037 р.), Михайлівській церкві (1070 р.), Ближніх і Дальніх печерах (ХІ ст.), Заповіднику Києво-Печерської Лаври в м. Києві; у Спасо-Преображенському Соборі (ХІ ст.), Борисоглібському, Успенському соборі (ХІІ ст.) і П’ятницькій церкві (ХІІ ст.) в Чернігові.
Важливим чинником зародження музейної справи в Україні стала просвітницька, збиральницька, дослідницька діяльність відомих громадських діячів, педагогів, просвітників, меценатів ХІХ – початку ХХ ст. (археологічні пам’ятки збирали в Києві М. Максимович, митрополит Є. Болховітінов, В. Антонович, М. Біляшівський, М. Терещенко, Б. Ханенко, В. Хвойко; у Чернігові – В. Тарновський, графи Милорадовичі; у Катеринославі – Д. Яворницький, О. Поль; у Харкові – Д. Багалій і М. Сумцов; у Львові – А. Гарасевич, А. Петрусевич; у Перемишлі – І. Могильницький, І. Лаврівський; у Кам’янці-Подільському – Ю. Сіцинський; у Полтаві – Л. Падалка, Є. Скаржинська; у Миколаєві – М. Леонтович, В. Верещагін та ін.).
Ключовим чинником розвитку національного музеєзнавства стала українізація в 20-х роках ХХ ст., що створювало основу для розвитку безупинного культурного процесу. Завдяки політиці українізації спостерігалась активізація створення музеїв національного значення, що сприяло утвердженню націєтворчих засад національного музеєзнавства. Стратегічно важливою передумовою становлення національного музеєзнавства стала діяльність Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Концептуальною передумовою розвитку національного музеєзнавства стала концепція української історії як окремої, самостійної науки, представленої М. Грушевським. Активно розвивалася українська антропологія, етнографія, культура, історія, наука, література. Г. Сковорода, С. Гулак-Артемовський, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, М. Драгоманов, І. Франко, Д. Яворницький, М. Дашкевич, Д. Антонович, Ф. Вовк, І. Крип’якевич, І. Мірчук, І. Огієнко, М. Семчишин, Д. Донцов своїми культурологічними, суспільно-політичними, історичними працями, світобаченням, національно-державницькими устремліннями закладали основи і для становлення музейної політики, яка орієнтувалася на українознавчі цінності.
З’ясовано, що в розвитку музейної справи, музейної педагогіки вагомим чинником поступу стала просвітницько-педагогічна діяльність зарубіжного українства. Від початку ХХ ст. найкращі інтелектуальні, творчі сили українців об’єднувалися в українських вищих закладах освіти в еміграції: Український вільний університет (Відень – Прага), Українська господарська академія в Подєбрадах, Український високий педагогічний інститут імені М. Драгоманова в Празі; Українське історично-філологічне товариство (Прага), основоположниками якого були: Д. Aнтонович, Д. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський; Українське товариство прихильників книги в Празі (С. Сірополко, Є. Вировий). Іншим важливим науково-культурним осередком став Український науковий інститут в Берліні, який виник завдяки гетьману П. Скоропадському, а його директором був відомий історик Д. Дорошенко – міністр освіти в українському уряді. При інституті були організовані бібліотека, музей-архів, бюро наукової інформації. Тут працювали історики С. Томашівський і Д. Олянчин, філософ Д. Чижевський, літературознавці Б. Лепкий, К. Чехович та ін.
У країнах зарубіжжя було засновано музеї українознавчого спрямування, що сприяло поступу національного музеєзнавства й утвердженню принципів культуровідповідності й полікультурності, взаємодії теорії і практики опанування потенціалу музейних артефактів із метою формування національної ідентичності. З-поміж відомих музеїв закордонного українства – Музей українсько-руської культури у Свиднику (Словаччина), що презентує національну українську культуру, історію, літературу, мистецтво, етнографію, фольклор, має розкішну бібліотеку, демонструє церковно-архітектурну культуру українців, творчість видатного різьбяра Е. Смеречанського; музей “Село спадщини української культури” біля Едмонтона (Канада) тощо.
У монографії узагальнено основні напрями і зміст педагогічної взаємодії музейних і освітніх закладів; розкрито освітньо-виховні функції музейних педагогів; схарактеризовано процес забезпечення конструктивної комунікації у взаємодії музеїв і закладів середньої освіти; представлено феномен педагогічної взаємодії в діяльності музеїв.
Освітньо-виховна мета і місія освітніх закладів, функції та завдання різнопрофільних музеїв (історичних, літературних, краєзнавчих, археологічних, зоологічних, геологічних, мистецтвознавчих, музичних, екологічних та ін.) породжують позитивний синергетичний ефект, особливо за умов добре організованої педагогічної взаємодії. Така взаємодія зумовлена єдиними інтересами і зобов’язаннями формального рівня. Школа, музейна інституція покликані вивчати всі контенти соціально-психологічних, мотиваційних, педагогічних, світоглядних, ментальних, національно-культурних, патріотичних, професійних потреб та інтересів, щоб налагодити продуктивну комунікацію і взаємодію з відвідувачем (учнем). Опанування потенціалу музейної педагогіки потребує належної підготовки фахівця в закладах вищої педагогічної освіти, яка виходить за межі вузькопрофільних компетентностей. “Входження” музейної педагогіки до змісту освіти вже на рівні початкової школи вимагає нових знань, отже, необхідності оновлення навчальних планів і програм із підготовки педагога у вищій школі. Саме цим викликана потреба укладання нових програм, навчальних посібників, підручників із музеєзнавства та музейної педагогіки.
Взаємодія між освітніми закладами і музеями ґрунтується на необхідності вдосконалення освітнього процесу. Важливо навчити майбутніх учителів організовувати музейний простір у закладі освіти, адже модель “школа – навчальний музей” є найбільш оптимальною для реалізації пізнавальних, виховних, дидактичних завдань. Якщо аналізувати українські музеї за типами і профілями, то, наприклад, серед трьох типів музеїв (науково-освітні масові, або публічні; науково-дослідні, або академічні; навчальні), останні є найбільш адаптованими до шкільного середовища.
З’ясовано, що педагогічна взаємодія музеїв і освітніх інституцій залежить від особистості педагога. Саме тому сучасний учитель повинен володіти спектром фахових компетентностей, з-поміж яких: знання основ музеології (музеєзнавства), зацікавленість культурою, історією, природою; повага до своєї професії, соціальна зорієнтованість, комунікативність, спостережливість і аналітичність, критичність мислення і наявність власної позиції, готовність удосконалювати знання й уміння, підвищувати свою загальну і професійну культуру за допомогою використання найрізноманітніших засобів, форм і технологій; знання надбань національної та світової культур; досконале володіння рідною та іноземними мовами; здатність до електронно-інформаційного забезпечення функціонування музейних та освітніх структур; володіння комунікативними вміннями, щоб вести ефективний діалог з учнівськими колективами, батьками та громадськістю; прагнення до самоосвіти та вдосконалення фахових компетентностей тощо.
Обґрунтовано методологічні основи педагогічної взаємодії освітніх закладів і музеїв, що визначають методологічні підходи до проблеми вивчення просвітницько-педагогічної діяльності музеїв.
Важливим принципом педагогічної взаємодії освітніх, музейних та інших закладів є партнерство, яке слід розглядати в музейному середовищі як важливий чинник поширення музейної педагогіки, культури в суспільному середовищі.
Монографія Н. О. Філіпчук “Педагогічно-просвітницька діяльність музеїв України (кінець ХІХ – початок ХХІ століття)” адресована науково-педагогічним працівникам, фахівцям музейної справи, керівникам закладів освіти і культури, аспірантам і докторантам, членам громадських просвітницьких організацій.
