Обов’язок – понад усе!

Кілька спогадів про Софію Русову

Юрій Русов

Закінчення. Поч. у ч. 7 за 2021 р.

А от опис тюрми, куди “од’їхала мама”:
“В дверях моєї камери, завжди замкнених, були, на жаль, великі щілини і через них до мене лилися всі “аромати” з кримінальної камери, всі розмови мешканок, приправлені ой якими виразами”.
Але і тут, сидячи поруч з повіями і з кримінальними злочинцями, С. Русова не забувала, що ці глибоко упавші жінки були людьми. “Іноді ввечорі, коли всіх остаточно замикали на ніч… ми сідали з обидвох боків під моїми дверима і я читала їм “Кобзаря”, а перед Різдвом – “Євангеліє”, і слова любови і всепрощення проникли в нетрі їх змучених сердець, бо я чула часом (через двері), як дехто з них плакав…”
Отже, і в тюрмі за ґратами С. Русова не забувала своїх покривжених земляків і землячок. “Кобзар” і “Євангеліє” – Україна і Віра Християнська! А слова з обидвох книг падали, як ліки на замучені душі арештованих.
Подам (за журналом “За сто літ”, т. І, Київ, 1927) кілька зразків допитів, яким підпадали мої батьки, їх відповіді і в чому їх обвинувачувано. От постанова жандармського управління №10, 6 жовтня 1901 року (подано в перекладі). “1901 року жовтня 17го дня в Полтаві, я, окремого корпусу жандармів підполовник Телегін, у присутності товариша прокурора Полтавського окружного суду пана Вігури добачаємо з листів і рукописів, знайдених при трусі в помешканні Русових дня 6 жовтня:
1) Що надвірний радник Олександр Олексадрович Русов і жінка його Софія Русова, уродженка Ліндфорс, яких притягалося і раніше до допитів у містах Києві і Харкові за організацію Української партії, продовжують далі свою злочинну діяльність у Полтавській і Чернігівській губерніях, яка має на меті повне відділення Малоросії від Російської імперії та утворення самостійної держави; розповсюджують ці ідеї серед молоді, яку з цією метою в себе в домі чоловік по сорок в один вечір збирають, щоб ця молодь провадила ці думки в народі, нагадуючи простому народу про його самобутність…
2) Що в цій злочинній діяльності бере участь син їх, колишній студент Харківського університету Михайло Олександрович Русов, що їздив у Женеву як депутат Української партії для видання органу цієї партії “Молода Україна”, що нині видається у Львові…
3) Що, як видно з переписки Русових з різними особами, Русови беруть найбільш активну участь в агітації за ведення навчання в народних школах Малоросії “на украінском язике”, а також у розповсюдженні і у виданні українського букваря, малюнків з українського побуту, нот з українськими піснями і других видань українською мовою для народу”…
Що ж відповідає С. Русова на ці обвинувачення на допиті?
С. Русова відверто висловила свої думки і героїчно тримала себе на допиті. Народництво Русової просякає всі її твердження:
“Природно, що інтелігентне суспільство у Полтаві, що знаходиться в центрі України, турбується про населення, яке нас оточує. Кожен, хто стоїть близько до народної школи в Малоросії, може тільки страждати, бачачи, як тяжко для дітей засвоїти грамоту абетками і книжками, переповненими не лише російськими, але і спеціяльно великоруськими виразами. Тому бажаним є буквар українською мовою…
На питання, чи я добивалася, щоб у народній школі викладалося українською мовою, я можу сказати, що моїм глибоким переконанням є, як і кожного педагога, що знає своє діло, що навчання може вестися з користю для учнів лише рідною мовою…”
Ця боротьба за рідну мову в школі особливо гостро почалася від 1870их років. Нині ми маємо “рідну мову в школах”, але її поступово московська влада замінює російською (гляньте на видання “Української” Академії Наук, що є переважно російською мовою!). До того слід додати, що Москва дозволила українську мову лише для прославлення “старшого брата” і для опльовування всіх наших історичних героїв “від Конашевича і досі”. Це було завше: з одного боку – варварська Москва, з другого боку – культурна і гуманна Україна. З одного боку – деспотизм і бажання “покорити под нозі вся врага і супостата”, себто, захопити в Російську імперію нові і нові вільні народи, з другого боку, любов до свободи і права людини на вільне життя. Це знали ще на початку минулого століття, коли Мазепа був (не зрадником, за московською термінологією) символом боротьби за волю в західній Європі.
І як тоді, понад 50 років тому, мій брат Михайло за “подання протесту”, за підпис під скаргою за одного побитого нагайкою студента був висланий з Харкова і прогнаний з університету і мусів емігрувати до Ляйпцігу, лишаючи рідну землю, так і тепер сотні тисяч українців, уникаючи розстрілів чи сибірських концтаборів, мусіли залишити Батьківщину, для якої вони працювали, і тинялися по світі, шукаючи тої волі думки і слова, якої ніколи не було і немає там, де є московська тиранія, звана нині “демократизмом” на сміх ідеї справжньої демократії. Москва Андрія Боголюбського, Петербург Петра І, большевицька Москва є завше та сама ворожа Україні.
А от дотепні відповіді мого батька на допиті. “Я, ваше Високоблагородіє, розумію всю серйозність і важливість діла, яким ми тепер зайняті. Я вважаю, що воно робить мені велику честь: “посягнути на цілісність Російської імперії” не відважуються навіть сусідні імператори, які розпоряджаються величезними арміями, а мені у вашім обвинуваченні приписується ця сміливість…”
Ось де корінь усього: обвинувачення в намірах зруйнувати велику тюрму народів, де “від молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує” (особливо тепер!). За це і О. Русов, і М. Русов, і Софія Русова сиділи не раз у московських тюрмах. За це мій батько, згідно з російським розпорядженням, не смів жити деякий час в Україні, а моя мати мусіла потайки їхати до Петербургу на шлюб своєї доньки, бо їй, навпаки, було заборонено жити в Петербурзі, де мусів жити її законний чоловік, а мій батько!
На цю ідіотську – з боку здорового розуму – постанову російського уряду (тоді міністром був Плеве, якого невдовзі вбили революціонери), але цілком логічну в сенсі покарання двох українських патріотів, які разом хотіли “порушити цілісність Російської імперії”, мій батько писав скаргу до Синоду, доводячи, що уряд не сміє розлучити чоловіка з жінкою (“Бог сочета – чоловік да не разлучі”)…
За це бажання “порушити цілісність Російської імперії” емігрував мій брат, сиділи в російських тюрмах мої батьки, за це москалі знищили могили дідів і батька, за це мусіла С. Русова вночі з малою внучкою (дочкою брата) тікати через Збруч з совєтської України, хоч і була весь час революціонеркою, що боролася проти царської деспотії. Річ не у владі чи формі влади Росії. Андрій Боголюбський зруйнував Київ у ХІІ віці, Муравйов із своїми “сознательними” большевиками – у 1917 році. “Одних постріляху, других мучаху”.
І от взимі в селянськім убранні з малою внучкою С. Русова, вже маючи 64 роки, була змушена залишити свій рідний край і перейти Збруч. Двічі большевики ловили при спробах втечі цю стару революціонерку, щоб після царських арештів вона скуштувала і совєтських катівень. Лише третя спроба була вдала і їй пощастило перейти прокляту границю, що ділить наші території. І ця революціонерка, яка все життя боролася проти царської тиранії, мусіла рятуватися з “вільної і щасливої Української Радянської Соціялістичної Республіки”, де йшли скажені арешти і розстріли українських учителів, селян та інтелігенції. Ось що пише мама у своїх спогадах про ці страшні хвилини: “Прощай, рідна Україно! Кидаю тебе з одним палким бажанням: усі мої старі сили віддати визволенню твого народу, щоб знову пишалася ти волею, наукою і багатством…”
Не для “панства нещасного і лакомства лукавого”, не для спокійного життя на еміграції і вигід покинула С. Русова палаючу і скривавлену в догоряючих повстаннях Україну. Праця на українській ниві на еміграції більше відома нашій еміграції і нашим жінкам за кордонами Батьківщини перебуваючим. Українські жінки знають її невсипущу працю: то як організаторку українських дитячих садків, то як палку промовицю на міжнародних конгресах, де вона пише: “Як інші представниці у своїх промовах вихвалювали поступ жіночого руху в їх вільних країнах, то я стала розказувати про лихо свого рідного Краю, про те, що більшовицька московська влада принесла йому економічну і моральну руїну, голод, деморалізацію та загибель жінкиматері…”
С. Русова виступає як делеґатка від українок у Гаазі на Міжнароднім з’їзді Жіночої ради і, наслідком її палкої промови, голляндський Червоний Хрест вислав харчі на допомогу “щасливій і вільній” та голодуючій Україні. Ось що пише мені мати про свій намір їхати до Женеви до Ліги Націй в комітет меншостей:
“Юра, милий, дорогий! Як мені тяжко без твоєї поради. Оце Виконавчий комітет, проєкт праці якого тобі засилаю, майже одноголосно на вчорашніх зборах призначив мене як делеґатку об’єднаних українських організацій в Женеву до Ліґи Націй у Комітет меншостей, який має зібратися 19 січня. То їхати треба 15го. Конечно, їду на кошти організацій (вже поєдналося 61 по всій Чехії), але звідки ці гроші? Так боюся, щоб не було чогось непевного. Взагалі ти знаєш, як тяжко з нашими людьми вести якунебудь світову справу та бути перед ними відповідальною. З другого боку, як одмовитися, коли моє знання французької мови, безперечно, грає тут велике значення. Конечно, Шульгин знає мову, але він не скаже того, що скажу я. Коли громадянство усіх відтінків мені доручає найзначнішу сучасну справу на інтернаціональнім форумі, то мій обов’язок виконати її якнайкраще. Юра, любий, чи ти мене розумієш? Не честолюбіє, не легкодухість керують мною, а бажання завше прикласти мої сили на маленьку користь Україні. Так пригадую, як твій батько посилав мене на усілякі з’їзди. Дуже мені бракує твоєї поради. Напиши мені свою думку на цю справу, але так, щоб я її одержала до 15 січня”.
Я дозволив собі навести уривок одного з небагатьох листів моєї матері, який у мене схоронився, щоб освітлити ту діяльність С. Русової, яку вона вела за кордоном чи то в час еміграції чи то ще від 1900 року в час своїх поїздок за кордон. Де б не був якийсь міжнародний з’їзд, де можна було б сказати хоч слово про Україну – чи то в Римі, чи Гаазі, чи Женеві, чи Брюсселю, чи деінде, – там з’являлася постать старої вже сивої, але зграбної жінки, яка, як докір совісти, кидала у вічі байдужим до долі останнього европейського форпосту на сході – України, всім цим европейським зборам слово про недолю нашої Батьківщини.
Спасибі нашому громадянству. Воно гідно відсвяткувало у Львові 80ліття Софії Русової 1936 року. 363 організації склали пошану її сивому волоссю, чим зворушили до сліз прибулу до Львова ювілянтку. Сама вона, хоч в такім поважнім віці, виголосила у Львові палку промову, закликаючи до боротьби за Україну.
Померла пані Софія Русова у Празі 5 лютого 1940 року. В тій самій Празі, де 65 років перед тим мала могилка її дочки відмітила видання першого повного “Кобзаря” Шевченка.
Тому, думаю, закінчуючи ці уривки спогадів, що їх можна буде закінчити великими словами нашого пророка Шевченка, які стали нашим Заповітом:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте!
І мене в сім’ї великій,
Сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Не злим тихим словом.
Спом’янемо і ми в цю столітню річницю з дня народження Софії Русової пам’ять тої українки, що віддала все життя на службу Батьківщині. На її могилі, за її бажанням, було написано, як і на могилі мого батька (знищеній московськими дикунами) слова: “Раз добром налите серце ввік не охолоне!”

(Збережено орфографію автора)

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment