«Прометей пісенного вогню»

До 90-річчя кобзаря Віктора Лісовола

Надія ТРЕБІНА,
провідний бібліограф-краєзнавець Полтавської обласної бібліо­теки для юнацтва імені Олеся Гончара
Семенівський край – благодатний куточок Полтавщини, багатий неповторною культурою, мистецькими талантами. Серед його уродженців – основоположник національної композиторської школи Микола Лисенко (1842–1912), кобзарі Григорій Любисток (XVIII ст.), Іван Кудін (1914–?), Семен Русенко (1895–1989), народні артисти України Віктор Іконник (1929–2000), Микола Шопша (1947–2006), Ольга Калина та чимало інших, які славили і несли українську музику та пісню далеко за межі рідної землі. Звідси родом і Віктор Лісовол.

Рятують співом Україну
Прометеї наші – кобзарі.
Вадим Крищенко, поет

Лісовол співав, будив, надихав
Розгублених українців…
Дмитро Чередниченко, письменник

Народився майбутній кобзар, композитор-самоук, будитель національної свідомості українців 21 лютого 1931 року у Семенівці Полтавської області у співучій та “гітарній”, за його словами, родині.
Його дід Гнат походив із українського козацько-старшинського, згодом дворянського, роду Богаєвських, мав незвичайний голос.
Батько, Іван Гнатович, за спогадами Віктора, був дуже вродливий: високий, стрункий, з благородними, витонченими рисами обличчя, гарно співав, мав чудову пам’ять, працював бухгалтером. Бабуся, Марія Кирилівна Богаєвська, хотіла, щоб син Іван, маючи прекрасний голос, став священником. Він вступив до Одеської духовної семінарії, але чомусь навчання не склалося.
Мама, Надія Сергіївна Заворотня, закінчила гімназію, багато читала, була знайома з творами Михайла Грушевського та інших діячів української літератури та культури. “Кобзар” Шевченка був у неї найшанованішою книгою. Цю любов до українського поетичного генія успадкував і Віктор. А ще Надія Сергіївна була музично обдарованою жінкою: чудово грала на гітарі, знала багато українських пісень і романсів, співала їх під власний акомпанемент. Навчила грати на гітарі й молодшого сина.
А нотній грамоті, грі на інших музичних інструментах навчив хлопця Анатолій Іванович ­Наумовський з села Оболоні, де пройшло дитинство Віктора. Пізніше він говорив письменнику Віктору Гаману (1937–2015): “Ох, що за село… На головних вулицях росли такі акації, що й мій батько обняти не міг. А як зацвітуть, як хлюпнуть пахощами!… А як здіймуться пісні на різних кутках. Це тобі одразу і хор Верьовки, і ансамбль Вірського…”.
Надія Сергіївна дивувалася з тих співів, думала, що на кутках відбуваються весілля чи інші сімейні події. Але потім зрозуміла, що то селяни такі співучі. Та й сам Віктор пам’ятав, як лунали вечорами розлогі мелодії пісень “Ой, у лузі та ще й при березі”, “Ой, там, на горі”, “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Вітер з поля повіває”, “Вечір надворі” та ін. Ця розлогість, неповторний народний спів, чутий в дитинстві і юності, і привів його до бандури, для якої характерний такий неквапний музичний ритм.
Романсів “Не питай, чого в мене заплакані очі”, “Сміються, плачуть солов’ї”, які виконувала мама, в селі до цього ніхто не чув, згадував Віктор Лісовол. Цей романс на слова Олександра Олеся (1878–1944) він запропонував заспівати Віктору Женченку, молодшому за віком землякові, з яким разом росли і “стрясали” піснями Оболонь.
І “натхненний” (так його називали друзі) Віктор Женченко, пізніше – оперний співак і поет, першим на сцені заспівав цей романс. Потім уже його виконували Андрій Кикоть, Дмитро Гнатюк, Діана Петриненко та інші відомі співаки.
