Лариса БРЮХОВЕЦЬКА
Неможливо спинити час, неможливо дорогу людину захистити від невблаганної хвороби. Жертв її у світі вже мільйони.
Ми з В’ячеславом сподівалися, що Василь одужає, переможе ускладнення від ковіду, та його виснажене хворобою серце перестало битися. 25 лютого 2021 року він відійшов у вічність.
Ми співчуваємо його дружині Олі, чудовим дітям Славочці й Богдану, внукам і всім близьким і далеким родичам. Ми знаємо, як він любив усіх своїх рідних і як вони любили його.
Після шоку від тяжкої звістки напливають спогади, адже з 1973 року, відколи я познайомилася з Василем у Бородянській районній газеті, де вже рік працювала й куди приїхав Василь перед моїм від’їздом, наше спілкування було постійним. Ми завжди з радістю відгукувалися на запрошення Василя й Олі, завжди чекали їх у себе вдома.
Ніколи не забуду, коли 21 січня 1991 року в День Злуки і Соборності ми з Василем серед безмежного велелюддя на Софійському майдані слухали виступи ораторів, а потім, взявшись за руки, живим ланцюгом рухались по Володимирській, по бульвару Тараса Шевченка до площі Перемоги і далі – по Брест-Литовському проспекту, переживаючи ейфорію, співаючи “А ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу славну Україну розвеселимо…”. Той ланцюг єднання був щастям свободи, масовим бурхливим виявом патріотизму і гордістю за нас, українців.
Потім Василь разом із Олею влилися в команду журналу “Пам’ятки України” і їздили у східні області, де проводили масові заходи, стимулюючи патріотичні настрої серед місцевих мешканців. Безперечно, в тому, що на референдумі в грудні 1991 року 91% українців проголосували за Незалежність Україні, є і їхня заслуга.
А як забути передачі, які організовував Василь на радіо “Культура” в 1990-х! Це його зусиллями на всю Україну та й за її межами звучав цикл розмов із Валерієм Шевчуком про історичне минуле України. Це він разом із Володимиром Білінським відкривав страшне обличчя країни Моксель. Велика заслуга Василя у такій необхідній для молодої держави просвітницькій роботі!
Кілька років тому Василь ініціював вечір пам’яті свого родича і земляка – кінорежисера Петра Марусика – і в Будинок кіно прийшло багато людей, які слухали хор “Гомін”, спогади колег Петра і дивилися фрагменти його фільмів.
Нам безмежно шкода розставатися з Василем – доброю людиною, самовідданим патріотом України, романтиком, який дуже любив рідну Белелую і золотоверхий Київ.
Мир і спокій твоїй душі, Василю! Вічна пам’ять!
