Олеся КОВАЛЬЧУК,
заслужений учитель України, лавреат премії ім. Б. Грінченка, Волинська область, с. Жидичин
Закінчення. Поч. у ч. 6, 9 за 2021 р.
Чому і коні плакали
1950-ий. Надійшов жовтень, а пізня конюшина на межі вся в росі й рожевому цвіті. Вставши зі сходом сонця, я роблю пишні букети і складаю обережно в мішок. Уявляю, як радісно іржатимуть і Карий, і Каштан, побачивши таку красу.
“Кому це ти? Коням? – гукає до мене, женучи на пашу корову, дід Остапунь. – Та їх у вас уже немає, вночі до колгоспу забрали”. Почутому не йму віри: той дідусь любить дітей дражнити недобрими жартами всякими. Швиденько закидаю мішок на плечі – і під стайню. Прикладаю вухо до стіни: нікого не чути. Серце ледь не вискочить з грудей, страшно двері відчиняти. Усе ж зважуюся – і крик відчаю спинити не сила. Їх таки немає!!! Але я звідси не піду, буду ждати. Наші коники розумні, втечуть з того колгоспу і примчать додому. Тоді поприв’язую їх міцно-міцно – ніякий колгосп не відв’яже.
Хоча сльозам немає спину, розкладаю врешті букети по жолобах: солодкі пахощі мають долетіти куди треба, то й пришвидшать жадану втечу. І хай там скільки часу шукають мене мама з тіткою, озиватися не буду. Я на них дуже гніваюся, бо ж погано прив’язали обох улюбленців. І взагалі не вміли жаліти так, як я. Коли, бувало, сиділа на возі з повними мішками пшениці, то не могла дивитися, як важко ступають конячі ноги. Просилася: “Спиніться, я хочу злізти, і коням буде легше”. А з мене чомусь сміялися!
…“Біженку” знаходять аж під вечір. Вся горю і марю спросоння. Привозять лікаря. Він каже, що то від шоку, потрібен спокій, то й само минеться. Радить, як і надумали, коней не показувати, через зиму все призабудеться. А дорога з хутора до центральної садиби колгоспу усе ж далека.
Однак ранньої весни і Карий, і Каштан показалися біля рідного обійстя самі. Їздовий, збираючи по господарствах попіл та послід, у чиїйсь хаті затримався і потім побачив у березневій багнюці тільки сліди від воза та копит. Худі, аж ребра видно, ледь переставляючи кволі ноги, коні завернули до рідного двору. У обох з очей скочувалися одна за одною великі сльозини. На щастя, дітей дома не було, гостювали у хрещеної.
А господині дивилися у вікно, стримуючи важкий глухий плач, і не сміли вийти. Бригадир був застукав їх недавньої ночі на злочині: запихали “своїм” за драбинки для корму принесене з дому сіно. Дико матюкався і пообіцяв, що ті фокуси ще вилізуть боком. Так, наче не знав і не бачив: на ногах у всій конюшні було лише три пари, яких усю зиму підгодовували домашніми харчами колишні власники. Решта “насельників” нагадували скелети і стояти давно не могли, були підвішені на шлеях до бантин.
Верх конюшні світився дірками: протрухлі сніпки із покрівель селянських клунь складали весь кормовий раціон нещасних тварин. А до нової паші було ще місяців два чи й три.
Звісно, нам, малим, усього цього тоді не розповідали. Та пам’ятаю, як діждавшись весни, дітвора бігала по лузі поміж змордованими голодом, колись своїми, “орликами” та “ластівками”, обнімалася та цілувалася, мовби перепрохуючи за зло, вчинене лихими людьми.
“З сонцем Сталіна в очах”
1950-ті. У свої 7 (сім!) авторка, як і багато однолітків із повоєння, почувалася майже дорослою, тим більше, що, ставши школяркою, іменувалась уже згідно з церковною метрикою Ларисою Ковальчук. Проте згодом “дорослості” явно забракло.
З початком навчання в радянській школі національне самоусвідомлення малих українців-західняків стало згортатися в досить стрімкому темпі. Замість звичних на сьогодні фізкультхвилинок при тривалих письмових заняттях, ми, першокласники-третьокласники, вставали час від часу за велінням класовода і виголошували: “Сталін, наче сонце, світить!”; “Дякуємо товаришу Сталіну за наше щасливе дитинство!”; “Хай живе великий Сталін!” тощо.
Уроки музики та співів починалися повторенням напам’ять пісенних текстів, тематику яких окреслює винесений у заголовок вислів Максима Рильського. Підручники-читанки теж рясніли подібними перлами. Нині неважко зрозуміти, якого тиску зазнавали творці підлабузницьких метафор, але в тогочасній атмосфері пишномовна брехня (о підла винахідливість сталінської пропаганди!) сприймалася за чисту монету. І як же шкода, що місткі комірки незайманого дитячого мозку назавжди заповнилися проти твоєї волі лукавим славослів’ям: “Піснею про Сталіна починаєм день, кращих ми не знаємо на землі пісень”; “А сонечко сходить – та все звідтіля: від Сталіна-батька, з Москви, із Кремля”; “Конституція – радість і щастя: це нам Сталін великий створив” і, і, і…
А ще наша вчителька-“совєтка” збагачувала виховний арсенал (чи не суто від себе?) колективним складанням листів Йосифу Віссаріоновичу як наймудрішому вчителю всіх трудящих і, насамперед, їхніх дітей. Писалися такі послання кимось із відмінників, хоч диктувала, звісно, сама наставниця. Вона мотивувала до надповажної дії так натхненно, що охочі писати очікували на свою чергу із солодким нетерпінням. Мені ж доводилось переживати передчуття нової несправедливості. Коли після переліку негідних вчинків однокласників (хтось погано “трудився” і одержав двійку, інший запізнився на урок чи забув дома жовтеняцьку зірочку) наводився список п’ятірочників, мого імені не називалося. Бувало, всю дорогу зі школи я плакала, бо ж найкраща у світі людина може подумати, що Лариса Ковальчук погано вчиться. Якось дідусь таки запитав учительку, чому його внучка плаче через якісь “пісьма”, і та їдко порадила: “Подякуйте за це своєму синові”. Не хотіла ревнителька ідеологічної чистоти помічати й мою підняту для відповіді руку чи викликати до дошки. Зате свої розповіді і поему про подвиг Павлика Морозова спонукала переказувати явно частіше за всіх у класі. А одного разу у Великодній понеділок особливо дошкулила виставленою за поведінку “двійкою”, оповістивши про це на загальношкільній лінійці, де усіх інших, зафіксованих на освяченні паски тільки висварили .
І ось нарешті кривдницю разом з її чоловіком-фінагентом перевели на роботу в “райізколком”. Не стало і Сталіна, назрівало “викриття культу особи”. Нова молоденька піонервожата була переконана, що цінувати своїх підопічних має, насамперед, за успіхи в навчанні і взялася всіляко мені сприяти. Змучена недооцінкою власних старань, “внучка петлюрівця і дочка бандерівця” по-дурному, наївно, тішилася кар’єрним ростом, стаючи старостою класу, головою ради піонерського загону, за рік – і піонерської дружини ім. Павлика Морозова. Але тут повернувся з ув’язнення за відповідною амністією брат Борис – геть облисілий, та все одно неймовірно красивий, а головне – з бажанням знову співати разом зі мною і Володькою, що вже відслужив у морфлоті, про українських партизанів, які наводять на совєтів жах.
Відтак – вибух прозріння не статися ну ніяк не міг.
Усе ж у загальному висліді маємо те, що маємо. І правди ради доводиться визнати: зачистка свідомості більшовицьком режимом була настільки ефективною, що переважна більшість моїх земляків-ровесників назавжди забула про уроки дошкільного дитинства. А далеко недурні ставали (на превеликий жаль!) заповзятими активістами в ідеологічній сфері – комсоргами, парторгами, працівниками райкомів-обкомів – і аж до найвищих щаблів у ієрархії КПРС (на взір відомого своїм послужним списком політика Адама Мартинюка).
Вияв того тупого безпам’ятства і досі боляче ранить при згадці про реакцію студентів на означеному вище суді після читання вироку своїм вчорашнім викладачам: “Мало дали! Мало!”. Про цькування брежнєвськими комсомольцями “прихвоснів злісних антирадянщиків” розписувати не випадає – не хочеться прикро вражати нащадків наших гонителів, немало з яких спритно перебігли під синьо-жовті прапори, пригрілися у затишних кабінетах нової влади і там же прилаштували своїх дітей.
Втім, у значної частини нашого люду аж до нинішнього часу так і не погасло “сонце Сталіна в очах”. І цим теж можна певною мірою пояснити антипатріотичні перекоси в результатах численних виборів у начебто незалежній Україні на начебто “бандерівських” територіях.
Останні струдлі
Волинські хутори у 30-40-их роках ХХ ст. з ранньої весни до пізньої осені купалися у пахощах садів – черешневих, вишневих, сливових, грушевих, а надто – яблуневих. Папірівки, ячмінки, шлапаки, малинівки, циганки, ранети, тірольки, пепінки, антонівки росли при кожній хаті. Потримаєш у руці яблуко і, доки з’їси, цілий день потому долоня пахне так, що й мити не хочеться.
…Мама знову злягла з головним болем і вислала своїх малих вечеряти до сестри. Корова тітоньки Лялі дає найбільше молока в усьому Міжболітті, то й племінникам по склянці перепаде. Однак мені воно не смакує. Дуже вже густе, якесь мазке, аж весь рот залипає. Я ним гидую, як і менший братик. А дома згадують, що колись, ще до колгоспу, діти таке молоко дуже любили. Сиділи із соломинками на порозі хліва і чекали, коли з’явиться дійниця “із шумом” (піною), щоб спити його ще теплим. Але то було давно – і забулося, не вірилося вже, що можна брати до рота такий брид. Звиклося до біло-синього питва з-під металевої “баньки”, де осідали на дні солодкі вершки, коли спускали решту вмісту – отого смаковитого довгожданого перегону. За тиждень назбирувався великий глек сметани, в суботу били масло, а в неділю здавали його державі – на завод. Поставка, контингент, позика, холостяцьке, недоїмки – ці дивні слова час від часу дорослі промовляли з таким острахом і відчаєм, що хотілося запхати голову під подушку, аби їх не чути. Добре, що хоч перегон той лишався в домашній коморі. Його ділили на дві частини: меншу – пити, а більшу – для сиру, що йшов на продаж. За виручку під осінь купували “для школи” книжки-зошити та нові шумівці або кирзяки. На особливий пожиток лишалася сироватка, ціну якій скласти було годі. Бо трохи до неї соди – і тісто ставало м’яким і ніжним, як то й годиться для звичних у сім’ї пирогів – струдлів. Рецепт успадкований родинної кухні бабусі-німкені. Розкачували тоненькі коржі і не шкодували для начинки антонівок. Яблука мали бути не надто стиглі, тож ми весь серпень товклися під розлогим деревом і пильнували, чи не торкнулася великих уже плодів легенька позолота, чи не просяться вони на кухню в рулети. Тепер уся надія на них, бо на дідусевому хуторі колись несходимий сад було знищено до найменшої деревинки, щоб не заважали колгоспній техніці працювати в полі. Бувало, з нетерплячки малі помилялися, але за зірване дочасно яблуко бабуся Берта не сварила і не карала, а тільки вкотре переказувала-перекладала німецькомовний вірш про ображену яблуньку, яка перестала цвісти і родити через викрадання недостиглого урожаю підлими злодюжками.
…Той вересневий день – теж як один із гірких карбів у душі на все життя. Повернувшись зі школи, діти застали на місці своєї улюбленці-антонівки велику купу дрібного гілляччя, під яким крізь вогкий туман в очах розгледіли широчезний пень, з вологою, яскраво-коричневою, мовби скривавленою, поверхнею. Розмазуючи по щоках рясні сльози, стояли на заповітному місці, не чуючи прохань мами йти до хати. Даремно крізь спеціально відчинене вікно долинали пахощі свіжоспечених струдлів, вони теж не діяли, як раніше.
Аж пізнім вечором у час сумної сімейної ради вдалося малих переконати, що іншого виходу, окрім винести небажаний смертельний вирок, не було. Кожне бо дерево за сталінським законом обкладалося податком, а наразі всі гроші вже витрачені на позику державі. Садибу оборано так, що й на грядки з картоплею, цибулею-морквою місця не стало, та й у піч до соломи хоч два-три полінця вкинути треба…От і пішли зірвані яблука на базар, а з решти спекли струдлі. “Та перестаньте, діти, нарешті плакати! Їжте! Бо це останні!” – але улюблена смакота чомусь застрягала в горлі, і вечеря звелася до кількох ковтків перегону…