Маючи таких талановитих батьків, Віктор теж перейнявся любов’ю до музики, до народної пісні. Саме з тих національних глибин і зродився його талант. Він мріяв про музичну освіту.
Але почалася Друга світова війна, з фронтів якої не повернулися батько і старший брат Євген, – загинули один за одним 1944 року. Важке воєнне і післявоєнне дитинство, голод 1947 року. Дуже бідували, виживали з мамою-вдовою, як могли. Як казав поет Вадим Крищенко, “життєва дорога була в нього складна, засипана камінням, чи правильніше, битим склом”.
1951 року Віктор успішно закінчив Оболонську середню школу, уже 20-річним юнаком (переростком, бо ж війна) і, не пройшовши за конкурсом у військове училище, вступив до Харківського інституту механізації та електрифікації сільського господарства. Навчаючись у вузі, співав у хорах: інститутському, при консерваторії, виступав на студентських концертах з шестиструнною гітарою та мандоліною в жанрі авторської пісні.
Стипендія була мізерною, тому Віктор часто недоїдав. Ставши міським жителем, соромився одягати фуфайку, носив не по сезону легку одежину. Хвороба підкралася непомітно, став дуже худнути, лікарі поставили невтішний діагноз: бронхоаденіт. Довелося для лікування брати півторарічну академічну відпустку, а ще бракувало грошей на ліки.
Надія Сергіївна побивалася, боячись втратити сина. За словами Лісовола, “мама впала в ноги колгоспному начальству”, випрохуючи кошти на стрептоміцин та інші препарати. Недугу Віктор долав важко. Рятували книги, малювання, гра на музичних інструментах, спів.
І все ж 1958 року він закінчив інститут, отримав направлення в один із радгоспів Донецької області. Одружився. У селі, де оселилися молодята, культурного середовища не було, і в середині 60-х років Віктор Іванович з дружиною перебралися на Київщину.
Працював інженером, але найбільшою любов’ю були українські пісні, думи, поезія Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Дмитра Павличка, Володимира Бровченка, Вадима Крищенка. Став потроху підбирати свою музику до поезій, які западали в серце.
Першу українську пісню “Та летіла гуска додому” на вірш Івана Драча (1936–2018) Лісовол створив 1966 року. Брав участь в оглядах художньої самодіяльності, фестивалях, на одному з яких (1967 рік) виконав на власну мелодію жартівливу пісню “Нащо мені женитися” на вірш Шевченка. Коли її почув поет Іван Немирович (1928–1986), то вигукнув з почуттям: “Я би Вас на найпочесніші фестивалі посилав, щоб показати нашу душу!”. Недарма земляк, письменник і журналіст Микола Шудря (1935–2012) зазначав: “Лісовол пише пісні так, наче народні”.
З допомогою поета Вадима Крищенка 19 жовтня 1969 року Віктор Лісовол дебютував зі своїми піснями на Українському радіо, де виконав пісню і на вірш Крищенка “Пахне сад в забутті…”. Це стало початком їхньої творчої співпраці. Згодом Вадим Дмитрович скаже: “Горджуся співпрацею з цією людиною, яка своїм талантом заслужила народне визнання”.
Якось Віктор Іванович дізнався, що при Українському музично-хоровому товаристві відкрилася студія кобзарського мистецтва. Спробував вступити і його прийняли, у 39 років! На запитання, чому це зробив, відповів, що гітара вже не витримувала його баритону, до того ж почав складати власні мелодії.
Навчання грі на бандурі йшло нелегко. За словами Віктора Івановича, “струни не піддавалися, руки не слухалися, підводила пам’ять”. Видатний кобзар, уродженець Полтавщини Євген Адамцевич (1904–1972) пояснював студійцям: “Здавна бандура для козака і шабля, і люлька, і жінка. Будьте біля бандури, як біля дів­чини”.
Через рік навчання Лісовол разом із незрячим кобзарем Павлом Супруном (1937–2019) успішно виступив у Київському музеї Т. Г. Шевченка, виконавши пісні “Побратався сокіл з сизокрилим орлом” та “Віє вітер, віє буйний”.
Вечорами вчився в студії, а вдень працював чеканщиком на Київському комбінаті декоративного мистецтва. Одного разу до нього навідалися з КДБ і попросили повідомляти про якусь недозволену поведінку, розмови колег. Щоб уникнути співпраці з КДБ, Лісовол виїхав у Нижньовартівський район Тюменської області, де два роки працював художником-оформлювачем. Повернувся в Київ, але “органи” його не забули, навідалися знову. Тоді Віктор Іванович прямо сказав, що “стукачем” не буде.
Три роки студіювання бандури дали свої плоди, виконавської практики він набував на концертах, удосконалював свою гру ще і в студії при капелі бандуристів, згодом став її артистом, співав у київському етнографічному хорі “Гомін” під керівництвом Леопольда Ященка.
Ще писав музику до віршів українських поетів. Поклав на ноти фольклорний запис Миколи Костомарова “Кину пером, лину орлом”, вірш Пантелеймона Куліша “До кобзи”, Павла Тичини “Десь на дні мого серця”, вірші Дмитра Павличка “Вставай, народе!”, “Чом ти мною так гордуєш?”, Дмитра Луценка “Чебреці”, Миколи Томенка “День мине, і ніч розстане”, Віктора Баранова “До українців” і найчастіше їх виконував.
Але найбільшу народну славу кобзареві принесла пісня “Наливайте, браття, кришталеві чаші” на вірш Вадима Крищенка. Одного разу той подарував Лісоволу свою збірку поезій “Щирість”, на десятій сторінці якої був вірш “Пісня козацького коша”. “О, – думаю, – це якраз те, що треба для моєї душі. Став припасовувати до своєї мелодії під гітару, добре пішло. Пісня в ритмі, завзята”, – розповідав Віктор Іванович.
Тривалий час люди не вірили, що це авторська пісня. Її сприймали як народну, одну з перлин українського пісенного скарбу:
Козаку не треба
Срібла ані злата,
Тільки б Україна
Не була катами
На хресті розп’ята.
Пісня зазвучала спочатку в авторському виконанні, згодом її підхопили відомі співаки та колективи: Ніна Матвієнко, Василь Жданкін, Волинський народний хор, яким тоді керував Анатолій Пашкевич, потім квартет “Явір”, а далі – поніс по світах Український народний хор імені Григорія Верьовки. Цей твір використав у своєму відомому фільмі “Вогнем і мечем” польський кінорежисер Єжи Гоффман, не згадавши у титрах авторів. Нині пісня у репертуарі сотень колективів, співаків, під її маршові звуки крокують українські військові.
Талант Віктора Івановича об’єднував козацьке братство, він був членом історичного клубу “Холодний Яр”, брав участь у вечорах пошанування героїв визвольної боротьби, у його репертуарі було близько сотні пісень та дум.
2008 року Віктор Лісовол отримав звання “Заслужений працівник культури України”.
Український громадський діяч Роман Коваль видав 2007 року збірку “50 пісень Віктора Лісовола”, а письменниця Ольга Страшенко (1950–2015) 2008 року – художньо-публіцистичний нарис “Кобзар Віктор Лісовол – співець козацької долі”. Йому присвятила вірш глобинська поетеса Світлана Солона, а Вадим Крищенко у поезії-присвяті кобзарю “Вечір під бандуру” написав:
Дзвенить в струні історія моя,
В живій бандурі міниться душа.
В останні роки життя Вік­тор Іванович тяжко хворів. Помер 5 квітня 2013 року на 83-му році життя. 15 червня 2017 року на будинку, де він жив у Вишгороді (Київська обл.), відкрили меморіальну дошку, увічнивши пам’ять “Прометея пісенного вогню” (за словами поета Бориса Списаренка).

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment